«Ви, українці, так переймаєтеся власною історією!» – Якось сказав мені приятель-американець. Сперечатись я не став, бо ззовні все виглядає саме так. Ми методично вичищаємо з країни радянську символіку, повертаємо містам історичні назви, сперечаємося з поляками щодо Волині і одне з одним – щодо Бандери, а також кілька разів на десятиліття переписуємо підручники. Але насправді це лише поверхневе враження. Між нами кажучи, пересічний українець байдужий до минулого, і з цим нічого не вдієш.
Фейкова цікавість
Соціологічні опитування завжди свідчать, що дотичні до історії питання хвилюють українців набагато менше, ніж решта суспільних проблем. Такий-сякий інтерес до минулого забезпечується тим, що його брутально експлуатує вітчизняний політикум. Хто такий Бандера – не знає лише 2% українців. Але це заслуга не допитливих громадян, а політиків, які вже 10 років ліплять зі Степана Андрійовича то демона, то святого. Та й ліплять, знову-таки, переважно для підняття власних рейтингів.
Тому кожен, хто цікавиться політикою, змушений буде хоч трохи цікавитися й історією. Нині позиція з певних історичних питань є маркером політичної належності – точнісінько як позиція щодо зовнішньополітичного курсу, мови тощо. Але глибина такої зацікавленості вкрай незначна. У кращому разі людина засвоює кілька популярних тез, аби за потреби посперечатися з ідеологічним опонентом. Варто послухати історичну дискусію між типовим «ватніком» та «укропом», аби переконатися, що історії не знають обидва.
Ще три-чотири роки тому пам’ятники Леніну атакували лише невеликі групи радикалів, які точно знали, чому катюзі треба дати по заслузі. Але під час Євромайдану повалення Леніна стало символом перемоги революційних сил – і Ленінів стали валити навіть там, де на них ніхто і ніколи не зважав. Наївно думати, що у суспільства раптом відкрилися очі на злочинну природу більшовизму – просто історія вкотре потрапила у політичний обіг і через це здобула увагу широкого загалу. Втім, і зараз пересічний 20-річний патріот навряд чи знає, чим завинили перед Україною Постишев або Косіор.
Але найбільш похмура картина відкривається на місцевому рівні. У Києві, Львові та деяких інших великих містах ще бувають скандали через руйнування історико-архітектурної спадщини. Але що глибше у провінцію, то спокійніше українці реагують на знищення історичних пам’яток. Власне, вони можуть і не знати, що то якісь пам’ятки – особливо, якщо на видноті немає охоронної таблички. Ну а «шалена» відвідуваність місцевих музеїв, лекторіїв та інших просвітницьких заходів розставляє всі крапки над «і».
Чому так?
Зазвичай слабкий інтерес до історії пояснюють наявністю більш гострих проблем: економічна криза, безробіття, політична нестабільність тощо. Все це справді впливає на суспільні пріоритети, але істинні причини лежать трохи глибше. Перш за все, українці травмовані довготривалою політикою стирання пам’яті, яку провадив Радянський Союз (та й Російська імперія). З колективної пам’яті українців випали (чи майже випали) цілі пласти минулого, а уявлення про власну історію були сильно деформовані.
Причому забування практикували і самі українці. Мільйони радянських громадян воліли не згадувати про події громадянської та Другої світової війни, репресії, Голодомор і безліч інших речей. У багатьох сім’ях практикувалося замовчування певних сторінок родинної історії, які могли б зашкодити дітям. Заміна українських прізвищ на зросійщені варіанти – добровільна чи примусова – це також спосіб порвати з минулим, вилучивши особу з її власного біографічного контексту.
Але з розпадом СРСР ми – на відміну від багатьох інших народів – не могли просто повернутися до своєї національної концепції минулого, адже її у нас не було. В часи бездержавного існування українська колективна пам’ять не могла розвиватися через відповідні інституції, будучи фрагментованою і слабкою. Та й радянська політика пам’яті змінювалася, відповідно до поточного політичного курсу. Варто загадати лише десталінізацію або культ «Великої Вітчизняної війни» – такі маніпуляції з колективними спогадами не проходили безслідно, релятивізуючи і розмиваючи їх.
Зі здобуттям незалежності відкрилися широкі можливості для колективного згадування і осмислення минулого. Однак історію дуже швидко інструменталізували політики. Натомість повноцінної державної стратегії відродження пам’яті в Україні не було. Нинішні спроби Києва систематично провадити політику пам’яті оцінювати наразі важко. Так чи інакше, нова концепція історії може стати базовою лише для молодшого покоління, а для українців старшого і середнього віку вона залишиться лише черговим варіантом минулого.
Цілком природньо, що в Україні немає реальної суспільної дискусії з історичних питань, бо для середньостатистичного українця історія – це в кращому разі придаток до великої політики. Галас, який лунає у медіа, створюють політики або нечисленні інтелектуали, які дискутують між собою. Сам же українець не живе в контексті власного минулого, позаяк його неодноразово з цього контексту виривали, а сам контекст піддавався деформаціям. У цей період Україна справді є країною з непередбачуваним минулим, і через це інтерес суспільства до історії є ослабленим та поверхневим. І змінити ситуацію можна буде лише у перспективі, працюючи з молодшим поколінням.
Однак для відновлення реального зв’язку з минулим потрібна ревіталізація відповідних державних інституцій та мобілізація інтелектуалів, які мусять наново творити нашу травмовану колективну пам’ять. Але для цього культурна та освітня політика мусять стати пріоритетом і для держави, і для громадянського суспільства. На жаль, поки триває війна й економічна руїна, ми змушені піклуватися передусім про фізичне виживання. А тимчасом ще одне покоління українців провалюється у безпам’ятство.
Ми використовуємо