Україна це – ….

Москва, Кремль, 12 липня, 20:38. Путін нервово скролить стрічку новин у фейсбуці. Він читає відгуки на свою статтю від українських політиків, активістів та звичайних мешканців. «Клоун», «вбивця», «диктатор», «ідіот» – кожен прочитаний епітет чимраз болючіше ранить його. Він уже сумнівається в доцільності написання статті, але все ще надіється…

20:55. Хвиля насмішок від українських «патріотів» наростає, уже не заспокоює інформація про чергові обстріли та вбивства на Донбасі. «А може, піти з посади?» – подумав Путін і стрепенувся від різко відкритих дверей. До кабінету увійшов нервовий і переляканий Патрушев, за ним, перечепившись через російську ідею, забіг Козак. «Все пропало, все, вони сміються, це все не мало значення», – кричать один поперед одного Козак і Патрушев. «Спокійно, ще не все втрачено», – намагається зберегти обличчя Путін. «Ще Олена з Івано-Франківська і Богдан зі Львова не написали своєї думки». «Богдан той, що з вусами, чи без?» – з надією питає Патрушев. «З вусами», – відповідає Путін і тут же марніє. Все скінчено, вони теж посміялись зі статті. Операція провалена.

«Кажи хай готують статтю про газ», – віддає команду Путін Пєскову, який забився в куток і нервово усміхається.

Ви так уявляли реакцію в Кремлі на чергові пости з насмішками та виступами на каналах олігархів?

***

Гібридна війна – це не тільки про фейкові новини та маніпуляції, використання військ без розпізнавальних знаків та проведення акцій протесту. Гібридна війна – це ще й про боротьбу ідеологій, вплив на свідомість за допомогою больових точок історії, використання законодавства країни проти неї та когнітивна війна.

Статтю Путіна про українців та росіян як єдиний народ багато політиків, активістів, експертів підняли на сміх. Люди жартують та намагаються вказати, який диктатор дурненький.

До статті треба ставитись серйозно та розбирати кожне її слово. Вона не просто маячня божевільного – це «червоні» лінії Путіна та російської владної еліти. Можна навіть сказати, що це остаточна позиція щодо України, вивірена сімома роками війни. Її варто розділити на дві умовні частини: про минуле і про сучасність. Кожна із цих частин важлива й працює на різні аудиторії.

Водночас це завдання і навіть копняк в одне місце для українців та наших еліт нарешті дати відповідь на запитання «Україна – це…?». Ми досі не можемо відповісти, якою ми є країною по суті, за формою. Не можемо розібратись з ідентичністю, культурою та минулим. Хоча війна мала б сприяти нашій ідентифікації, але насправді тільки відкрила рани, які наразі ніхто не хоче лікувати.

У питанні визначеності ми – країна безвідповідальних людей. Вважати, що, внісши до Конституції бажання вступу в Європейський Союз та НАТО, ми поставили крапку в розумінні того, хто ми є та чого хочемо – велика помилка.

Тридцятий рік незалежності, а в нас досі майже не говорять про наше розуміння історії, культури, державності та майбутнього. Ми живемо в ілюзії готових сценаріїв, у яких відповідальність покладаємо на когось іншого, від Байдена до того ж Путіна. Саме ці люди чомусь мають визначати паралелі чи криві, в межах яких ми розвиваємось.

Керівники країни за весь час всіх українців зводили під один знаменник. Ніхто не хотів розуміти чи просто удавав, що під усім, що кажуть і роблять росіяни, є реальне підґрунтя в суспільстві. І написана Путіним (його новими ідеологами) стаття дуже добре лягає на український ґрунт відсутності свого бачення та розуміння історії і ворогів.

Стереотипне сприйняття, що євреї, масони й американці – вороги, як було 30 років тому, так залишилося й сьогодні. І навіть найголосніші патріоти кричать про соросят і зовнішнє управління, а чого тільки варті обговорення про перезапуск Вищої ради правосуддя і залучення міжнародних експертів. Якщо народні депутати України кажуть про зовнішнє управління, то чому для людей такі ж слова Путіна будуть брехнею? А не будуть! Вони просто отримують ще одне підтвердження і бачення, що справжній друг там, на Сході, а винні в усьому американці чи європейці або масони і євреї.

Можна скільки завгодно писати, що Путін хоче віддати нам частину Росії, бо землі колишнього Таганрозького округу при входженні в СРСР належали Україні, але це не міняє факту, що ми як держава не маємо свого бачення й розуміння історії держави.

Не дарма в статті йдеться про всі історичні періоди та постійний зв'язок земель і народів. Це спосіб показати тяглість і постійну співпрацю та спільне життя. Водночас українська історична наука не може запропонувати альтернативи, а якщо й пропонує, то цих дослідників ніхто не чує і вони десь на задвірках, бо не відповідають баченню історії політиками. Нашим публічним історикам клин світом зійшовся на особі Бандери, і вони не хочуть нічого бачити до та після. І коли люди бачать статтю Путіна, то не біжать дивитися в підручник чи гуглити правильні відповіді (спойлер: їх не буде в жодному із цих джерел), а порівнюють з тим, що чують в Україні. Історія, яку пропнує Кремль, зрозуміліша не тільки для тих, хто за Збручем, а й для мешканців Волині, Закарпаття та Львівщини. Десь за такими шаблонами про спільне минули нас вчили в школі, так пишуть свої праці члени Академії наук України.

Якщо на історичному факультеті добре вчать своїх студентів, то точно скажуть ніколи не накладати на історичні події актуальні факти та процеси, сучасне бачення і рамки, не дивитись на минуле крізь призму вже відомого результату, а намагатись зрозуміти та пояснити мотиви станом на момент події. На жаль, у публічній площині в нас працюють історики та інтелектуали, які роблять цю помилку і, напевно, скоро почнуть пояснювати Хрещення Русі як перший крок до Томосу. Росіяни роблять те саме, проте більш зрозуміло для людей.

Також росіяни пропонують історію як боротьбу за мир. Мир завжди матиме перевагу перед війною і конфліктом, навіть якщо цей мир вам пропонує той, хто почав війну. Риторика Кремля більше подобається людям, через що і знаходить більше відгуку в масах.

До всього ми підігруємо росіянам і намагаємось знайти український чинник в історії Росії. Українська історична наука постійно говорить про те, яку роль відіграли українці в розбудові Російської імперії, а потім СРСР. Чим це відрізняється від тез Путіна? Нічим! Якщо ми спільно будували дві великі імперії, то чим ми не єдиний народ? Відповідей на ці питання в Україні немає. Є тільки крики та апелювання до політики. Ми маємо не тільки боротись з російською монополією на історію, але й виділити та відділити себе від неї.

Для українців теза про те, що щось там історично не так визначено й написано в статті, не працює. Бо «б'ють» вони фразою «історію пишуть переможці», а Росія була переможцем, тому так і вважає. Для того щоб люди зрозуміли та повірили в щось нове, його треба аргументувати і не війною з Росією.

Історія – це не єдине, чим «багата» стаття. Складається враження, що більшість з тих, хто вже написав свій відгук на творіння ідеологів Путіна, не дочитали його. Адже вони роблять акцент тільки на кількох наведених тезах: про один народ, штучність України та про спільну мову і культуру.

Історична частина статті Путіна – це тільки основа. Основа для тих тез, які мають змусити людей вийти на вулиці, висловлювати своє незадоволення владою та станом справ у країні. Всього цього ж хочуть і українські опозиційні партії, зокрема «патріотичні», які вже закликають та прогнозують великі мітинги восени. Як завжди Кремль підігрує окремим українським політикам для дестабілізації ситуації в країні.

Почнімо з найновішого – сільськогосподарські землі будуть продані іноземцям. Ця теза мегапопулярна на каналах олігархів, почути її можна від більшості політичних партій та політиків. І дарма, що відверта брехня.

Хто віддаватиме борги України перед міжнародними кредиторами? Правильно – внуки і правнуки. А хто так думає? Путін та опозиційні партії як до чинного президента, так і попереднього.

Україна – найбідніша країна Європи. Це топ-теза для всіх критиків влади за останні сім років. І вона прекрасно лягає на настрої українців. Кремль її повторив. І скажете, обманює? Ні, якщо послухати українських світил, активістів, політиків.

Олігархи пограбували народ, а все вкрадене тримають у західних банках. Із цією тезою і боротьбою за справедливість працюють всі партії (навіть ті, де власник олігарх) і частина громадянського суспільства.

Слабкість державних інститутів – з одного боку, це правда, а з іншого – ми самі робимо так, щоб вони такими були. Руйнуємо, але мало що створюємо. Зате самі не забуваємо наголосити на цій проблемі.

Заручники чужої геополітичної гри. Цю тезу дуже активно почали озвучувати в Україні після зустрічі Путіна і Байдена. А стаття нібито стала наслідком їхніх кулуарних домовленостей. І про це пишуть на перший погляд розумні й адекватні люди.

Про Україну як бар'єр між Європою та Росією теж говорять наші політики. Бар’єр – це завжди погано для людей, адже слугує обмеженням, хай навіть абстрактним. Знову наші слова використовують проти нас.

У статті мовиться, що концепція «Україна – не Росія» вже не влаштовувала нас. І це правда. Україні давно пора вийти за межі цієї тези й відповісти собі: якщо не Росія, то що? Допоки ми не мамо відповіді, росіяни заповнюють пустоту своїми тезами.

Наша проблема як країни, нації, спільноти в тому, що ми не маємо відповідей на складні запитання. На все відповідаємо гаслами й закликами без конкретного плану дій. Саме цим і користується ворог. Він використовує наші гасла проти нас самих. І навіть коли політики чи публічні діячі це бачать, вони або мовчать, або використовують таку підтримку на свою користь.

Ми як держава не готові дати відповідь, якою є Україна та чого ми хочемо. Ми навіть не можемо дати відповіді на запитання, яка у нас форма правління, бо де-юре і де-факто не збігаються.

Відповідь Путіну не повинна обмежуватись тільки історією чи реакцію на сьогоднішні події. Вона має бути комплексною і говорити про нашу ідентичність, наш шлях до змін та пояснювати події в країні не для Європи, США чи Росії, а для самих себе. Люди часто не розуміють, що відбувається, або перебувають в інформаційних бульбашках, створених партіями й каналами олігархів, і цим вміло користується ворог.

Нам потрібно взяти відповідальність за свою історію. І не тільки за перемоги чи трагічні події, а й за те, що ми самі робили. Не можна визнавати тільки те, що подобається. Тоді завжди буде можливість агресора маніпулювати та впливати на людей. Треба самим відповідати і за майбутнє, а не надіятись тільки на Німеччину, Францію, Британію чи США. Ми ніколи не збудуємо державу за їхніми шаблонами, а пропонувати своє на основі їхнього досвіду чомусь вперто не хочемо.