Життя після ПіСу
IQ

Життя після ПіСу

Про майбутнє польсько-українське примирення

Роман Мельник, 13 лютого151912

Питання історичної політики в Польщі вже давно відійшло від власне історії, а перейшло в суто політичну площину. Відбулося те найгірше, чого так остерігалися багато інтелектуалів по обидва боки кордону. В одній країні історія раптом стала вигідним знаряддям у електоральних змаганнях та, що гірше, у формуванні міжнародних відносин та ще й з найближчими сусідами. Мусимо констатувати, що Україна, яка свою політику пам’яті часто взорувала на західного сусіда, у питанні актуалізації історії залишилась далеко позаду від свого учителя, і це тішить.

Я справді вірю (чи хочу вірити), що рано чи пізно це польське помутніння «єдиноправильною» історією закінчиться. Хотілось би, звичайно, щоб чимшвидше і щоб з якнайменшими наслідками для обох наших країн. Проте кожна війна завжди закінчується миром. І тоді, коли емоції охолонуть, Україна та Польща потребуватимуть нового міцного фундаменту для майбутньої конструктивної співпраці. Як показує досвід, обидва наші суспільства достатньо «заражені історією», тому одного лише прагнення до світлого майбутнього без узгодження проблемних сторінок минулого для прийдешніх польсько-українських відносин недостатньо. Отже рано чи пізно нам все ж доведеться повернутись до історії, але так, щоб востаннє викопати всі кістки і їх остаточно поховати.

Тому цей текст не про сьогоднішні політичні ігри довкола історії і навіть не про саму історію, а про майбутню політику пам’яті обох народів. Нашим надійним фундаментом на майбутнє повинен стати наш українсько-польський спільний знаменник у питаннях минулого. Спільний знаменник не означає спільної історичної пам’яті чи спільних підручників з історії. Спільний знаменник – це, радше, дві національні, проте не взаємозаперечні, а, наскільки це можливо, взаємодоповнювальні історичні пам’яті.

Такий знаменник повинен базуватися на двох фундаментальних речах. Перша з них і головна – це універсальні загальнолюдські цінності, серед яких найважливішою є непорушність права людини на життя. Якщо ми визнаємо цей принцип, то автоматично кожен, хто цей принцип порушував, стає у наших очах злочинцем, байдуже – «наш» він чи «чужий».

На практиці це означає, що потрібно припинити шукати, хто з нас перший почав чи хто більше постраждав. Зараз це, на жаль, дуже поширена практика серед шукачів власної абсолютної правди в історії. Цифри насправді нічого не означають, якщо встановлено сам факт масового убивства чи репресій мирного населення, тим більше за якоюсь конкретною ознакою: чи національною, чи етнічною, чи релігійною, чи соціальною. Цей факт вже сам по собі є злочином, який повинен бути відповідно засуджений.

Так само жодним чином не є виправданням нібито «відплатність» масових убивств чи репресій. Злочин залишається злочином, незважаючи на те, що скоїли до того твої противники. Простіше кажучи, офіцер АК, котрий віддав наказ зачистити українське село, навіть якщо цей наказ є «відповіддю» на попередні аналогічні дії українців, є таким самим злочинцем, як і офіцер УПА, котрий перед тим скомандував атакувати польське село.

Відповідно всі епізоди українсько-польських взаємних репресій – і на Холмщині, і на Волині, і в Галичині, і на Лемківщині – потрібно досліджувати поокремо, давати їм відповідну об’єктивну оцінку і конкретно називати винних.

Виправданням для цих винних (якщо такі будуть встановлені) не можуть слугувати навіть найблагородніші мотиви, зокрема, національно-визвольна боротьба. Аргумент «добрий, бо наш» тут не діє. І в Україні, і в Польщі в разі об’єктивної дискусії щодо подій Другої світової може раптом виявитись, що ті самі особи чи цілі організації, які ставили собі за мету здобути незалежність для своєї нації, водночас чинили злочинні дії щодо іншої. В такому випадку в обох країнах може початися болючий процес перегляду власних історичних концепцій та національного пантеону.

Мабуть, найкраще у такій ситуації утриматись від будь-яких емоційно забарвлених характеристик історичних персон, а робити акцент на незаанґажованій констатації фактів. Поряд із білим обов’язково вказувати і на чорне. Так, боровся за державність, проте – так, вчинив злочин. Цього не треба боятись: виважена та критична оцінка власного минулого свідчить лише про зрілість та самодостатність суспільства. Лише така оцінка буде чесною, перш за все щодо самих себе. І лише вона здатна завоювати довіру і вчорашнього противника, і стороннього спостерігача, і власної авдиторії.

Друге, побічне, що сприятиме нашому спільному знаменнику – це повага та розуміння однієї сторони до історичної пам’яті іншої. Для того і українцям, і полякам потрібно буде частково відійти від своїх усталених поглядів на деякі сторінки минулого, аби адаптувати їх до пам’яті сусіда.

Полякам, до прикладу, доведеться змінити своє трактування режиму Польської республіки на західноукраїнських землях у міжвоєнне двадцятиліття. Досі польська сторона вперто не визнає вживання щодо цього періоду терміну «окупація». Водночас для українських патріотів така характеристика польської влади залишається принциповим питанням.

Головним аргументом польської сторони є те, що Західно-Українська Республіка не домоглася офіційного визнання на Паризькій мирній конференції, де визначали повоєнний устрій Європи, а отже Польща, начебто, не могла окупувати ЗУНР, бо юридично не було кого окуповувати. Тут слід пам’ятати, що історична пам’ять говорить не про те, що було de jure, а про те, що відбулося de facto.

А de facto в листопаді 1918 року українська державність в Галичині відбулася. Ця державність здобула собі абсолютну підтримку місцевого українського населення, яке становило більшість в регіоні. Якщо листопадові бої за Львів ще справді носили характер громадянського протистояння, то результат війни вирішила лише військова допомога із Варшави, яку можна трактувати як зовнішню інтервенцію.

Ці тези, більш чи менш очевидні для українського суспільства, абсолютно не знаходять розуміння у польському. Для ефективнішого міжнаціонального діалогу польській стороні варто усвідомити, що з листопада 1918 року українська спільнота перетворилась у своїй свідомості на державну націю, а тому не могла сприйняти насаджений багнетом ззовні режим як легітимний.

Найкращим виявом такої зміни може стати відмова від традиційного у Польщі позначення західноукраїнських земель того часу дещо образливими для українців термінами Kresy чи Małopolska Wschodnia, замінити їх натомість, наприклад, терміном «українські землі Польської республіки». Така зміна стала би символічним жестом у майбутньому поєднанні.

Зі свого боку, українцям варто усвідомити, що на їхніх «етнічних землях» століттями проживали і різні меншини. Етнічна більшість часто мала з цими меншинами з різних причин непрості відносини, проте це не дає підстав трактувати їх як чужоземних зайд.

Поняття «етнічної території» дуже відносне і мінливе, тому не є абсолютним в історичній перспективі. Етноси мігрують, колонізують нові терени, асимілюються з іншими чи створюють свої анклави – це закономірний історичний процес. Ті ж поляки та євреї, що, як і українці, стали жертвами різних насильницьких акцій в 1940-х роках, жили у своїх селах/містечках впродовж кількох століть, то що ж заважало їм конкретне своє поселення, де вони становили більшість, вважати «своєю землею».

Це все означає, що в перспективі ми повинні перестати конструювати ексклюзивну, суто українську, історичну пам’ять, а включити до нашого наративу й інші народи. Звичайно, очікуючи відповідних дій і від польської сторони. Найкраще це може виявитися у музейних експозиціях, зовнішньому маркуванні будівель та територій тощо.

В підсумку, для налагодження ефективного історичного діалогу кожна зі сторін повинна піти на певні поступки у сприйнятті власної історії. Утім всі ці ймовірні поступки – це лише допоміжний інструмент. Вони не матимуть жодного успіху без вирішення головної проблеми – об’єктивного послідовного розслідування усіх воєнних злочинів 1940-х років. Як би ми не пручалися, та виглядає, що у своїх відносинах українці та поляки дійшли до тієї стадії, коли просто так забути про темне минуле вже не вийде: надто багато «могил розрито».

Проте всі ми розуміємо, що таке розслідування може розпочатись лише за доброї волі обох сторін. Наразі, принаймні від однієї сторони, такої волі не помітно, тому іншій доводиться вибудовувати свою тактику відповідно до непередбачуваних дій сусіда. Утім навіть за такої тактики, не вдасться уникнути стратегії, яка, на щастя, врешті-решт, неминуче допровадить українців та поляків до пошуків порозуміння у майбутньому.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук