У кожного своя програма

Прийшли, поклали квіти ідолові, проспівали щось трагічно-революційне, помахали червоними фанами і тихо, організовано пішли у парк, ліс, на галявину, у сквер пекти м'ясо, варену ковбасу і пити, пити, пити...Коли за київські пагорби сідає сонце...

Пустіють залишені алкоголіками лавки парків, зникають продавці «холодного пива» і останню маршрутку заганяють у гараж... на головну вулицю столиці України виходять ...комуністи - завтра парад.

День солідарності трудящих і ...ще один довгий ряд вихідних. «1-11 травня вихідні». Ця вивіска була на державній установі. Наша відповідь економічній кризі. Добре, що придумали капіталізм. Аптеки, магазини, забігайлівки, похоронні бюро, борделі - все відкрите. Акулам капіталу все одно, що там на календарі. Час - це гроші.    

Львів. Він для всіх різний - тисячу міст в одному. Так і з країною. Так і з Днем солідарності трудящих. У всіх своя програма. Слуги народу пакують купальники і відлітають у теплі краї на приватних літаках. Їхні раби вирушають у Мілан, Париж, Нью-Йорк на закупи. Нові лахи для нових вождів. Коси і вишиванки скоро вийдуть із моди. Тільки бджоли залишаться. Тому що трудяги. Вони пакують торби, возики, наплечники лопатами, сапками, вилами і - до праці. Дача, город, просто грядка біля дому. Ногами, роверком, електричкою вони добираються. Вони працюють. Все життя працюють, щоби не здохнути з голоду.

Народ, пробуючи не зійти з розуму від нудьги чергових вихідних, іде на екскурсію на базар, у супермаркет, просто випити. Нічого екстравагантного - пиво, горілка, сигарети. Грошей майже немає. Криза. Покоління «некст» нюхає клей, курить траву і п'є «Ред Бул». Дітлахи бігають надворі. Грають у футбол, хокей, баскетбол, теніс і перегони Формули 1, на комп'ютері.

Трудящі? Трудящі там, на рибалці, у лісі, на параді. Святкують. У перших рядах. З прапорцями. Ті, що з біло-синіми, профспілки. Робота у людей така - представляти когось - планова для тих, хто працює на парадах, на мітингах, на трибунах. Але не вони головні герої цих днів. Попереду всіх, із найяскравішими, криваво-червоними прикрасами, звичайно ж, воїни світла, ідолоуклінники, правдиві Комуняки. Поки Діда не закопали, його ідеї, як віруси, живуть. І так виглядає, процвітають, якщо у Луганській області, на 19-му році незалежності йому свіжі пам'ятники відкривають.

У кожного своя програма.  Можна, я піду на мітинг? Можна. А можна, я піду на концерт? Можна. А можна у цирк, театр, кіно, стадіон, виставку екзотичних тварин, або ні, на виставку воскових фігур? Можна. А у бібліотеку? Можна. А просто так? Можна. Все можна.

У нас демократія, а це означає, що у нас є вибір. Кладіть квіти мертвим кривавим ідолам, несіть стяги, співайте революційні пісні, копайте грядку, гуляйте з дітьми, запускайте у небо повітряні кульки, куріть бамбук і пийте пиво у парку. Мирно, без кровопролиття, без галасу, без журналістів, без зівак, тихенько так. Для себе. Прийшли, поклали квіти ідолові, проспівали щось трагічно-революційне, помахали червоними фанами і тихо, організовано пішли у парк, ліс, на галявину, у сквер пекти м'ясо, варену ковбасу і пити, пити, пити... Всім бракує спілкування.

Це колись не було вибору, а було так: або на парад, або нікуди. Тобто в Сибір. Було так, але комуняки це вже забули. Можна згадувати з іронічною ностальгією, як несли плакати, прапори, портрети, трибуну, іконостас із трьома старими бородатими дідами. Згадати, як перед тим випивали, співали, можна с пафосом, можна з трагізмом і злістю, найрозумніше - ніяк не згадувати. Власне, так воно і є у більшості населених пунктів України. Глухо, як у танку. У великих містах і на екранах телевізорів довга шеренга якихось збаламучених людей із червоними прапорами. Цього року в Києві ще біло-блакитні спортивно-профспілкові (товариство «Динамо» виділило?)  долучилися. Красиво по телебаченню виглядає. Як кіномасовка. Журналісти відробляють свій хліб. Інтерв'ю у всіх, хто попросить, беруть. Якась маячня на Майдані у вигляді сцени... кожен сходить з розуму по-своєму.

Можна як у Європі - з ліваками, з маршами, з мітингами, тримаючи у голові факт, що цей день не є вихідним. Гуляє пролетаріат за свої. У кожного своя програма. Думати потрібно і про сьогодні, і, особливо, про завтра. Не обов'язково про політику. Можна про і про економіку, соціальні права скажімо, трудяг.

Цей день у тому вигляді, яким він був за совдепії, - історія. Все, баста, не можна воскрешати кривавих ідолів, не можна воскрешати все, що було колись. Гегемони, хочете параду, то вернімо і порожні магазини, і черги за всім, включно з майонезом і горошком. Історію можна без кінця інтерпретувати, але її неможливо переробити, її можна тільки переписати наново. Причому кожен історик переписує по-своєму, залежно до якого ідеологічного табору належить. У кожного своя програма - своя робота.