Вади й переваги українського президент-концепту
IQ

Вади й переваги українського президент-концепту

Про політичний розвиток року, що минає. Майже без підсумків

Любко Петренко, 30 грудня 2019 1636 2

Новий 2019 рік починався радісно. Напередодні було скасовано воєнний стан, тож можна було зітхнути з полегшенням. Можна було б і задатися питанням: навіщо той стан взагалі був потрібен? Чи радше: кому? Кому, окрім тодішнього чинного глави держави Петра Порошенка, котрий в такий спосіб хотів чи то якось вплинути на настрої населення, чи то відтягнути (скасувати) вибори президента, чи навести туману у вітчизняну політичну ситуацію?

Але не будьмо занадто суворими до нашого експрезидента, адже на сам Святвечір (ортодоксальний) він зробив Україні подарунок, якого вона очікувала століттями – приніс Томос. Можна, звісно, закинути Порошенкові нещирість у його намаганнях здобути автономію для української церкви. Адже ще відносно недавно він був затятим прихильником УПЦ (МП), ба більше – навіть функціонером цієї проросійської культової структури, контрольованої Кремлем. Хай ця функцію була й незначною – іподияконом (церковнослужителем без священного ступеня), але все ж. Чи це все наклепи? Не так важливо. Вважатимемо, що він переосмислив свої конфесійні пріоритети й переродився, як Савло в Павла.

Зрештою, не варто забувати, що саме Порошенко став тим президентом, котрий підписав багатостраждальний закон про мову. Тут знов можуть залунати закиди в нещирості, мовляв, у родині експрезидента спілкуються винятково російською, а його молодший син Михайло взагалі ходить у футболці з написом «Росія» і не годен двох українських слів докупи зліпити. А дружина старшого сина Олексія має російське громадянство.

Однак чи варто зараз гадати на кавових фусах – щиро-нещиро? Судімо за ділами його. Отже, на вибори президента Петро Олексійович йшов під гаслом «Армія. Мова. Віра». Армія ж за час попереднього президентства реально перетворилася з імпотентного утворення на боєздатний організм, який зупинив російський наступ. Хоча й тут не обійшлося без скандалу, причому в найневигідніший час – напередодні виборів. Чи саме зв'язок зі Свинарчуками (Гладковськими), котрі наживалися на оборонних замовленнях, став фатальним для рейтингу Порошенка, котрий вдалося трохи наростити завдяки вже згаданому Томосу та пропаганді у стилі «голосуйте за мене, бо всі інші – російські запроданці»? Багато експертів стверджує, що й без оборонпромівського скандалу Порошенко не мав особливих шансів. Щоправда, більшість виборців закидала експрезидентові не стільки корупційні діяння та зловживання владою, скільки високі комунальні тарифи в платіжках та нездатність зупинити війну. Хоча насправді в цих питаннях провина Порошенка є доволі відносною.

Зрештою, українці вже втомилися від одних і тих самих облич при владі, які лише час від часу тасуються, мов колода карт. Вони прагнули чогось нового, несистемного, зовсім несхожого на все попереднє. Саме таким виявився артист гумористичного жанру Володимир Зеленський.

Чим він так підкупив людей? Передовсім тим, що ми щойно назвали: новизна й позасистемність. Для багатьох дороговказом у виборі став серіал «Слуга народу». Очевидно, для глядачів Зеленський створив дуже переконливий образ Голобородька – президента з народу. Він зупинить війну, приструнить олігархів, понизить тарифи, викоренить корупцію.

Проте, як відомо, за Зеленського голосували не тільки громадяни, яким бракувало освіти й критичного мислення. Його підтримувала й досить велика частка мислячих виборців, котрих навряд чи можна було підкупити телевізійною бутафорією. Що такого цікавого і привабливого вгледіли в ньому саме вони? Навряд чи вони не розуміли, що до владного керма прийде людина абсолютно не підготовлена до керування державою, без господарської візії країни, без політичного досвіду, з незрозумілими пріоритетами. Навряд чи людина, котра хоч трохи петрає у фінансових справах, змогла б бовкнути про чотири тисячі євро для вчителів.

Особисто мені абсолютно не імпонувало небажання Зеленського йти на контакт із журналістами, розкривати свої наміри, знайомити з імовірними членами президентської команди. Оце його «я никому ничего не должен» стало для мене вагомим маркером, аби не голосувати за нього. Бо як можна обирати президентом людину, котра наперед зрікається обов’язків перед суспільством.

Можу припустити, що водночас мислячі люди з-поміж симпатиків Зеленського сприйняли це «не должен» радше як відсутність звичних для пострадянських політиків пов’язань з олігархами, силовиками, попередниками тощо. Тобто вони вилаштували у своїй уяві образ президента Зеленського як такий собі концепт чи то пак проект державного лідера, котрий не погруз по горло в корупційних путах. І в цьому проекті недосвідченість Зеленського не має визначального значення. Як казав свого часу Вацлав Ґавел, «краще п'ять років помилок, ніж 50 років саботажу!».

Цей концепт творився як такий собі мікс з успішних (принаймні в електоральному плані) політичних проектів у західних демократіях. У цьому контексті варто згадати французького президента Емманюеля Макрона, котрий сам, зненацька з’явившись на політичний сцені, легко обіграв суперників з багаторічним досвідом. Це і Дональд Трамп, котрий всім здавався диваком, не здатним до успішного керування країною, а виявилося, що президент з нього досить таки дієздатний. Це і чинний прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон, котрий з екстравагантного політика перетворився на впливового лідера, здатного навести лад у партії та країні й довести Brexit до переможного кінця. Варто також згадати італійського коміка Беппе Грілло, котрий перетворив свій, здавалося б, безнадійний у політичному плані рух «5 зірок» на одну з найпопулярніших у країні партій.

Тож на згаданих прикладах і формувався «проект Зеленський». І хай як дивно, він запрацював, що доводять подальші після президентських виборів події. Проект посилився парламентським крилом, коли вперше в історії незалежної України одна партія набрала переконливу більшість. Запрацював «парламентський принтер». Ми нарешті отримали десятки законів, які роками лежали в довжелезних шухлядах. Зокрема, нарешті було знято недоторканість з депутатів, а також скасовано сумнозвісний мораторій на продаж землі.

Зрештою, і сам Володимир Зеленський почав досить непогано давати собі раду на міжнародній арені. Звісно, це не Петро Порошенко чи Арсеній Яценюк з їхньою бездоганною англійською та дипломатичним досвідом. Проте й чинний президент мав свій козир, якого так бракувало попередникам, він вмів переконувати своїх західних візаві у щирості. Чи ця щирість була реальною чи талановито награною – не так уже й важливо. Головне – зовнішньополітичний успіх.

Не впевнений, чи можна успіхом назвати те, що саме Зеленський підвів главу Білого дому Дональда Трампа під імпічмент. Але в будь-якому разі це свідчить про те, що Україна відіграє на міжнародній арені не останню роль. Тому ображання її може дорого обійтися кривдникові.

Хоча нам навряд чи піде на користь цей імпічмент Трампа чи вже згаданий Brexit. Але нема на то ради, доведеться діяти в тих міжнародних умовах, які склалися. Побачимо, чи надовго вистачить запасу міцності в «проекту Зеленський».

Принаймні можемо зараз спостерігати за миротворчими зусиллями президента. Йому вдалося змусити Путіна розблокувати процес обміну полоненими. Можна довго сперечатися про заплачену за це ціну. З іншого боку, а якими мірками оцінювати людські життя?

Зрозуміло, що є за що критикувати чинного президента. Передовсім за його незрозумілі, а то й відверто шкідливі кадрові призначення, недоречні висловлювання, непродумані рішення. Але зробимо скидку на те, що це наш перший досвід президент-концепту. Поки що зарано його оцінювати однозначно: проявляються в ньому і позитивні, і негативні тенденції. Які переможуть? Особисто я готовий дати йому шанс ще принаймні упродовж наступного 2020 року.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук