У кожного свої герої

Шануючи своїх героїв, ми, на жаль, поглиблюємо прірву, що відділяє Галичину від інших, можливо, більш совєтизованих, регіонів України. Можна припустити, що такий стан речей буде зберігатись доти, доки УПА не буде визнано на державному рівні. Та офіційне визнання навряд чи щось змінить. Проблема визнання УПА – це на 80% не проблема соціального забезпечення. Це – символьна проблема.

Висловлю крамольну думку: ОУН-УПА - це рух Волині і Галичини, але аж ніяк не всієї України. Похідні групи ОУН і повоєнні підпільні націоналістичні мережі на Сході і в Центрі - неспівмірні за кількістю людей та ефективністю, наприклад, з радянською партизанкою. Це - аж ніяк не рівня справді всенародній участі в УПА на Заході, де в кожному селі є упівська могила, і де майже кожна родина хоча б якось дотична до визвольного руху. Проти цього була і природа (в степу не дуже й попартизаниш - хоча Махну це вдалося), і людська інертність (не було громадських мереж і релігійного впливу), і пропагандистська реальність СРСР, яка не перемогла на Заході, але монопольно царювала на Сході.

Такими силами і ресурсами УПА об'єктивно не могла стати всеукраїнською силою. Тому розповіді про героїчних повстанців поки не мають підґрунтя на Сході і навіть в Центрі. Це все одно, що на Гуцульщині пропагувати Махна як єдино правильного.

Одна з проблем - це те, що досі незрозуміло, що таке Україна, і, відповідно, хто її герої. Одночасно існує кілька Україн, які між собою конфліктують. Перша - це радянська Україна з повним набором штампів про „дружбу народів" і „фашистських прихвостнів". Друга - це „ковбасна" амнезійна Україна, якій „всьо равно" (не плутати з „байдуже"). Третя - це українська Україна, оця найбільша і найактивніша меншість.

Насправді, як би це парадоксально і нелогічно не звучало, але в Україні є місця, де України наче ніколи й не було. І ця реальність не завжди така пропагандистська, як нам здається. Реальних 70 років СРСР, а перед тим - сотні років Російської імперії залишили по собі слід. Всі великі міста Сходу і Півдня заснували не українці - хоча будувалися вони саме українськими руками. Існували досить великі спільноти, які не контактували з тубільним населенням, не знали його мови і культури. В колонії міста зазвичай рівняються на метрополії (навіть якщо вони і колишні) - і в нас досі часто так є. Це - трагедія нашої бездержавної нації, яка витрачала енергію на неефективні революційні спалахи, а потім її кращі діячі гинули або ішли реалізовуватись в імперські інфраструктури, збагачуючи їх собою.

А чи ми, галичани, визнаємо право решти України бути такою, якою вона є? Чи не намагаємося їй надто інтенсивно „впихнути" свої цінності, „вигнути" за своїм взірцем?

Я називаю це „синдромом свідків Єгови". Це коли до тебе підбігають на вулиці, тицяють в руку книжечку і задають питання типу „чи віриш ти, що Господь тебе спасе", заглядаючи в очі і нав'язуючи розмову. У цьому діалозі „свідкоєговівська сторона" наперед запрограмована не на діалог, а на пропаганду своєї єдино правильної позиції, видачу готового ідейного „продукту", який реципієнту варто було б некритично засвоїти.

Як визнання УПА може вийти за межі Галичини і Волині? Для Центру України - це пошук власних героїв і співставлення їх з упівцями. Собака тут зарита в антикомуністичних повстаннях 20-х років: ці люди часто діяли в дуже схожих умовах і в дуже схожий спосіб. Для Сходу - це пояснення реальної історії Центру і Заходу на конкретних людських прикладах і долях, які боронили свої хати і право бути собою (свою мову і свою церкву).

Тільки методом консенсусного прийняття української історії, де повинне знайтися місце всім, ми зможемо визнати УПА. Україна ніколи не стане Галичиною - але, сподіваюсь, вона зможе з часом прийняти Галичину як частинку себе і визнати своїми її героїв.

Фото з сайту oun-upa.org.ua