Українцем бути круто! Думки львівського лірника

«Ну хто я такий, щоб писати про культуру? Не маю ніяких офіційних звань, не маю спеціальної освіти, не веду в солідному журналі рубрику про життя «звьйозд естради» і таке інше, але потім вирішив: а чим я гірший? Отож, химерні думки Лірника Сашка стосовно української культури.

Коли був малий, то не замислювався над цим. Просто всмоктував в себе все те, що розповідали батьки і старший брат, бабуся і сусіди. Просто комфортно почував себе саме в українському середовищі. Пам'ятаю, якою радістю для мене було почути хоч щось хороше про Україну в тогочасному совєцькому інформаційному просторі. Пишався  «Червоною рутою» і тим, що її слухають навіть у Москві, пишався Софійкою Ротару (це ще до того, як вона стала рупором російсько-московського гламуру і суперницею Пугачової).

Справжнім приводом для гонору стала поява тріо Мареничів - виявляється і ми, Химко, люди!

Але якось поступово, за рік-два-п'ять, про українську культуру стало чути все менше. На перший план вилізло щось таке дивне-дивне. Така собі суміш комсомольської романтики і культури «гнилого заходу».Тепер я вже знаю як називається ця гидота-попса. А тоді, на тлі дубової радянської заідеологізованої «культури», вона здавалася небесним одкровенням і найвищим досягненням людського генія. Окремі прориви підпільних російських рок-груп тільки додавали пікантності всім «Самоцвєтам» і фірмовим джинсам за ціною 200 рублів (півтори місячні зарплати). Після падіння «залізної завіси» в СРСР (і в Україну) потоком пішла суміш тих культурних явищ, про які ми тільки чули або уявляли з чужих слів.

На ошелешений народ вихлюпнувся гламурний «Модерн токінг», китайський ширнетреб, брейк-данс, скейт, пластмасова біжутерія, турецькі шмотки, харчі з консервантами Е240, хот-доги - вся та мура, що гордо називається масовою культурою.

Про українську культуру стало вести мову якось і непристойно - яка там українська культура, коли у мене такий кльовий прикид (турецькі варьонки і молдавське «Мальборо» в зубах).

І раптом-вибух! Шевченківське свято в Каневі. Мабуть, чи не вперше такий стотисячний наплив людей з усієї України. Знаходячись в цьому вихорі українства, зразу забуваєш про те, що престижно чи ні - просто насолоджуєшся і набираєшся щастя і енергії.

Потім - як з кулемета: «Червона рута», «Оберіг», знову «Червона рута».

А потім - 500-ліття козацтва в Капулівці і на Хортиці. Не можу забути нічні багаття до обрію в степу і гопак в три години ночі по коліна в м'якій пилюці під пісню «Піду втоплюся у річці глибокій!».

Потім - референдум із результатом 91% і Незалежність.

Саме оцей український спалах і дав ті відсотки і майже одностайну підтримку незалежності.

Зайвий доказ про важливість національної культури і перехід її з чисто філософської категорії, розважальної чи побутової в розряд стратегічної зброї. Причому зброї надпотужної.

Воістину, ідеї правлять світом, а не корпорація «Кока-кола» чи «Газпром».

Спочатку було Слово

Як відомо, Перше Слово було у Бога.

А Слово української культури опинилося тепер в руках постсовкових жлобів, які гордо іменують себе «українською елітою».Хоча ні до еліти, ні до українців не мають жодного відношення.

На тлі телевізійного ура-патріотизму, помпезних концертів із обов'язковими тітоньками в дівочих віночках  і псевдокозаків в шароварах, почалося швидке захоплення інформаційно-культурного простору України великим капіталом. Звичайно, неукраїнського походження.

Працюючи на будівництві, автор давно помітив, що українську мову чути лише до рівня «знизу - аж до виконроба», а вище, то вже починається російська. Маю сильну підозру, що так відбувається всюди.

Автор пам'ятає, як на зорі української незалежності супермодно і суперкруто було з'явитися на люди у вишитій сорочці, американських джинсах  і окулярах-«капельках». З підпілля вийшло на світ Божий забуте українське мистецтво - автентичні пісні, писанки, кераміка, вишивка. Письменники наче прокинулися від летаргії (навіть в депутати вибилися).

З'явилися перші українські фільми. Український рок заявив про себе так, що здригнулася монополія англо і російськомовного продукту в цій царині: «Кому Вниз», «Вій», «Рутенія», «Сестричка Віка». Навіть українська попса виглядала на той час вельми цікавою - той же Андрій Миколайчук. Українське бардівське мистецтво вийшло на недосяжну висоту: Е.Драч, Морозов, Сітарський, Пилипчук, Жданкін etc. З'явилися десятки, якщо не сотні різних фестивалів, конкурсів, телепроектів.

 Може вони були часто непрофесійні, може по-дитячому наївні, може занадто романтичні, але це були перші кроки уже духовно вільної української культури. Причому кроки такі, що навіть не снилися колишнім «братнім республікам СРСР».

Як співається в одній пісеньці: «недолго музыка играла»

 Іноземний капітал невпинно робив своє зелене (за кольором американських грошей) діло. Почалося тотальне захоплення українського інформаційного простору. Під шумок про приватизацію газети і журнали, радіо - і телеканали отримали нових власників, фестивалі і конкурси не змогли фінансово конкурувати з черговими «Іграми», «Казантипами», гламурними шоу.

Автору, в його бутність на телебаченні в якості творця і ведучого української програми для дітей, трапив в руки документик із переліком власників українських телеканалів. За виключенням того, що  майже всі нові хазяї були в Росії, вони ще мали поголовно характерні прізвища, які в перекладі на російську звучать як «Попович». Розумному досить.

За якихось кілька років в інфопросторі України зникла українська культура, за виключенням постсовкового офіціозу. Про книжку і фільми скромно помовчу.

Навіть мої диски з дитячими казками відмовлялися брати до розповсюдження, мотивуючи тим, що «украінскага нє бірьом!» Зате російський продукт низького ґатунку і  західна «дешевка» промивають нам мізки цілодобово.

Чого варті «Аплодисменты» для дебілів і блювотні серіали про гламурне життя і ментів-бандюків-спецназівців-зеків в Росії.

А мене мама вчила, що красти недобре. А в телевізорі кажуть, що це - круто.

А тато казав, що треба дружити з усіма націями. А в телевізорі показують, як треба «мачіть в сартірах» всіх, хто не схожий на істінна-русскага чілавєка.

Хоча вроджена доброта українців не дає нам скотитися до примітивної ксенофобії, але з часом - хтозна? 

А колись я слухав «Засвистали козаченьки» і «Очі відьми».

А тепер «Два кусочека калбаскі» і «Сєдой бил паханом на зонє» викликають стійкий блювотний рефлекс і бажання скинути телевізор та вбити водія маршрутки (прости Господи).

Всякі візажисти, парікмахєри і шоу-мени розплодилися як щурі.

Тупі гумористи зі своїми жартами про «сало» і «хахлів», помпезні шоу безголосих співаків «під фанеру», тексти про кропиву, «співаючі труси» - сексуальні дівчатка, що виламуються на сцені, удаючи, що співають. І вершина - Сердючка. Воно, канєшна,  геніальний артист, але я переконаний, що блазнюванням гроші і популярність здобути можна, але «Не введи мене во іскушеніє...» ще ніхто не відмінив, та й не відмінить.

Нам цілеспрямовано вбивається в мізки, нашіптується в думки, втравлюється в шкіру, що українцем бути соромно, не престижно, невигідно і бла-бла-бла-бла «всьо такоє».

Ну справді, хто захоче бути українцем, коли вони тільки те й роблять, що тирять газ у поважних панів, жеручи при цьому сало і запиваючи відрами бурякового самогону? Крім того, ходять у засцяних шароварах і розмовляють тільки про кроликів.

Мої думки про «культурний продукт» для дітей, включно з «покємонами», «вечірніми казками тьоті Али» і «Энциклопедией блатного жаргона для детей» (сам бачив таку книгу на Петрівці) потребують окремого викладу із зірочками замість соковитих матюків.

Панове! Та невже ще комусь треба роз'яснювати, що наша культура - це наш захист, наша танкова броня з найкращої сталі, наше Слово у Всесвіті, наша мама і наша дитина, наша надія на виживання в цьому світі, наш шанс не перетворитися на придаток російської газотранспортної системи, чи світове звалище і відстійник мігрантів, шанс не стати «життєрадісними споживачами екскрементів» (дякую невичерпному пану Лесю)?!

Єгипет серед своїх пісків живе за рахунок своєї культури.

Ізраїльтяни запанували майже над усім світом, дякуючи збереженню своєї культури.

Культура Японії перетворила її за кількадесят років на недосяжну мрію.

Отож, наступ на українську культуру і взагалі на українство продовжувався непереможно, як марш Тухачевського на Варшаву. Окремі пункти опору - як український рок, одиничні фільми, окремі фестивалі і радіостанції, зрештою, і казки вашого автора, погоди не робили, хоча іноді відкидали ворога від своєї висотки, але були щільно оточені інформаційним вакуумом. Все йшло до створення Малоросійської губернії  з анклавами у Львові і Києві.

Але постривайте кіпішувати - Бог є, і Він всемогутній, і Він любить Україну.

Він тримає її в своїх долонях, і час від часу хукає на неї, щоб зігріти.

Здавалося, коли вже пора «зливати воду» - стиснута пружина українства випросталась Майданом.

Люди! Це було найкраще, що можна було відчути в своєму житті! Яке єднання із своїм народом, із своєю культурою! Україна розцвіла як квітка під снігом.

Мене, пригадую, просто вразило, наскільки органічним були там народні і стрілецькі пісні, вишиті рушники на замерзлих наметах, захриплі рок-музиканти і замерзлі пальці скрипаля, який, відігріваючи їх пластиковим стаканчиком із чаєм, казав заздрісно: «Добре, що в тебе ліра - не так мерзнуть руки».

Оце і є те справжнє мистецтво, мистецтво народних артистів - якщо народ слухає і просить ще, то ти народний артист, а якщо свистить і плюється ,то ти - барахло, і місце твоє на презентації відомої газети «3000» разом з акордеоністом Яном Тютюнником.

Зрештою, ми і прийшли до розуміння української культури як до вияву духу народу.

Духу, що живе на генному рівні і нікуди не зникає, а вивільняється раптово і неочікувано, і завжди рятує Україну від загибелі.

У народу відкрилися очі.

Народ зрозумів, що він неймовірно заскучав за самим собою.

Тепер можна легко спостерігати шеренги дорогих іномарок на березі Бугу на етнофестивалі «Шешори» - українцем бути престижно.

Тепер зовсім не легко протовпитися на Співоче поле під час «Країни мрій» - українцем бути цікаво.

Ляльки-мотанки  в подарунок витісняють продукцію фірми «Паркер» - українцем бути красиво.

Та що там довго триндіти - десятки фестивалів і конкурсів доводять, що тільки базуючись на українській культурі нам можна добитися чогось значущого.

А в той день, коли із вікна скажено дорогого джипа  мене запитали: «Слышь, браток, а где можно купить такую вышиванку? Я очень хочу - я ведь тоже украинец», - я зрозумів, що українцем бути круто.

Ні не так.

Круто, радісно і весело!

Фото з сайту andrij.berdyansk.net