Украдені міста

Середньовічне місто оточене мурами, які не лише захищають від зовнішніх ворогів, а й обмежують розростання, щоб зберегти якомога довше традиції та самобутність. Стати громадянином міста не так уже й легко. Треба довести свою корисність для громади.

Син громадянина міста не стає ним автоматично. Він мусить виявити схильність до того чи того заняття, відданість місту, де мине все його життя. А «слуги міста» – аптекарі, вчителі, писарі, освітлювачі, сторожі, прибиральники подбають про його комфорт і безпеку. За це він вноситиме до міської скарбниці податок. «Батьки міста», радники і лавники, перебуваючи у серці міста – ратуші, даватимуть вказівки слугам і відповідатимуть за те, щоб у місті завжди були вода і їжа, не чинитимуть перешкод купцям, які приїжджають на торговиці, розглядатимуть скарги і залагоджуватимуть конфлікти.

Колись у Галичині, як і у всій Західній Європі, були такі міста, великі й маленькі, зі схожими забудовою та плануванням, устроєм життя. Найбільшого розквіту вони досягли у часи Ренесансу, коли отримали незалежність завдяки Магдебурзькому праву. Львів 1356 року, Вишня ( Судова Вишня) – 1368, Самбір – 1390, Щирець – 1397, Сіль (Стара Сіль) – 1391, Дрогобич – 1422, Олесько – 1441,Краснопіль (Нижанковичі) – 1449 , Нове Місто – 1463, Куликів – 1469, Підкамінь – 1549, Журавно – 1563, Добромиль – 1566… Деякі отримали право ще за часів короля Данила завдяки німецьким колоністам, інші вже за Польщі. Більшість галицьких міст веде свій початок від протоміст – городищ, і дата їхнього заснування прихована в мороці давнини.

Урбаністична традиція тривала безперервно аж до 1939 року, хоча Магдебурзьке право було скасоване ще за Австро-Угорщини. А відтак земні міста стали небесними, бо те, що від них залишилося, є тінню від тіні.

Міста, що перестали бути містами

Після війни радянські бюрократи позбавили статусу галицькі міста – Журавно, Стару Сіль, Фельштин, Щирець, Куликів, Олесько, Нижанковичі, Нове Місто, Розділ, Добромиль (згодом статус поновили) та інші. Одні з них стали селами, інші селищами міського типу (смт). У різних країнах новоствореним поселенням дають статус міста за певних умов (кількість і густота населення), але ніколи не позбавляють статусу давні міста з багатим історичним минулим. Шкода очевидна: село чи смт не має права на вищий навчальний заклад, газету, парк. Інвестори не вкладатимуть туди коштів, не створюватимуть підприємств, тобто не існує жодних перспектив. Відстоювати право залишатися містом у післявоєнні роки не було кому: весь інтелектуальний людський капітал міст було або знищено, або репресовано.

Ратуша в Новому Місті

Коли Східна Галичина стала частиною наддержави Радянський Союз, де міста були сателітами великих промислових підприємств, у нашому краї тихо померла солевидобувна промисловість і почала вмирати нафтовидобувна, натомість стала розвиватись екологічно небезпечні видобування калію і сірки. Дрібний виробник, крамар перетворився на персону нон-ґрата. У всіх міських державних структурах чільні посади отримали вихідці зі сходу України або з Росії. Для них просто не існувало такого поняття, як міська культура, створювана тут століттями, а в контексті визвольної боротьби, що не вщухала, їх змушували бачити у кожному мешканцеві міста потенційного ворога. Ніхто з них не їхав сюди за власним бажанням, але вони так само не усвідомлювали, що таке укорінення: повага до автохтонного населення, його історії, звичаїв, культурний обмін. Бо різні суспільно-політичний лад, ідеологія, мова звели між ними мур, що з часом потріскав, розпався, однак продовжує існувати.

І ось так украли наші міста, і стали вони тінню. Та що там маленький Фельштин, в якого вкрали ім’я, коли тінню став навіть величезний Кеніґсберґ, розібраний по цеглині, а не зруйнований сліпою війною, який втратив усіх мешканців – кілька сотень тисяч. Дрезден і Варшаву відбудували, але всі міста й замки, що увійшли до складу Радянського Союзу... Від них справді залишилась тільки тінь.

Тінь тіні

Проте на 21 році Незалежності ми бачимо те саме руйнування, і навіть більше. Підприємства, створені за радянських часів, спіткала та сама доля, що промисловість на початках комуністичного режиму. Сотні тисяч людей з болем спостерігали, як фабрики і заводи, що давали їм та їхнім родинам засоби для існування, зачиняються. Так, більшість із них давала неконкурентну продукцію, не надто якісну, але їх можна було модернізувати, а не розпродувати на брухт. Зрештою полетіла вся соціальна інфраструктура. Містечка не могли утримувати лікарні, садки і школи ремонтувати поліклініки. Тут просто стало неможливо жити. Люди подалися на заробітки. Можна вже говорити про так званий соціально-психологічний тип – гомо постсовєтікус. Людина, яка не має в житті жодних орієнтирів, крім захистити себе і родину нагромадженням матеріальних цінностей. Спершу, щоб вижити, потім жити як усі, нарешті, щоб збагатитися. Її духовні потреби надто примітивні: усе, що не можна купити, не має вартості в її очах. Тому така людина аполітична і антисуспільна. Вона знає, що ніхто її не врятує, якщо вона не матиме грошей.

У такому небезпечному й хисткому становищі міські мешканці західних, і не лише, областей отримують нове випробування – неоколонізацію. Колонізацію тепер проводять київські, донецькі та дніпропетровські клани. Це підміна старих кадрів новими (прокуратура, суд, міліція), рейдерство, скупівля земельних ділянок і вцілілих підприємств, знищення малого й середнього бізнесу податковою політикою, корупція. Як наслідок – демографічні зміни, найнебезпечнішою серед яких є витіснення працездатного населення за межі малої батьківщини. Знайти працю так само неможливо. Наприклад, у викуплені в Трускавці санаторії власники завозять персонал із Донецька, вахтовим методом, коли тут повно місцевих фахівців.

Якщо місцеві мешканці бачать, що куплено напіврозвалений будинок чи викуплено гастроном, вони не радіють, бо це не полегшить їм життя і не прикрасить їхнє місто, зрештою, воно й так їм давно не належить.

Покриті пінопластом і розфарбовані в дикі кольори фасади старовинних вілл та крамниць – оце і вся культура міста, де на торговицях, що відбуваються щотижня, продають тільки китайський ширпотреб, де нічого не виробляють і навіть хліб завозять.

Параліч міської влади

Міська влада без спротиву віддає те, що належить місту. По-перше, боїться найманих убивць, по-друге, хоче на цьому заробити. Жадібність і страх батьків міста та їхніх слуг остаточно перетворила наші містечка на гібрид гламурної моделі та бомжа. Якщо деякі містечка раніше втратили статус міст де-юре, то тепер і де-факто, і ледве животіють. Там вкрай погане постачання води, тепла, газу. Нещодавно у Бориславі тиждень (!) не було води, тому що місцевий водоканал щось не поділив з обласним. Ніхто не подав у суд, не вийшов на вулиці. Та й кому виходити? Старим і дітям, чи тим небагатьом довготерпеливим, яких за спротив можуть звільнити? Втім, не влада породжує суспільство, а безпечне суспільство породжує безвідповідальну владу.

Практично міська влада не виконує своїх функцій із забезпечення життєдіяльності міста, однак кожного разу її обирають, а потім не можуть позбутися. Міський референдум – спробуйте його організувати, і вас навідають податкова, міліція, СБУ, а потім незнайомі приріжуть у під’їзді, і злочин не буде розкрито. Мер збудує собі маєток, купить кілька крамниць, загарбає землі, а в місті нема ні пристойного освітлення, ні доріг.

Самоврядування у такій ситуації – це утопія. Можливо, потрібно вводити якесь нове Магдебурзьке право у наші міста, щоб врятувати їх від повної деградації.

Міська влада так само не контролює забудову, хоча має дбати про архітектурне обличчя міста. У 16 ст. у Судовій Вишні міщанам дозволяли будувати лише за певним зразком. Кожен будинок мусив мати балкон і ґанок. Не дозволялася надмірна розкіш споруди. Ще донедавна, уявіть собі, у містечку дотримувалися цієї традиції. Тепер воно стрімко втрачає своєрідність і вже нагадує якогось Франкенштайна з недоладною еклектикою забудови. Мерія мала б так само наглядати за кольоровою гамою. Це в північних краях традиційно фарбують фасади яскраво. Здавалось, це дрібниця, але вона є візитівкою несмаку й безкультур’я. Щодо культури, то тут можна багато чого сказати, але краще вже не казати нічого. У районних центрах нема книгарень, а в містах районного підпорядкування й поготів. Правда, завозять підручники й продають їх у тих специфічних крамницях, що торгують цвинтарними лампадками, штучними квітами й гіпсовими скульптурами гномів та гігантських жаб.

Символом отих збанкрутілих, полишених напризволяще галицьких містечок зі статусом і без нього я б зробила ратушу в селі Нове Місто на Старосамбірщині. Гарна висока будівля, в якій зараз розташована бібліотека, звісно, зачинена, бо відчинена сільська бібліотека – це рідкість. А цоколь ратуші в різнокольорових клаптях крамничок, де бізнес, судячи з асортименту товарів, не процвітає. Сама сільська рада – в іншому приміщенні, на ринковій площі. Так само виглядає ратуша в смт Журавно. Селищна рада змушена тіснитися у маленькому будинку навпроти. Щоб часом не уявили себе містом, як то було перше, за Польщі й Австрії.

Комусь вигідно, щоб в Україні зникали міста, щоб вона стала аграрним придатком, та й звикла наша псевдоеліта глушити зневагою найменші вияви містечкового патріотизму, хоча саме ось такі містечка були колискою видатних людей. Нове місто в 16 сторіччі було центром освіти. Родом звідси – вчений єзуїт і дуже відомий тогочасний педагог Бенедикт Гербест (латинізована форма прізвища Зелінський), що викладав у Львові й Познані. А з Журавно – батько польської літератури Миколай Рей, якому належать слова про те, «що ми – не гуси, у нас є своя мова». І свій голос – байдуже, якою мовою він звучить, бо в цих містечках поряд мешкали українці, поляки, вірмени, євреї і німці. Вони спільно творили міську культуру, яка продовжує існувати всупереч усім суспільним струсам.

Молодь створює сайти, мадрівники вишуковують інформацію, описують свої враження, бібліотеки й архіви чекають на дослідників. Але я не знаю, чи хоч хтось із них отримав стипендію від міської влади чи бодай подяку. Потрібна державна програма відродження малих міст з поверненням їхнього статусу. Якщо на околиці побудують цементний завод чи макаронну фабрику, то це не дасть роботу людям з інтелектуальним потенціалом і високими духовними запитами. Програма повинна мати насамперед культурно-історичний напрям з обов’язковим наглядом над усіма старими будівлями із забороною їх перебудови й нецільового використання. Мета цієї програми – якомога повніше розкрити потенціал маленьких міст. Щоб вони стали кращими, ніж були до того, як їх украли. Як тут не згадати Котляревського: «Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять».

За певних сприятливих обставин кожна місцева влада стала би діяти на користь суспільного блага, але доки все це структури гріха, буде так, як є. Кожне з цих міст має право на відродження у шляхетному вигляді, не конче з мурами і ратушею, але з духом гуманізму. Бо як вважали наші попередники, виплекані містами й містечками, шляхетність чоловікові дає не походження, не багатство, а розум, який кожен здобуває сам.