Візії та ілюзії
IQ

Візії та ілюзії

Інтелектуали стверджують, що війна не може вважатися причиною відмови від реформ

Андрій Дрозда, 22 квітня 2015 985 3

Після торішньої революції українські інтелектуали не лише продовжують уже звично полемізувати довкола гарячих історичних питань, а й аналізують сьогодення і пропонують ідеї та стратегії, які мали б працювати на розвиток суспільства в майбутньому. Їхні пропозиції, висловлені у статтях та публічних виступах, часто не позбавлені суперечливих тверджень, що вимагають прискіпливого критичного розгляду, а не безапеляційного прийняття.

Вічною темою, до якої наші академічні уми сьогодні беруться зі свіжим запалом і завзяттям, залишається потреба реформ. І якщо українські урядовці виправдовують відсутність швидких змін складною економічною й політичною ситуацією, то інтелектуали стверджують, що війна не може вважатися причиною відмови від реформ, а навпаки – загострює потребу змін. На цю думку натрапляємо у текстах кількох знаних авторів, зокрема істориків Василя Расевича і Ярослава Грицака, а також у документі Несторівської групи «Договір гідності заради сталого розвитку. Стратегічне бачення змін». У «Договорі» від Несторівської групи сказано: «Війна не може слугувати виправданням для відсутності реформ, і це засвідчують приклади Ізраїлю та Південної Кореї. Ба більше, війна загострює потребу модернізації». Професор Ярослав Грицак в одному з інтерв’ю доповнює цей ряд історичних прикладів Російською імперією після Кримської війни та Японією після 1945 року. Роль війни у модернізації України стала також темою статті Василя Расевича. Він пише: «Не буде, напевно, великим інтелектуальним відкриттям і те, що локомотивами для спізнілої української національної модернізації ставали великі війни. Відомо, що війна та гонка озброєнь є головними рушіями технічного прогресу. Ми знаємо, що мобільний зв’язок, Інтернет та багато інших технічних винаходів первинно були розроблені для військової сфери. Але війни не тільки пришвидшували наукові відкриття, сприяли індустріальному розвиткові, але й виступали у ролі потужного суспільного модернізатора». Отож, шановні автори вважають, що війна – це, звісно, трагедія, проте й шанс на краще майбутнє. Якщо ж придивитися уважніше, то згадані приклади й аргументи стають не такими вже й переконливими. Наприклад, важливі реформи російського імператора Олександра II розпочалися через чотири і більше років після завершення Кримської війни, хоча поразка справді стала одним із чинників, що спонукали до змін. Випадок Ізраїлю виглядає цілковито винятковим і надихає на неможливі звершення, при тому йдеться не про реформи як зміну наявної системи державного управління, а про створення держави з нуля і боротьбу за її існування. Стійке економічне зростання Ізраїлю розпочалося 1954-го, через шість років після завершення війни за незалежність. Варто також зазначити, що ізраїльська держава перебуває у стані постійних військових конфліктів, і всупереч цьому втримує 33-ту позицію в світовому рейтингу економічної свободи від Heritage Foundation, перебуваючи у категорії «переважно вільних» держав. Україна ж і до революцій та воєн була в останній категорії цього рейтингу, серед держав з «репресованою» економікою. Ми й сьогодні там на 162-му місці – поруч із Бірмою, Болівією та обома республіками Конґо. А за останній рік автори рейтингу навіть відзначають певний регрес України.

Однак погляньмо на тих, хто вгорі, серед «вільних», і кого як приклад називають наші інтелектуали. Японія у рейтингу Heritage займає 20-й щабель, і країна зовсім не була багатою та успішною після поразки 1945 року. Що ж сталося потім? Після капітуляції Японія сім років була окупована американськими військами. Впродовж цього періоду США надали японцям гуманітарної допомоги майже на два мільярди доларів і фінансували важливі для країни економічні реформи. Японська економіка почала стабільно зростати з 1953 року, і проміжним підсумком цього росту став розквіт так званих «золотих шістдесятих». Однак усі важливі реформи та модернізація Японії відбулися не під час, не завдяки і навіть не всупереч (як у випадку Ізраїлю) війні, а після поразки, завершення війни і з допомогою вчорашнього ворога.

Ще складніша історія повоєнної Південної Кореї, що нині є 29-ю країною світу за індексом економічної свободи поміж згаданими Японією та Ізраїлем. Навіть через сім років після завершення війни і створення двох корейських держав Південна Корея залишалася вкрай бідною, і ВВП на душу населення в країні становив 79 доларів США – нижче, ніж у деяких африканських країнах на південь від Сахари. При тому 25% валового національного продукту забезпечувала проституція і пов’язані з нею послуги, головними клієнтами яких були вояки американського контингенту. Необхідні зміни розпочинаються 1960 року, однак справжній результат прийшов аж через двадцять років, коли країна почала стрімко багатіти завдяки інноваціям і працелюбності.

А як щодо інновацій, які з’являються завдяки війні? Справді, Інтернет з'явився завдяки проекту ARPANET, профінансованого урядом США. Його метою було створити децентралізовану комп’ютерну мережу, що мала витримати ядерний удар. Для передачі даних в ARPANET було створено протокол TCP/IP, який використовують і нині. Однак минуло більше десяти років, аж поки розробкою після тривалих дебатів дозволили скористатися приватному капіталу: домен .com («комерційний») створили саме з цією метою. Відтоді й розпочинається бурхливий розвиток світової мережі, а роль уряду нині полягає перш за все у створенні обмежень на користування Інтернетом. Тож своєю появою Інтернет завдячує Холодній війні та американському уряду, а своєю теперішньою славою і потужністю – ринковим силам і приватному капіталу. До слова, Холодна війна підштовхувала до модернізації та винаходів не лише США, а й Радянський Союз, який витрачав на військово-промисловий комплекс величезні ресурси. Саме в СРСР винайшли лазер, першими запустили супутник на орбіту, а потім собак і навіть Гагаріна з Тітовим. Однак централізована планова радянська економіка при тому залишалася жахливо неефективною, а рівень життя і добробуту людей виглядав жалюгідним супроти ситуації в країнах із ринковою економікою. Тож коли говоримо про модернізацію, яку держава впроваджує з мілітарних чи інших мотивів, то не враховуємо метафори розбитого вікна з есею Фредеріка Бастіа «Про те, що видно, і про те, чого не видно». Розбите вікно ілюструє поширену помилкову думку про те, що катастрофа сприяє економічному розвитку. Коротка фабула така: хлопчик розбив вікно у пекарні, пекар наймає людей, щоб поставити нове. Таким чином запускається ланцюжок, і економіка нібито працює. Помилка полягає в тому, що ресурси, спрямовані на ліквідацію збитків, могли б бути використані на щось інше. Єгипетські піраміди – приклад неймовірних інновацій свого часу, однак колосальні ресурси, витрачені на їх побудову, могли б використати по-іншому. Тож не війна, а можливість людей вільно використовувати і обмінюватися матеріальними благами є головним рушієм прогресу чи модернізації. Капітал має здатність накопичуватися, а війна перериває цей процес і знищує багатство. Саме тому успішними й заможними стають мирні країни з високими показниками економічної свободи. Серед таких і Швеція та Швейцарія, які дотримуються нейтралітету від початку XIX століття.

Однак українські інтелектуали не шукають легких шляхів і простих відповідей. Стратегії та візії, які вони пропонують, не позбавлені пафосу і туманної термінології. Так, у «Договорі гідності заради сталого розвитку» від Несторівської групи сформульовано аж дві національні ідеї – стару і нову: «Досі національна ідея полягала у формуванні української нації. Сьогодні українська нація, об’єднана і спільними успіхами, і спільним болем, є сформованою. Тому новітньою національною ідеєю має стати модернізація нації, а не її побудова». Чесно кажучи, я не бачу особливої різниці й суперечності між старою та новою ідеями, оскільки нація має динамічну природу і ніколи не перестає формуватися та змінюватися. Інша річ, що формування нації не може бути національною ідеєю, оскільки це природний процес, що триває незалежно від намірів і планів кількох десятків людей із докторськими званнями чи міністерськими портфелями. Коротше кажучи, формуймося, бо ми того варті!

Документ Несторівської групи більше нагадує не стратегію розвитку суспільства, а публіцистичну мотиваційну брошуру, сповнену емоційних закликів та моралізаторських настанов. Їй катастрофічно бракує аналітичної складової. В сухому залишку маємо перелік універсальних завдань (верховенство права, боротьба з корупцією, гарантія права власності, дерегуляція), які, по суті, є синонімами. Центральним поняттям «Договору» стає «сталий розвиток», або ж sustainable development. Цей термін професор Ярослав Грицак також вживає у книзі «26-й процент, або Як подолати історію». За Грицаком, сталий розвиток (sustainable development) означає модернізацію, а отже, становить національну ідею для українців. 25% населення світу живе стабільно добре впродовж десятків років, а наше завдання – приєднатися до них. Амбітна мета, однак, сформулювавши її, професор Грицак окреслює шлях до неї в максимально абстрактних категоріях: відкритий доступ, меритократія etc. Водночас сам термін sustainable developmentі у книзі «26-й процент» і в «Договорі» Несторівської групи залишається невизначеним і неоднозначним. У світі його вживають на позначення глобальної програми збалансованого використання ресурсів, що включає безліч аспектів: поширення «зеленої» енергетики, боротьбу з бідністю, проблемами міграції, ґендерної нерівності тощо. Таким «сталим розвитком» опікуються наднаціональні інституції – Інститут Сталого Розвитку, Світовий Банк, Єврокомісія тощо, а визначення, якими вони окреслюють власні завдання, перегукується із документом Несторівської групи: «Сталий розвиток не слід плутати зі швидкими економічними темпами тих країн, які живуть за рахунок експлуатації дешевих людських і природних ресурсів. Українська робоча сила перестала бути дешевою. (Справді?! А як щодо середньої зарплати в 150$? – А. Д.) Тому треба вибрати модель, що базується на розкритті людського потенціалу. Для цього потрібна політична воля». Отож ідеться про спокусу урядової інтервенції в економіку, про ще одну спробу обмеження і планування спонтанних ринкових процесів, керування ними.

На важливості політичних рішень професор Грицак акцентував і в нещодавньому інтерв’ю на Громадському ТБ: «Економіка сама себе не може витягнути з болота. Її можна витягнути з болота лише політичними засобами. Ми ж росли 25 років під ідеологією неолібералізму: дозвольте економіці запрацювати, і вона розв’яже всі проблеми. Не розв’яже вона ці проблеми, бо інакше не було б кризи 2008 року». Таким чином Ярослав Грицак наполягає на потребі державного втручання в економіку для усунення промахів ринку. Однак економічним неолібералізмом в Україні за період незалежності й не пахло, і доказ цьому – почесне 162 місце в рейтингу економічної свободи. Насправді в нас донині не демонтована централізована соціалістична система управління, яка й унеможливлює будь-які ліберальні реформи. Навіть українська Конституція залишається соціалістичною за духом і словом: «держава забезпечує, сприяє, створює умови…». Щодо світової кризи 2008 року, то тут професор продовжує типову кейнсіанську риторику: інтервенція виправить ринкові перегини. Дивно чути, оскільки в багатьох своїх виступах Ярослав Грицак згадує імена інших економістів – Людвіґа фон Мізеса і Фридриха Гайєка – «китів» австрійської школи економіки, авторів теорії бізнес-циклів, яка пояснює різкий економічний спад якраз зловживаннями центральних банків і урядів. Звісно, ні Мізес, ні Гайєк не належать до Чиказької школи економіки, а тим паче до Chicagoboys, як це стверджує професор Грицак. Обоє вони – «австрійці», які вважають, що знання кожної людини, навіть найменшого учасника економічних процесів, унікальне і неповторне, а отже, найкращим політичним рішенням економічних питань було б дати людям спокій. Термін Chicagoboys виник у 1970-х роках і стосувався молодих реформаторів із країн Латинської Америки, студентів університету Чикаґо. Гайєк тоді вже був сивим дідусем, а Мізес помер 1973 року. І ці факти можна легко перевірити.

А завершити прощання з інтелектуальними ілюзіями пропоную цитатою з книги Гайєка «Фатальне марнославство»: «Несподіване завдання економіки полягає в тому, щоб показати людям, як мало вони знають про те, що, як вважають, можуть спланувати».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 3

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук