Як Захід вирощує ворогів: від СРСР до Китаю

Якщо Західна цивілізація втратить лідерство у світі, то це, найімовірніше, буде наслідком її внутрішніх слабкостей, а не сили суперника. Після краху соціалістичного табору на чолі з СРСР Френсіс Фукуяма поспішив заявити про «кінець історії». Він помилявся. Світ стоїть на порозі нового глобального протистояння. Причина – мистецтво зміцнювання ворогів самим Заходом.

Англосаксонський антикитайський союз

15 вересня лідери США, Великої Британії та Австралії Джо Байден, Борис Джонсон і Скотт Моррісон оголосили про укладення тристоронньої угоди про безпеку в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Ідеться про військово-політичний блок, спрямований на протидію Китаю. Хоча Піднебесна прямо не згадується в угоді, усім чудово зрозуміло, від кого англосаксонські держави мають намір захистити регіон.

Практичний зміст домовленостей у найближчі півтора року передбачає значне посилення обороноздатності Австралії. Вона має стати сьомою країною світу, яка отримає підводні човни з ядерними реакторами. Заради цього австралійці навіть відмовилися від контракту з Францією на будівництво 12 підводних човнів, що викликало гостру дипломатичну реакцію Парижа. Крім цього, сторони мають намір посилити співпрацю в галузі штучного інтелекту, протидії кіберзагрозам. Більш тісно координувати регіональну політику й реакцію на виклики. Підвищити рівень інтеграції збройних сил й оборонної промисловості трьох союзників.

Китай засудив угоду як «вкрай безвідповідальну». Представник міністерства закордонних справ Китаю Чжао Ліцзянь зазначив, що вона «серйозно підриває регіональний мир та стабільність і підсилює перегони озброєнь». А посольство Китаю у Вашингтоні закинуло країнам-учасницям пакту «менталітет часів холодної війни» та «ідеологічні забобони».

На посилення напруги в Тихоокеанському регіоні відреагували в ООН. Генеральний секретар ООН Антоніо Ґуттереш заявив, що загострення відносин між США і Китаєм небезпечне для світу і може призвести до нової «холодної війни», яка, на його думку, буде значно небезпечнішою за першу.

Однак у США, Великій Британії та Австралії воліють не реагувати на закиди з боку Пекіна та третіх сторін. Останнім часом Китай зайшов надто далеко в нарощуванні військового потенціалу. У 2021 році Пекін витратить на армію 209 млрд доларів. Але є підстави вважати цю цифру заниженою. Провокативні дії КНР у Південно-Китайському і Східно-Китайському морях, а також навколо Тайваню дедалі більше непокоять сусідів. Програма Китаю з нарощування могутності військово-морських сил зіставна з програмами часів Другої світової війни і мало вписується в мирну епоху. Окрім того, Пекін нещодавно вирішив покарати Австралію економічно, обірвавши з нею чимало торгових контактів. Причина – приєднання Канберри до вимог світового співтовариства розслідувати справжні причини появи коронавірусу в Китаї.

Зростання військової потужності та глобальних претензій Китаю не викликає сумнівів. Однак вони стали можливі завдяки непродуманій політиці країн Заходу, яка дуже посприяла нарощуванню економічної могутності КНР. Проте Захід не вперше зміцнює потенційного ворога власними зусиллями.

Індустріалізація СРСР

Більшовики ніколи не приховували своєї ненависті до колективного капіталістичного Заходу. У перші роки після жовтневого перевороту у Лєніна планували роздмухати «світову пожежу революції в крові» та організувати похід у Європу. Ослаблені Першою світовою війною і соціально-економічною розрухою, держави континенту здавались легкою здобиччю. У 1919 році Сталін писав, що «більшовизм з російського продукту перетворюється у міжнародну силу, яка розхитує основи світового імперіалізму». Майбутній диктатор називав Захід «вогнищем пітьми і рабства, яке варто знищити». Розгром на Віслі у серпні 1920 року на деякий час остудив запал російських комуністів до загарбання ненависного Заходу. Утім мрії про світову революцію нікуди не зникли. Але у Країни рад була серйозна перешкода для їхнього втілення в життя – значне технологічне й індустріальне відставання від капіталістичного світу, який вони так хотіли загарбати.

Наприкінці 1920-х СРСР зовсім не був потужною у військовому плані країною. Між розвиненим промисловим Заходом і відсталою аграрною державою більшовиків лежала величезна прірва. Однак саме завдяки «заклятим капіталістичним ворогам» СРСР зумів перетворитися на потужного індустріального монстра, збудувати сотні великих заводів, освоїти нові технології. А після цього поставити свої агресивні геополітичні амбіції на серйозну промислову і військову основу.

Фірма американського архітектора Альберта Кана – видатного інженера промислового проєктування, збудувала в СРСР понад 500 великих промислових об'єктів. Перший завод Кана в СРСР – Сталінградський тракторний – проєктувався і будувався в Америці. Потім його розібрали і разом з обладнанням перевезли в Радянський Союз. Горьковський автомобільний завод був точною копією автозаводу Генрі Форда. За час роботи в СРСР американці заробили 250 млрд доларів у сучасних цінах.

Американський гідробудівник Г'ю Купер став головним консультантом будівництва ДніпроГЕСу. Гідротурбіни для гіганта закупили в компаній General Electric і Newport News Shipbuilding.

Магнітогорський металургійний комбінат спроєктований американською фірмою Arthur G. McKee and Co. Доменна піч для металургійних комбінатів періоду індустріалізації в СРСР була розроблена чиказькою компанією Freyn Engineering Co. Американець Фред Кох заклав фундамент розвитку нафтохімії, побудувавши 15 заводів з крекінгу важкої нафти.

До справи вирощування радянського монстра доклалися працівники німецької електричної компанії Siemens і літакобудівного концерну Junkers. У 1920-х саме компанія Siemens проєктувала московський метрополітен. На початку 1930-х вона поставляла турбіни й обладнання для ДніпроГЕС. Радянський режим також використав іноземних спеціалістів для навчання власних інженерних кадрів, яких було підготовлено близько 300 тисяч. У підсумку перед Другою світовою війною СРСР вийшов на друге місце у світі за обсягом промислового виробництва. Було освоєно чи вкрадено чимало передових на той час технологій. А Червона армія за кількістю танків та літаків перед початком війни перевищувала німецький вермахт.

Пробудження китайського дракона

У 1970-х роках Китай чимось нагадував СРСР 1920-х років. Велика країна з відсталою промисловістю та пануванням аграрного сектору. Через 50 років Китай вийшов на друге місце у світі за економічною потужністю та має шанси обігнати США. А ще є вагомі підстави вважати, що Китай займе місце СРСР, яке той посідав до свого розвалу, і тоді значну частину ХХІ століття визначатиме глобальне протистояння Пекіна і Вашингтона. «Холодна війна» знову може стати реальністю.

Коли в 1970-х американці налагоджували відносини з Китаєм, вони розглядали його як інструмент у боротьбі зі СРСР. Після смерті Мао Цзедуна і реформ Ден Сяопіна в бідну аграрну державу ринув потік іноземних інвестицій. Західні компанії приваблювала дешева робоча сила і низькі витрати на виробництво. Китай у 90-ті роки проводив політику «технології в обмін на ринок». Західні компанії поспішили скористатися цим і масово почали переносити своє виробництво, а потім і науково-дослідницькі центри у Піднебесну.

Приєднання Гонконгу 1997 року та вступ Китаю у 2001-му до Світової організації торгівлі значно прискорили процес нарощування його економічної могутності. Завдяки потоку капіталу із Заходу ВВП КНР швидко зростав. А приєднання до СОТ і пільгові тарифи дозволили Піднебесній завоювати ринки інших країн світу своїми дешевими товарами. Китай перетворився на «майстерню світу» і найбільшого експортера на планеті.

Захід довгий час не бачив жодної загрози у пробудженні китайського дракона. Все ніби вписувалося в концепцію ідеальної глобалізації, де виробництво переноситься в колишні країни третього світу. А Захід спеціалізується на сфері послуг та інформаційних технологіях. Але концентрація світового виробництва в Китаї дала зовсім інший ефект, посиливши залежність решти світу від Пекіна.

Розрахунки Заходу щодо здатності тримати китайського дракона під контролем провалилися. Китай став не лише фабрикою світу. Він активно запозичував або й крав передові західні технології. До прикладу, у 1980-ті уряд Китаю уклав угоду про доступ до ринку технологій з американською електротехнічною компанією Westinghouse, а потім розподілив придбані технології серед машинобудівних компаній державного сектору. Упродовж 1990-х років ці компанії почали виробляти геотермальні турбіни середніх розмірів, а держава допомогла їм придбати технології виробництва гідротурбін в інших транснаціональних гігантів на кшталт Siemens. Рівень конкуренції між компаніями і потреба країни в нових електростанціях були такими значними, що до початку 2000-х Китай створив найбільші у світі виробничі потужності з випуску силового обладнання. Західні компанії доклалися до створення в КНР сучасної фармацевтичної індустрії, сектору IT та інших високих технологій. Саме західні компанії добровільно надавали китайцям доступ до технологічних розробок та інтелектуальної власності, створюючи спільні підприємства. Китай зовсім не цурався красти західні розробки та на їхній основі запускав власне виробництво. Промисловий шпіонаж, кібератаки чи банальна крадіжка технологічних новинок стали типовим стилем КНР. А колишній помічник президента США з нацбезпеки Джон Болтон у 2019 році навіть заявив, що китайці вкрали в Америки технологію виробництва винищувачів 5-го покоління F-35.

Сьогодні вже очевидно, що Захід прорахувався у своїх прогнозах щодо Китаю. Шаленим потоком інвестицій і надмірною відкритістю щодо новітніх технологічних розробок для Піднебесної він сам виплекав промислового монстра. Економічна й технологічна могутність Китаю рано чи пізно мали трансформуватися в політичне домінування і претензії на роль світової потуги. Що і сталося зараз.

Глобальні перспективи України

Перспективи нової «холодної війни» змушують визначатися зі своїм місцем у світі. Формально українська влада декларує свою прихильність до Заходу. Але ми не інтегровані в його безпекові структури на кшталт НАТО. На східних кордонах у нас агресивна і небезпечна Росія. А всередині країни панує корупція й олігархат – точно не західні цінності.

Водночас Україна має тісні економічні зв’язки з КНР. З 2019 року Китай є найбільшим торговельним партнером України. Експорт України в Китай у 2020-му становив майже 7,1 млрд доларів (14,5% від загального обсягу експорту), а імпорт – 8,3 млрд доларів (15,3% від загального обсягу). Це спокушає деяких представників політичної еліти загравати з Китаєм, сподіваючись отримати від цього матеріальну вигоду.

Наприкінці червня Україна відкликала свій підпис під заявою понад сорока країн щодо ситуації з правами людини в китайській провінції Сіньцзян. Знаючі люди кажуть, що перед цим Китай шантажував Україну блокуванням постачання вакцини від коронавірусу. У липні лідери «Слуги народу» Давид Арахамія і Олександр Корнієнко висловлювали своє захоплення «досягненнями КНР під керівництвом комуністичної партії, які є за приклад для всього світу». Арахамія договорився до того, що почав вихваляти геній лідера Піднебесної Сі Цзіньпіна в ефірі китайського телебачення.

Напевно, українська влада сподівається на китайські інвестиції та участь в розбудові української інфраструктури. Їй комфортно розмовляти з КНР, бо Пекін ніколи не висуває вимог щодо необхідності боротьби з корупцією. Але досвід інших країн засвідчує, що китайські інвестиції – це інвестиції для китайських підприємств і компаній. Замість українських підприємств нашу інфраструктуру та аеропорти будуватимуть китайці. А ми залишатимемось у статусі сировинного придатку.

Найголовніше те, що Китай ніколи публічно не дозволяв собі засудити агресію Росії проти України. А переважно утримувався чи вдавав, що нічого такого не відбувається. Якщо Захід хоча б позірно відстоює принципи і цінності, запроваджує санкції проти агресора (нехай і не найболючіші), продає чи передає нам сучасну зброю, то Китай залюбки співпрацює з Росією, підтримує її в Раді Безпеки ООН. А компартія Китаю ментально досить близька до «Єдиної Росії». Тому в України не залишається іншої альтернативи, окрім курсу на Захід.