Їм страшно

Хлопчинка, який намагається прикурити, не знімаючи маски, в правій руці відкрите пиво, шофер лімузина, який чіпляє респіратор, сідаючи у салон власного порожнього автомобіля, дівчина, яка одягає марлеву пов’язку перед тим, як відповісти по мобільному телефону... Це викликає усмішку. Але коли депутат парламенту говорить в інтерв’ю, що він купує маски по 12 гривень і міняє їх що три години, це – серйозно. Ці «платинові хлопчики» дуже цінують власне здоров’я.

Напевно, система має дійти до крайньої точки ідіотизму. Наприклад, коли йде матч, і на полі воротар однієї дворової дитячої футбольної команди – в масці: мама наказала. Поки маятник здорового глузду не почне рухатись в зворотному напрямку. Поки ми не усвідомимо, що маска – це профілактичний, а не лікувальний засіб, вона потрібна в закритих приміщеннях, особливо в наших маршрутках та величезних торгових залах, де тьма людей, особливо в аптеках і поліклініках, де якраз найбільше скупчення хворих людей. Але не на відкритому просторі, коли порожньої вулицею бреде самотній перехожий-привид в масці й тягне на шнурку обідраного пса в наморднику.

І якщо в країні епідемія, то те, що всім набридло про неї слухати, зовсім не означає, що вона сама кудись пішла. Бо про що свідчить щораз більше число небіжчиків?

Політикам треба рапортувати про власні успіхи у боротьбі (так вони називають свою роботу, обов’язок). І вони це готові робити завжди, навіть якщо об’єктивна реальність їх оптимізму не підтримує - чи мова йде про висадку кукурудзи в тундрі, створення найкращого у Європі інвестиційного клімату чи про перемогу над грипом на Заході України. Ми це знаємо. Вірус цього не знає. Йому, наприклад, все одно, що наші весілля ніхто ніколи не скасовував. Спробували б. Знаєте, скільки грошей вже вбухали в замовлений зал, музику, гостину? А раптом молода або молодий передумають у разі перенесення терміну торжества? Тож карантин - не карантин, а забава має бути, навіть, якщо в залі 300 людей і вікна не відкриваються, бо зимно музикантам. І гуляють, і бухають, і співають, і жеруть всі, навіть ті, хто не може, але здали гроші. Тому «гірко» кричать і наливають, і машини піпкають. Ну і що, що травились масово, і хворіли масово, цілими весіллями. Але відгуляли. Це як у футболі гра на кубок. За будь-якої погоди.

Легко сидіти й іронізувати, або насміхатись, над тими химерними диваками, які ходять у протигазах, хапають все підряд і все зразу ж пробують застосувати на власному організмі тільки для того, щоб збудувати навколо себе непробивний мур захисту від інфекції, від хвороби. Самовпевненість, зарозумілість і всезнайство закінчується з приходом в гості перших симптомів хвороби. А людям, особисто знайомим зі справжнім станом нашої медицини – від кваліфікації і бажання лікарів лікувати, до забезпечення  ліками і обладнанням, – не смішно, хоч вони й фаталісти, їм все одно, хочеться жити. Нас в Україні може скосити будь-яка зараза, з якою б у Північній Європі впоралися за лічені дні.

Якою б там не була профілактика дивною (цибулями, часниками, травами), дорогою у разі щеплень, навіть химерною, як у випадку Харківського зоопарку, де мавпам для профілактики дають чай з малиною, це краще, ніж лікування хворого. Тут варіантів уже немає, ви же точно знаєте – вірус є, він з вами, він у вас, і він, можливо, там назавжди. І йому байдуже, як ми його назвали – мексиканським, каліфорнійським, свинячим, інформаційним… Байдуже з назвами. Але не байдуже жертвам – вони хочуть правильного діагнозу і лікування. Їм страшно.