У що вірили і кому поклонялися наші предки

У Національному музеї історії України вперше організували виставку про дохристиянські вірування. Серед експонатів представлені культові предмети первісних людей, трипільців, скіфів, тобто всіх племен і народів, що проживали в межах сучасної України, хоч і не обов’язково були нашими предками. Там можна дізнатися, що означають «біноклі» трипільців, кому скіфи приносили жертви, що зображали на бивні мамонта мисливці кам’яної доби. Новий музейний проєкт дає уявлення про розмаїття вірувань від найдавніших часів до утвердження християнства у 988 році. Про найцікавіші з них розповіла кураторка виставки, археологиня Марина Стрельник у блозі музею.

Стихії

Давні люди, не знаючи законів фізики і не розуміючи своєї природи, поклонялися божествам, духам та силам природи. За допомогою ритуалів «задобряли» стихії і поклонялися сонцю, вогню, воді та вітру.

Прадавні люди бачили навколо себе три світи: небо, землю та воду. Коли почали обробляти землю, до цих уявлень додався і підземний світ. У мідно-кам’яну добу з’явилася ідея світового дерева, де коріння – підземний світ, стовбур – світ людей, крона – небо й боги. Це відтворюють зображення рослин на трипільському посуді, іноді поєднані із зображенням світил.

Деколи стихії уособлював людиноподібний образ. Хоча сонце зазвичай зображали як вогняне коло, для поклоніння йому робили круглі вівтарі. Такий випалений глиняний жертовник 8 ст. до н. е. знайшли біля села Жаботин на Черкащині. Зольники – святилища, які були пов’язані з культом вогню. У спеціальне місце люди приносили золу зі своїх домашніх вогнищ, які вважалися священними, і проводили обряди. Археологи знаходять серед золи великі вівтарі та фігурки людей, посуд, хребці. З кінця доби пізньої бронзи (друга половина 2 тис. до н. е.) зольники притаманні майже усім культурам на теренах України: у білозерській, білогрудівській, у скіфів та в античних містах.

Речі із зольників білогрудівської археологічної культури (12-9 ст. до н. е., село Піківець Черкаської області)

Вода у давніх культах могла бути «доброю», яка зрошує та поїть, а також «лихою» – наприклад, річки, що розливалися навесні. Поклоняючись водній стихії, людина намагалася убезпечити себе від таких загроз. Водяним духам і божествам приносили в жертву різні речі: нашийні прикраси, гривни-корони, що потрапили на територію України з Данії і могли бути частиною парадного або поховального вбрання. В Україні відомо про 11 таких знахідок, усі вони оздоблені схожими орнаментами.

Обереги житла

Багато століть тому люди вірили, що їхнє житло має магічний прихисток. Якщо в печері людину від звірів і злих духів захищало вогнище, то в пізніших житлах облаштовували сакральне місце з речима, пов’язані з божествами й духами. Трипільці робили хрестоподібні чи округлі домашні вівтарі, вони часто використовували елемент кола, яке символізувало сонце, місяць, людське життя.

В античних будівлях над входом прилаштовували зображення горгони Медузи. За легендою, вона своїм поглядом перетворювала все на камінь, тому зображення її відтятої голови вважалося захисним символом. В античних будинках також ставили маленькі вівтарі, невеликі скульптури із чашами для запалювання пахощів і проведення домашніх обрядів.

Теракота-фіміатерій (4-3 ст. до н. е., Ольвія)

Скіфська епоха представлена посудиною з трьома горлечками. Ймовірно, її також використовували для ритуалів. Цю річ 7-6 ст. до н. е. виявили в селі Андрушівка Житомирської області.

Діти – народження – смерть

Біноклеподібні посудини Трипільської культури не мають дна. Вони є подвійні, моноклі і триноклі. Археологи пояснюють, що ці речі пов’язані з культом, але точного їхнього використання не знають. Багато давніх ритуалів було пов’язано з народженням і дітьми. В експозиції музею зібрані посудини для пиття – гутуси, якими напували дітей. Одна з них належить до трипільської (4 тис. до н. е.), інші – античної (5 ст. до н. е.) культури, один гутус має брязкальце і ситечко.

«Багатьом відомі первісні Венери з пишними формами, особливо в нижній частині. Такі фігурки виготовляли і представники трипільсько-кукутенської спільності. Також вони створювали «вагітні» мініатюрні скульптури (4 тис. до н. е.): вагітність позначали маленькою кулькою, яку випалювали, а потім клали до живота фігурки. Іноді в лоно ховали тонкі мідні пластинки – так уявляли зародок майбутнього життя. Така увага до вагітності зрозуміла: народження дитини сприймали як свято, це було благословенням вищих сил», – пояснює Марина Стрельник.

«Вагітні» глиняні статуетки (4 тис. до н. е.)

Коли дитина дорослішала, у три роки цей перехід в «доросле» життя супроводжувався спеціальними обрядами. Наприклад, у слов’ян трирічного хлопчика вперше садили на коня – далі його виховували чоловіки. Зокрема на виставці можна побачити різні типи, на кістяній або дерев’яній ручці, оздоблені візерунками сокирки, які слов’яни використовували під час посвячення юнака в молодші дружинники.

«Загалом сокира вважалася атрибутом Перуна – бога грому і блискавки, війни і зброї. Юнаку вручали маленьку копію бойової сокири, яку він потім зберігав у спеціальному мішечку біля пояса. Цей талісман протягом усього життя супроводжував чоловіка. Навіть після прийняття християнства цей звичай подекуди зберігався», – пояснює науковиця.

Сокирки-амулети (11–12 ст.)

Смерть давні люди сприймали як кінець, а з іншого погляду – як початок нового життя. Існувало три основних моделі поховання: кремація, інгумація (поховання в землі) й виставлення для диких звірів і птахів.

Північногерманські племена вірили, що на загиблих воїнів чекає потойбічний бенкет. Для цього в могилу клали ритони (посудини для пиття) та казани з їжею.

«Давньогрецький історик Геродот залишив розповідь про те, як ховали скіфських володарів: тіло царя возили у спеціальному возі по всіх підвладних йому територіях. Люди виявляли скорботу й приносили дари. Тим часом готували до поховання курган: складали туди коштовні речі, потрібні в потойбічному житті. Разом із володарем ховали й коней, навіть близьких людей і слуг. Пізніше артефакти, знайдені в похованнях, багато в чому підтвердили оповідь Геродота й дозволили скласти цілісну картину цього обряду», – розповідає Марина Стрельник.

Навершя поховального воза скіфів (5 ст. до н. е.)

Представники деяких культур вірили в життя у потойбіччі. За давніми віруваннями, душі предків залишаються поруч із живими і допомагають їм. Деякі спільноти вважали, що після смерті душа вирушає до богів. Наприклад, у давніх греків перевізник Харон переправляв душі на човні через річку Стікс до підземного царства Аїда. Для оплати послуг перевізника до поховання клали монету-обол.

Сила і войовничість

Для давніх людей важливими була сила і войовничість. Ще в неандертальців відомі поховання зі штучно нанесеними травмами – слідами диких звірів або травмами від крем’яних знарядь.

Кожна культура поклонялася богу війни, часто їх уявляли як страшних і злих істот. Геродот, описуючи божества скіфського пантеону, не зміг дізнатися ім’я бога війни – люди боялися вимовляти його, щоб не накликати біди. Тому він назвав його на грецький манер Аресом. Скіфи споруджували для свого бога війни святилища, але через кочовий спосіб життя не будували культових споруд. На півдні України зафіксували до десятка таких святилищ: округлий курган із величезної купу хмизу з глинобитним майданчиком нагорі. У його центрі встромляли меч. Один з них, 5 ст. до н. е., археологи виявили у Дніпрі біля міста Дніпра.

Святилище бога війни Ареса (реконструкція за матеріалами розкопок в селі Балки Запорізької області)

«Меч, встромлений у курган-святилище, вважали втіленням бога війни. Під час вдалих походів кожного сотого полоненого приносили йому в жертву. Убитій людині відрубували руку по плече, потім ці кінцівки, а також тіла жертв розкидали по кургану. Такі святилища функціонували доволі довго, щороку їх оновлювали. Поховань у цих курганах не робили, їх використовували винятково як місця поклоніння. На виставці можна побачити макет такого святилища, зроблений за розкопками 1976 року біля села Балки на Запоріжжі», – пишуть археологи.

Захисні талісмани і амулети

У давнину будь-які прикраси, навіть орнаменти на побутових речах, мали сакральні сенси. Люди прикрашали себе речами із захисною символікою, часто вона була пов’язана зі стихіями. Наприклад, у бронзову добу поширеними орнаментами були спіралі (сонце) й вербове листя (вода). Такі прикраси використовували навіть після прийняття християнства. А намисто з поховання цариці в Мелітопольському кургані має намистинки-вічка. Особливі прикраси могли нашивати на одяг або й оздоблювати саме вбрання вишивкою та орнаментами.

Серед найдавніших артефактів на виставці – браслет з бивня мамонта, оздоблений меандровим візерунком й пов’язаний з ідеями достатку та ситості. Він датується верхнім палеолітом (15 тис. років тому). Його виявили на місці Мізинської палеолітичної стоянки в Чернігівській області.

Орнаментований браслет із пластини бивня мамонта (палеоліт, 15 тис. років)

Коштовні прикраси, наприклад, браслети-наручі й колти мають багато язичницьких зображень, зокрема крилатого пса Семаргла, русалок. На підвісках також можна побачити язичницьку символіку, що переплітається із християнською – сонячне коло і хрест.

Захисні символи наносили і на свої тіла у вигляді татуювань. Поховання людини зі слідами шнурового татуювання чорною фарбою на руці на нашій території знаходили лише раз – на Луганщині. Це катакомбна культура (середина 2 тис. до н. е.). Можливо, це був вождь чи жрець. На трипільських статуетках є орнаменти, які, ймовірно, відтворюють тату.

«Татуйовані» трипільські статуетки (4 тис. до н. е.)

Для ігор на українських землях використовували кубики й астрагали, які виготовляли з кісток парнокопитних тварин. Ці атрибути часто ставали амулетами. У похованні сарматської жриці в селі Чугуно-Крепинка Донецької області виявили такі предмети з бурштину. Такі речі клали до поховань разом із їжею та одягом. Багато астрагалів виявляли і у дитячих похованнях.

Фото Олега Мітюхіна та Вікторії Сідорової/Нацмузей історії України