Ярослав Ґодун: Ми вже інакше можемо говорити про складну українсько-польську історію

IQЛілія Кузік, 29 листопада 2011190
Ярослав Ґодун: Ми вже інакше можемо говорити про складну українсько-польську історію

- Я тут багато разів чув про те, що поляки хочуть повернути собі Львів. Ця думка є якоюсь дуже песимістичною зі сторони українців.

Директор Польського Інституту в Києві Ярослав Ґодун, який очолює Інститут вже більше року, став ініціатором відкриття у Львові Школи репортажу в УКУ. Це один із багатьох цікавих і масштабних проектів, які Львів отримав у межах активної співпраці з поляками. В ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET Ярослав Ґодун розповів про роботу Інституту і вплив Туска і Качинського на неї, про польські стереотипи щодо України, про плани до Євро-2012 та про можливість відкриття у Львові філії Польського Інституту.

 

- Ви очолюєте Польський Інститут у Києві більше року. Що за цей час можете зарахувати до своїх досягнень?

- Треба почати з того, що мій приїзд не означає якихось великих змін. Треба говорити про продовження роботи Польського Інституту у Києві. Він вже має свою історію, свою позицію серед культурних установ України не тільки як установа, яка вже щось конкретно може запропонувати, але й як установа, яка безперервно працює 13 років. Я є третім директором цього інституту. Я хочу бачити мою працю, як продовження роботи моїх попередників – Пьотра Козакевича, який створив цей Інститут 1999 року, і Єжи Онуха, який продовжив її. Кожен з нас працював в інший час, тому можна дивитися на цю роботу, як на роботу в різних обставинах.

Мій приїзд збігся з Головуванням Польщі в Раді Європейського Союзу. І Київ є однією з десяти столиць, де продовжується культурна програма, яку координує і реалізує Польський Інститут. Якось я намагався порахувати, скільки подій ми провели. За півроку польського Головування в ЄС ми провели понад сто різних подій в різних місцях України. Те, що відбувається спеціальна програма у Києві – це одне, але ми також не забуваємо про інші міста, де є вже якась традиція роботи. Також шукаємо інші, нові місця – Крим, Східна Україна, а також Південна Україна. Хочемо, може неправильно сказати, охопити, але зацікавити також польським досвідом.

Я дивлюсь на Польський Інститут не тільки як на культурну установу, яка хоче показувати сучасну Польщу, але й хоче поділитися польським досвідом після 1989 року. У Польщі це був 1989 рік, в Україні – 1991 рік. І це також важливо – спостерігати за змінами, які відбувались у суспільстві, не лише з геополітичної точки зору, але також з культурної та освітньої. Наприклад, адміністративна реформа пройшла дуже успішно в Польщі. Але також були реформи, які, може, не зовсім вдалися.

Крім того, ми представляємо можливості навчання у Польщі, якими є стипендії для українських студентів і молодих науковців. Це також наша робота. Багато є роботи, про яку не можна говорити в цифрах, але саме вона наближає наші суспільства до діалогу. Польський Інститут тут для того, щоб ми мали змогу спілкуватись, а не вели свій монолог в Україні.

 

- Щодо цього діалогу. Зі згаданого Вами 1989 року наскільки він змінився, розвинувся? Зрозуміло, Польща вступила до ЄС…

- Якщо подивитися, де ми були 1989 року і де ми зараз є, то, звісно, політично Польща зробила великий крок вперед. Думаю, дуже важко всім було уявити 1989 року, що Польща буде колись членом НАТО, а про Європейський Союз годі було й мріяти. Але Польща завжди чогось прагнула, завжди мала бажання реформуватися. Нашою метою був вступ до НАТО та ЄС задля того, щоб поляки відчували себе повноцінними європейцями.

Якщо поглянути на розвиток українсько-польських стосунків, думаю, ніхто не має сумнівів, що ми вийшли на абсолютно інший рівень. Ми зовсім інакше можемо говорити про нашу складну історію. І тут важко думати лише про сьогоднішній день і мати якісь ідеї на майбутнє без пам’яті про минуле. Ця історія була дуже складною, але вже створено комісії, історики мають змогу ознайомитися з архівами сусідів, видається багато книг. Ніхто не хоче сьогодні говорити про те, що ми вже дійшли до кінця, і не маємо чим зайнятись. Добрим прикладом, як разом будувати своє майбутнє, є відкриття військового цвинтаря в Биківні (біля Києва, – ред.). Це відкриття відбулося за участі польського і українського президентів. Це великий жест для поляків, великий жест українців, який свідчить про те, що вони розуміють польську історію, а поляки – українську.

 

- Та досі через українсько-польську історію є багато конфліктів. Як історичні факти з політики спрямувати у спільне русло пам’яті і вшанування?

- Звичайно, маємо говорити про те, що не лише політики мають можливість створювати історію, сучасну чи майбутню, але сучасне суспільство, громадянське суспільство, яке спілкується щодня, чи має можливість спілкуватись щодня на рівні університетському, на рівні обміну студентами, обміну культурного. Нашою силою є молоді люди, які можуть побачити, що Польща і Україна, не зважаючи на складну історію, можуть разом будувати спільне майбутнє.

 

- Ви казали, що прийшли в Україну без стереотипів про цю країну, попри те, що на Вашу думку в поляків є стереотип, що Україна не розвивається. Чи за рік роботи тут Ваша думка якось змінилась?

- За цей рік я більше познайомився з Україною як в чисто практичному сенсі, так і в духовному. Є можливість зрозуміти країну не лише з есеїстики професора Грицака чи Миколи Рябчука, які є дуже відомі, але також, завдяки спілкуванню з пересічними людьми маєш можливість почути, чим дихає вулиця. Абсолютно не хочу сперечатись з професорами, яких я тут згадав, я вже знаю їх краще, знаю їхню роботу, але Україна показує, що вона готова до спілкування не лише з Польщею. Вона готова рухатись вперед. Є і негативні стереотипи, і позитивні. Те, що є негативні стереотипи, їх треба закривати позитивними.

 

- Чи вплинули на діяльність Польського Інституту у Києві результати останніх парламентських виборів у Польщі? Чи доводиться, представляючи польську культуру в Україні, балансувати між двох різних політичних середовищ у Польщі – між патріотичною групою Качинського та ліберальною до східного напрямку Туска?

- Думаю, треба сказати загальну ідею, чим є Інститут. Всіх його директорів було обрано на основі конкурсів. Це вже моя друга посада. Раніше я був директором Польського Інституту у Бухаресті. І коли я вже закінчив свою роботу у Бухаресті, виграв конкурс у Києві.

Чи складно, те про що ви сказали, - балансувати між Качинським і Туском? Польські інститути не мають партійного кольору. Але польські інститути – це авторські програми його директора та людей, які там працюють. Звісно, завжди хочеться показати сучасну Польщу, але не зажди ця сучасна Польща є такою дуже красивою. Тому ці всі програми, про які я розповідав, може, не завжди були цікавими для влади, але до мене ніхто й ніколи не звертався з проханням: «Будь ласка, припиніть цей чи інший проект, бо він є невигідним для сьогоднішньої влади».

Хочу лише згадати, що у Бухаресті спільно з Ґьоте-Iнститутом і British Council ми організували Тиждень толерантності. Це був інтерактивний проект, який демонстрував середовище геїв і лесбійок у сучасному світі. Ми намагались не лише вказати на іншість цих людей, а й представити їхню креативність та відкритість. І, можливо, це ми – гетеросексуали – маємо якісь проблеми.

Я спеціально розповідаю про цю невеличку роботу Польського Інституту. Думаю, це є демонстрацією того, що польські інститути завжди працюють спільно з місцевими партнерами, які добре знають ситуацію, людей.

 

- Отож, про роботу на місцях. Свого часу, на початку 2000-х, Польський Інститут проводив масу заходів у Львові. Останніми роками ситуація змінилася зовсім не на львівську користь. Чому так сталося?

- Не думаю, що акцій поменшало. На мою думку, ці акції більші за обсягом. Погляньмо на таку подію, як Jazz Bez, якому вже 11 років, на Школу перформансу, яку ініціював Польський Інститут, на участь Польського Інституту та польських письменників у Форумі видавців, у виставках сучасного мистецтва, семінарах, які тут проводять. Ми хочемо робити це не лише у Львові, але й Івано-Франківську, Чернівцях, не забуваючи про Східну Україну. Важко дуже багато зробити, коли в Інституті працює лише 8 осіб. На це також треба реально поглянути. Звісно, завжди хочеться більше і, може, очікування є більшими у Львові, але зв’язки між Львовом і Польщею є набагато сильнішими, ніж з іншими містами. І завданням Польського Інституту є посилення цього обміну. Наприклад, щоб Люблін безпосередньо спілкувався зі Львовом. І це вже проходить.

Але ми також хочемо давати імпульс подіям, які було б важко самому Львову зробити, або які є дуже новаторськими. Думаю, наша ідея створення Школи репортажу є дуже оригінальною і важливою для Польщі і України, ми хочемо її підтримувати. Сьогодні в залі (на відкритті Школи, – ред.) ви побачили 40 осіб. І проблема тут не в кількості, а в якості. Цю програму ми будемо реалізувати і за рік, і за два. Але, якщо говоритимемо про результат, на який я очікую, то, на мою думку, це має відбуватись малими кроками, проте ефективно.

 

- Розкажіть детальніше про Школу репортажу у Львові. Як вона буде діяти?

- Про Школу репортажу ми думали вже впродовж року. Я вперше зустрівся з Маріушем Щигелом (журналістом «Газети Виборчої», який прочитав 26 листопада першу лекцію в школі репортажу в УКУ, – ред.) цього року у Варшаві і представив йому загальну ідею створення такої школу в Україні для зацікавлення України «літературою факту», якої тут майже не існує. Всі погодились з тим, що це абсолютно новий, дуже цікавий жанр, який має своє майбутнє. Я до нього звернувся не лише тому, що він є автором книг, які користуються популярністю й у Польщі, і в Європі. Але й тому, що він є співзасновником Інституту репортажу у Польщі, спільно з Войцехом Тохманом. У цьому інституті на рік вчиться максимум 30 осіб, це дуже добрий осередок, який дає базу та дозволяє запрошувати викладачів сюди, щоб вони працювали зі студентами в Україні. Для нас важливі не поодинокі майстер-класи для різних груп студентів, а послідовний процес та його результат. Добрим результатом би була книга репортажів вже по закінченні першого року майстер-класів, які проводитимуть польські журналісти.

 

- Школа діятиме лише у Львові?

- Ми організували цю школу з Українсько-польськимжурналістськимклубом«Без упереджень»та УКУ. Цей рік школа працюватиме у Львові, але це не означає, що репортажі мають стосуватися тільки Галичини чи Львова. Це нонсенс. Ми не маємо такої мети.

Ми знайшли українського партнера, який надає нам можливість спілкуватись, але й також технічну допомогу – приміщення, можливість перекладу, цивілізованого викладання.

 

- Як оціните розвиток Львова за останні роки? Не секрет, що у поляків до нього особливі сентименти.

- Завжди і Львів, і Вільнюс будуть викликати багато сентиментів. Чи, наприклад, Крулєвєц, сьогоднішній Калінінград. Але сентименти – це одне, а реальність – інше. Ніхто не згадує про те, що ми хочемо Львів чи Вільнюс… Я тут багато разів чув про те, що поляки хочуть повернути собі Львів. Ця думка є якоюсь дуже песимістичною зі сторони українців.

Був такий журнал «Культура», редактором якого був Єжи Гедройц, який у 50-х роках сказав абсолютно відверто, що кордон затверджено, і нам треба діяти згідно з цим. Львів – це те, що колись було польським, а зараз є в Україні, і ми, звісно, можемо допомогти зберегти польську спадщину, відновлювати деякі пам’ятки. Але інших питань абсолютно немає.

Львів розвивається, це видно. Сам факт, що це одне з міст, яке приймає Євро-2012, має допомогти Львову розвиватися туристично. Львів – не тільки для поляків. Коли я побачив, скільки сюди приїздить: німців, росіян, я дуже здивувався, що поляків приїздить набагато менше. Але це, може, лише моє враження.

Завжди буде багато поляків, які приїдуть відвідати Личаківський цвинтар, пам’ятник Міцкевичу… Це польська спадщина, яку всі хочуть пам’ятати...

 

- Чи немає ідеї відкрити філію Інституту у Львові?

- Чи Польський Інститут колись міг би бути у Львові - це мало б бути політичне рішення. На сьогоднішні я не чув, що таке рішення вже є. У Львові є Генконсульство Польщі, яке багато працює, не лише з візами. Вони також багато роблять для покращення польсько-українського діалогу. У цьому сенсі можна говорити, що тут вже є філіал польського осередку культури.

 

- Також щодо теми Львова. Як оціните назву аеропорту іменем Короля Данила? Раніше посол Польщі в Україні Генрік Літвін заявляв, що у разі назви летовища на честь Степана Бандери Польща негативно сприйме це рішення України.

 

- Не знаю, що поляки думають про цю назву. Але, гадаю, для них це зовсім інший символічний вимір, ніж Степан Бандера. Важко не погодитися з Послом, бо кожен поляк дуже добре розуміє, що означає Степан Бандера для них і що - для українців…

 

- Які плани Інституту на 2012 рік? Чи готуєте якісь проекти до Євро-2012 спільно з українською стороною?

- Промоції самого Чемпіонату, думаю, вже робити не треба. Натомість треба показувати і популяризувати дві країни, які разом приймають цей Чемпіонат. Ця ситуація є унікальною, коли дві країни з Центрально-Східної Європи отримали таку можливість себе показати. Добре, що наші країни роблять спільні проекти. Таких проектів є кілька. Одним із проектів буде продовження постановки опери Кароля Шимановського «Король Рогер». Це опера в трьох актах, концертне виконання якої відбудеться 15 грудня (у Києві, – ред.). Там задіяні польські та українські митці – оркестр Оперного театру та Капела «Думка», але також є польський диригент і польські та українські солісти. Думаю, це дуже реальний вимір того, що поляки й українці можуть щось творити спільне.

Іншим проектом є виступ молодіжної формації I, CULTUREOrchestra– оркестр, до складу якого входять молоді музиканти з країн Східного Партнерства та Польщі, який цього року вже зіграв свій концерт у київському Оперному театрі. Хочемо, щоб наступного року він міг приїхати знову та зіграти у двох містах України.

Маємо також ідею зробити у червні показ вуличних польських театрів у Києві, які в Польщі є дуже сильними. Може, в Україні їх не так багато. Таким чином мистецтво вийде на вулицю. Було б добре показати їх не лише у Києві, але й в інших містах-господарях Євро.

Наступний проект, який хочемо зробити у міському просторі, – це поезія у метро. Зробити ми це хочемо під час чемпіонату з футболу у містах-господарях Євро, у яких є метрополітен. У Харкові та Києві метро є, а в двох інших містах, де метро немає, польську та українську поезію в перекладах на українську, польську та англійську можна представити на сітілайтах, щоб вболівальники, які приїдуть на чемпіонат, змогли їх прочитати. Це дуже символічно і цікаво.

Є ще багато подій, про які складно розповісти відразу: буде багато кінофестивалів, будемо намагатися підтримувати переклади і візити письменників, не забуваючи про істориків і професорів, які будуть приїздити до України.

 

- Існує багато польських стипендій, які є доступними для молодих і активних людей з України. Чи інститут сприяє українцям в отриманні польських стипендій? Минулого року, наприклад, на стипендіальну програму Gaude Polonia було 4 кандидати на місце. Яка ситуація цього року?

- Цього року їх більше – мінімум 6 чи 7 осіб на місце. Прийом документів вже закінчився, і ми чекаємо на результати комісії. Є й інші стипендії, завдяки яким молоді люди можуть поїхати до Польщі… Кожного року у Польщі розпочинають навчання близько 3 тис. молодих українців. Ця цифра свідчить про зацікавлення польською освітою, а також вказує на те, що польська освіта є цікавою, оскільки ми є у Європейському Союзі.

 

Довідка ZAXID.NET

Ярослав Ґодун у 1996-2000 роках навчався в університеті у Бухаресті, Факультет православної теології, ступінь магістра; у 2000-2005 роках в університеті у Бухаресті, Факультет православної теології, ступінь кандидата наук. Володіє англійською, російською, румунською, польською, українською мовами.

З вересня 2010 року – директор Польського Інституту у Києві, І Радник Посольства РП в Україні.

У жовтні 2006 - серпні 2010 років працював директором Польського Інституту у Бухаресті, І радник Посольства РП у Бухаресті, І Радник Посольства РП у Кишиневі. У 2001-2006 роках – координатор з програмної діяльності Польського Інституту у Бухаресті.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук