Україна: поколіннєва історія двадцяти років незалежності

Є різні способи оповісти про останні двадцять років в Україні. Я вибрав для цієї цілі поколіннєвий підхід, і то з декількох причин.

 Першою є магія круглих чисел.  Двадцять років – це приблизно час, коли доростає нове покоління. Про покоління т.зв. «ровесників незалежності» в Україні зараз говориться багато. Зокрема, проведено декілька соціологічних досліджень, що дають певний матеріал для аналізу.

Я, однак, не буду зловживати тут соціологію, а буду говорити як історик. А історики знають, що дуже часто покоління є головним носієм змін. Тому якщо ми хочемо оцінити зміни, що сталося за останні двадцять років, поколіннєвий підхід є дуже зручним ключем для розмови на ту тему. І це є друга причина мого вибору.

Зрозуміло,  що покоління є надто великим, щоб говорити про нього як про однорідну цілісність. Теоретики поколіннєвого підходу відводять вирішальну роль тим меншим групам, що творять певну модель поведінки для усіх ровесників. Рівно ж покоління є соціальним, а не біологічним явищем. Тому факт народження протягом певного проміжку часу ще не роблять однолітків поколінням – вони мусять виразно проявити себе у якісь ділянці суспільного життя, чи то в  політиці, у публічному житті чи в мистецтві.    

З певним, але не надто великим спрощенням можна сказати, що досі в Україні проявили себе такі дві групи поколінь: ті, які на межі 1980-1990-х років перетворили Україну з радянської у незалежну, і ті, які керували і керують в останні роки. Умовно кажучи: «покоління Кравчука і Кучми» і «покоління героїв та антигероїв Помаранчевої революції». Чи з’явиться і коли в Україні нове покоління, залежить від того, чи будуть збережені механізми зміни влади. Попри старання теперішнього режиму, припускаю, що такі механізми таки збережуться. І десь упродовж наступних 20-30-х років до влади може прийти покоління, котрому сьогодні 18-25 років – тобто ті самі «діти незалежності». Тому для порівняння до двох попередніх, котрі уже «сталися», додаю третє покоління, яке має високі шанси відбутися.

Покоління Кравчука і Кучми

Зупинюся на короткій характеристиці перших двох. З першого покоління діючих політиків в Україні уже нікого майже не залишилося, як і не залишилося партій, які вони представляли. Єдиним динозавром української політики залишається КПУ – але це вже не та партія, що була 20, а навіть ще 19 років тому. Це ще раз показує радикальний характер змін, які пережила Україна за останні 20 років .Однак  у багатьох моментах  ці зміни можна описати формулою plus ça change, plus c'est la même chose – чим більше все змінюється, тим більше все залишається незмінним.

 Цим незмінним за останні двадцять років залишається провінційний стан правлячої української еліти. Провінційність не була результатом її власного вибору – вона є наслідком радянської спадщини. Загальним правилом кожної держави є: центральні еліти правлять, периферійні – адмініструють. Радянський Союз (як і Російська імперія) у багатьох відношеннях був «неправильною імперію», бо значна частина правлячої еліти походила з окраїн – як-от до прикладу балтійські німці у Російській імперії чи «дніпропетровський клан» у СРСР.  Однак рівень провінціалізації тієї еліти, що не поїхала до центру, а лишилася на периферії, набрав безпрецедентних масштабів. Леонід Кравчук у своїх спогадах подає таку характерну деталь: коли він прийшов працювати у ЦК, там якраз відбувалася дискусія – українське ЦК проводить свою політику чи здійснює? Одне зі значень слова «проводити» є  «керувати діяльністю кого або чого-небудь».. Учасники дискусії жахнулися: як це Компартія України може проводити, себто керувати…? Керувати, проводити – це ж парафія лише КПРС!». І записали «здійснює».

Цей короткий фрагмент подає ступінь провінціалізації Радянської України. Це була Албанія розміром Франції.

У роки холодної війни залізна завіса стояла не лише в Берліні. Подібна до неї завіса відділяла радянські республіки, включно з Україною, від її західних сусідів – країн народної демократії, які формально були такими ж самими комуністичними, як Україна, але не були такими ізольованими від зовнішнього світу. В України офіційно був лише один сусід, котрий водночас був і центром влади, і старшим братом чи пак сестрою – Росія.

Штучна ізоляція й провінціалізація  відображалося на якості не лише комуністичних еліт, але й на їх опонентах – українських дисидентах. Як відзначив один з західних істориків, коли читаєш дисидентські документи, не можеш позбутися враження, що їх написали інтелектуальні Робінзони Крузо.  Їм часто доводилося відкривати речі, які давно були уже відомі на Заході. Меншою мірою ця провінціалізація стосувалося дипломатичного корпусу та апарату КДБ, які за означенням мусили мати відповідну освіту й відповідний досвід. Важче, однак, було тим, що  на межі 1980-х і 1990-х років прийшли у велику політику з республіканського апарату чи з таборів та в’язниць.

Зауваги про провінційний характер української еліти не применшують вагу тих людей, які проголошували українську незалежність. Радше навпаки:  вони шукали і знаходили рішення у набагато складніших умовах, аніж їхні колеги у Варшаві, Празі а навіть Москві.  Незалежна Україна постала внаслідок стратегічного союзу  трьох політичних акторів: масового національно-демократичного руху на Заході, національних комуністів у Києві та робітничого руху у Донбасі.  Цей союз нагадував союз щуки, риби і рака. Не дивно, що він швидко ж розпався, як тільки з розпадом СРСР зник спільний супротивник – радянський центр. І вже за три роки, коли у 1994 р. дійшло до нових президентських виборів, вчорашні союзники стали затятими супротивниками. У той час ЦРУ передбачало, що Україна повним ходом мчить назустріч громадянській війні між україномовним Заходом і російськомовним Сходом – війні, у порівнянні з якою югославська війна виглядатиме як невинний пікнік. Однак цю кризу Україна, на відміну від Росії та інших радянських республік (за винятком балтійських) вирішила мирно, шляхом передачі влади від однієї до іншої групи правлячої еліти через демократичні вибори..

Подібно, як у біології основні риси тіла складаються ще у зародку, так само у політиці механізм функціонування держави закладається у перші роки її існування. Український  політичний механізм сформувався у 1991-1994 р., і він діє за такою формулою: Україна рухається від кризи до кризи, але кожна криза закінчується компромісом між елітами. Ця формула повторилася під час прийняття Конституції 1996 р. та Помаранчевої революції 2004 р. Зрозуміло, що перманентний кризовий характер української політики є великим гальмівним чинником. У ньому, однак, є  й свої позитивні сторони. Зокрема, завдяки такій формулі Україні вдається зберігати відносну політичну стабільність і водночас залишатися демократією. Значною мірою заслуга у цьому належить тому поколінню, котре ввело Україну в незалежність.

Покоління «помаранчевих» й «антипомаранчевих»

Якщо говорити про  наступне покоління, то його зв'язок з першим є очевидним: і Віктор Ющенко, і Юля Тимошенко, і Віктор Янукович  є безпосередньо вихованцями та висуванцями тих людей,  які прийшли до влади на початку 1990-х. Тому другі розділяють родові травми перших. Головною з них є провінційність.  Промовистий факт: майже ніхто  з теперішніх і минулих президентів, прем’єр-міністрів, а навіть міністрів освіти не говорять іншою іноземною мовою, окрім російської. Коментатори уже звернули увагу: під час зустрічі Обами з президентами Центрально-Східної Європи  у травні цього року Янукович був єдиним президентом, який не говорив англійською.  

Провінційність теперішньої правлячої української еліти є разючою у порівнянні з тою новою елітою, котра прийшла до влади у Грузії після Революції троянд. Тому нове покоління українських політиків нічого нового Україні засадничо не могло запропонувати. І цим значною мірою пояснюється провал Помаранчевої революції, як провал теперішніх реформ.

Друге покоління українських політиків повторює  недоліки попереднього,  однак немає його заслуг у компромісному полагодженні конфліктів. До недавнього часу головні актори української політичної сцени не надто любили один одного і намагалися навзаєим шкодити, як тільки могли. Але у їхній взаємній нелюбові була певна межа, яку вони рідко коли переходили – а  це прагнення повністю знищити свого супротивника. Від останніх років ми є свідками цілком нової, протилежної тенденції. Особливо загрозливою є ситуація з приходом до влади Януковича. Нова влада веде себе як великорослі хулігани. Вона почала судове переслідування своїх попередників – Юлії Тимошенко, Юрія Луценка та ін. З іншого боку, заради того, щоб втриматися при владі, дає зелене світло таким радикальним партіям, як «Родина» в Одесі чи «Свобода» у Львові.              

Думаю, що ці зміни у поведінці відображають глибинні зсуви у складі української політичної еліти. Якщо б коротко охарактеризувати перше покоління, то це можна зробити у такий спосіб: ветерани української політики є дітьми війни. Більшість має безпосередню пам'ять про воєнне лихоліття, й вони добре знають, що не існує чогось такого, як «хороша війна». Натомість молодше покоління таких стримуючих механізмів пам'яті не має. А з повоєнної європейської історії ми знаємо, наскільки радикальними можуть бути зміни, спровоковані приходом до влади покоління з новим візерунком колективної пам'яті.

Виглядає,  що Україна зараз знову стоїть на поворотному пункті. І вибір, який зробить теперішня українська політична еліта – шукати стратегічного примирення з супротивником чи, навпаки, старатися його повністю знищити – може сформувати напрямок руху України на наступні десятки років.

«Діти незалежності»

Очевидно, багато що залежатиме також від того, чи вдасться зреалізуватися молодшому поколінню. Ситуація з цим поколінням не є такою вже однозначною, як багато з нас хотіли би бачити. Перш за все, уже зараз очевидно, що це покоління є таким самим розколотим, як і його попередники. Згідно зі свіжою соціологією:число людей в Україні, які вважають себе російськомовними, не зменшується зі зміною поколінь, й кількість молодих людей (48.3% у 2010 р.), які вважають, що «українці і росіяни є один і той самий народ», дорівнює кількості (47.9%)  їх ровесників, які так не вважають. Тому з приходом нового покоління до влади навряд чи вдасться послабити конфліктогенний характер української політики.  

Є, однак, підстави й для певного оптимізму. Нове покоління назагал є освіченішим і у своїй головній масі виступає за європейський вибір України. Разом з тим, це є перше покоління, котре багато часу проводить поза Україною, а нерідко навіть вчиться там. У кожному разі, провінційність йому не загрожує. Є ще одна риса, яка сильно відрізняє їх від їхніх батьків. Як правило, їхні батьки є вихідцями з села у першому-другому поколінні знали бідність, а як показують біографії наших теперішніх політиків – часто походили з неповних і бідних сімей. Покоління, котре пережило таку сильну соціальну мобільність, часто виявляє схильність до ідеологічних, а не прагматичних розв'язок – і приклад Ющенка тут є найкращою ілюстрацією. Теперішні  18-25-річні цієї мобільності не зазнали.  Більшість з них відтворює теперішній соціальний статус своїх батьків. А тому за означенням ця покоління є більше прагматичним, а навіть конформістським – що показують опитування теперішніх ровесників української незалежності.

Це, без сумніву, добре для європейських перспектив України  – бо європейська інтеграція вимагає доброго балансу між знанням і прагматизмом. З іншого боку, прагматичність неминуче приводить до бажання значної частини (близько половини) емігрувати з України. Більшість молодих українців виявляють виразну відразу до політиків і політичних партій.  Рівно ж багато з них хочуть «твердої руки» і готові були б пожертвувати частиною демократичних цінностей заради добробуту. Це є риса, яка характерна не лише для українців, але й для значної частини населення як на Заході, так і на Сході Європи. Можна припустити, що ця «втеча від свобода» є породженням економічної кризи, яка в Україні тим тяжча, що до неї додається ще й криза політична . І що коли ця криза скінчиться – а вона повинна колись скінчитися – погляди молодих українців можуть зазнати відчутних змін.

Що, однак, робить молодих українців найбільш відмінними від двох старших поколінь – це їхня відкритість до змін. У тому відношенні вони значно ближче до своїх ровесників у Польщі, Португалії чи Італії, аніж, скажімо до українців віком 50-59 років. А це означає одне: за наступні 20 років, коли це молоде покоління ввійде у середній вік і, відповідно до законів політичної біології,  перейме тягар влади і відповідальності, ми можемо дістати цілком іншу Україну.

Вирішальними залишаються два питання. Перше: чи найбільш активна й амбітна частина цього покоління залишиться в Україні, чи не емігрує з неї у пошуках кращої долі й кар’єри? Друге: чи ті, що залишаться, не дадуть себе скорумпувати старшим поколінням – і тим самим законсервують старі особистісні кланово-корупційні схеми? Від того, як вирішаться ці питання, значною мірою залежатиме, чи Україна й далі залишатиметься країною, де відбувається рух без змін, а зміни – без руху.

Виступ на Варшавській Східно-Європейській конференції, 16 липня 2011 р.