«Золотий вересень» – 1: викривлена демократія та зруйнована економіка

Захоплення радянською владою українських земель міжвоєнної Польщі було частиною об’єднання України в її сучасних кордонах. Так, Сталін об’єднав Україну, проте це аж ніяк не є підставою бути йому за це «вдячним».

До Російського Молодіжного Братства (і не тільки): «Ви маєте право на власну думку, але не на власні факти»

Радянська влада нав'язливо возвеличувала історичну подію під назвою «золотий вересень», бо саме цей термін було обрано для позначення захоплення Західної України восени 1939 року, яке подавалося як стереотипізована, часто по-дитячому примітивна історія про соціально-національне «визволення» та об'єднання (чи бодай його початок) у єдину державу. Ані простота радянського дискурсу, ані його деталі не становлять зараз особливого інтересу. Адже існував він, зрештою, за умов агресивної монополії партійної держави, яка прикривала його інтелектуальну недолугість і страх перед «відкритим поєдинком», себто науковою критикою, здоровим глуздом, власною пам'яттю, а також (і не в останню чергу) перед відвертим сміхом.

  Утім, для незалежної України важливіше замислитися над трьома фактами. По-перше, навіть радянський міф, як і всі міфи, містить зерно правди; адже для фантазій, що лягли в його основу, було характерним саме селективне та викривлене подання фактів. Отож, по-друге, те, що сталося 1939 року, було історичною подією - хоча й істотно відмінною від сконструйованої радянськими наративами. По-третє, навряд чи є сенс (вже не кажучи про інтелектуальну доцільність) відповідати на радянську селективність селективністю, здійснюваною з пострадянських націоналістичних позицій.

  Іншими словами: так, захоплення радянською владою серед інших територій переважно (і не тільки) українських земель міжвоєнної східної Польщі було частиною об'єднання України в її сучасних кордонах. Уже не раз наголошувалося, що саме Сталін (спершу в союзі, а потім у війні з Гітлером) об'єднав Україну, проте це аж ніяк не є підставою бути йому за це «вдячним». Той факт, що Сталін досягав своєї мети, принагідно масово знищуючи українців, - є очевидним, а те, що він так само поводився стосовно до інших націй та народів, не робить жодної моральної різниці, як, може, й досі схильні вважати його окремі апологети.

  Щобільше, для сталінського режиму було важливо не залишити вибору: так, внаслідок цього було створено його версію возз'єднаної (і повністю підкореної та залежної) України. А також брутально зруйновано всі інші політичні альтернативи. Чи були вони кращими чи гіршими - інше питання. Важить тут історичний факт, що комуністи просто не допустили відкритого змагання ідей щодо того, якою має бути та Україна і якою її належить будувати.

  Міжвоєнна Польща провадила щораз жорсткішу дискримінаційну політику щодо своїх національних меншин, у тім числі й українців - на той час однієї з менших національних груп міста Львова, а також і щодо євреїв, на той час - однієї з більших національних груп Львова. Прихід радянської влади означав кінець цієї дискримінації, а для західних українців - ще й здобуття статусу «титульної нації» супроти поляків, які - хоч і залишалися найбільшою етнічною і соціальною групою Львова аж до виселення у 1944-1946 рр. - тепер самі стали об'єктом дискримінації.

Проте навіть для українців радянський наратив про «національне визволення» виявився брехливим та оманливим - так само, зрештою, як радянські (а тепер уже й пострадянські) наративи про «звільнення» від Варшави до Цхінвалі. Адже як тоталітарний режим міг принести назовні те, чого сам не мав удома - «звільнення»? Не встигла минути польська дискримінація, як стали поширюватися об'єктивно значно масштабніші радянські репресії. Якщо напівдемократичний-напівавторитарний уряд міжвоєнної Польщі дивився на «своїх» українців згори вниз, то тепер тоталітарна радянська партійна держава зверхньо вважала «своїх» західних українців відсталими й підступними «місцевими». Риторика національного визволення та возз'єднання - хай як гірко це звучить - служила для окраси сумної реальності брутального завоювання.

Однак, аби уникнути зайвих дискусій, уточнимо: ніхто не ставить під сумнів західні кордони України (можливо, після того, що російські мас-медіа стали називати своєю «серпневою» війною у Грузії, тепер під питанням її східні кордони...); ніхто не сумнівається у тому, що Західна Україна є частиною України. Водночас важливо бути чесним, коли йдеться про справжню історію її «возз'єднання» з центральною та східною Україною, а не просто бездумно вибирати зі старих радянських наративів те, що пасує до нового, однак також не надто свіжого, націоналістичного наративу.

Після несподіваного нападу на Польщу 17 вересня у Львові вперше за всю історію було встановлено радянську владу. На цей момент кількість мешканців міста стрімко зросла внаслідок великого напливу біженців із зони, окупованої нацистською Німеччиною - яка у західній та центральній Польщі насправді виявилася радянським союзником.

Якщо багато людей були позбавлені свого постійного осідку, то радянська партійна держава мала твердий намір прийти напостійно. Радянська верхівка швидко прийняла постанову про приєднання та перетворення окупованих польських територій на частини, відповідно, Радянської Білорусії та Радянської України, спритно комбінуючи урядові акти з псевдоплебісцитними Народними Зборами, які фактично були диригованим проявом загальної покори. Позбавлені найменшого вибору, вони проявляли одностайну підтримку приєднання до Радянського Союзу.

Однак такі дрібниці аж ніяк не заважали найбільшому компартійному босу України, Микиті Хрущову називати Збори першим кроком для новопідкорених громадян, щоб наздогнати Радянський Союз зразка до 1939 р. У своїй головній промові на V з'їзді Компартії України у травні 1940 р. він зазначив (навіть дехто серед більшовиків висловлював застереження, перед тим як дозволити «таємне голосування», сумніваючись у здатності нових підлеглих жити в умовах нової аж дуже керованої демократії): «Чорт знає, за кого вони голосуватимуть, адже вдома, щоб запровадити таємні голосування, нам треба було двадцять років, а тут вони призначили вибори за двадцять днів». Бездоганний результат був доказом того, що «жодні буржуазні кордони... не можуть стати на перешкоді ідеї нашої партії більшовиків» - і це «просто вразило» Хрущова.

Радянська влада також швидко оголосила радянськими громадянами усіх осіб, які перебували на окупованих територіях. Ключові посади у місцевій номенклатурі, як-от секретарі обкомів, вищі чини органів держбезпеки, а також редактори газет, були призначені наприкінці листопада. А через кілька місяців радянський режим почав набір нових громадян до Червоної Армії. Мало того: привізши нову правлячу еліту, партійна держава відразу почала залучати місцевих, переважно на менші посади. У травні 1940 р. кількість таких місцевих висуванців сягнула 29 тис., у тім числі 7 тис. у Львівській області, що було найбільшим показником концентрації місцевих кадрів.

Радянська влада також швидко започаткувала цілу низку заходів для «побудови соціалізму». Якщо колективізація почалася щойно наприкінці 40-х, то великі землеволодіння було конфісковано відразу, як і всю землю, що належала монастирям та високим державним службовцям.

Натомість для Львова більш важливим було те, що «банки, великі фабрики, усі промислові підприємства [...] та залізниці» було передано у державну власність. Зазнала експропріації і торгівля, основи якої, до речі, було підірвано більшою купівельною спроможністю загарбників та раптовим скасуванням злотого як платіжного засобу. Відтак, влада заходилася систематично грабувати і доводити до банкрутства власників крамниць і роздрібних торговців, яким довелося вступати у радянські торгові кооперативи, хоча в юридичних термінах експропріація малого бізнесу не стосувалася.

Як згадує у своїх мемуарах Євген Наконечний, якщо перед війною Львів був містом з величезною кількістю малих крамничок та майстерень, що становили «широко розвинену і зручну торгівельну мережу», то остання була «зруйнована... за два-три місяці» після початку радянської окупації. Раптова ліквідація мережі переважно єврейських крамниць і майстерень навколо Краківського ринку зруйнувала головне місце обміну більшості українських селян та єврейських торговців.

Згодом секретар львівського обкому партії Грищук сам визнавав, що за його правління фактично було знищено жваву львівську торгівлю. Під час доповіді перед Хрущовим у листопаді 1940 р. Грищук зізнався у «багатьох перегинах у ... ліквідації приватної торгівлі... В один момент зачинилися майже усі крамниці, і Львів залишився без продуктів». Надмірне оподаткування «незаможних», а насправді всіх селян, та встановлення міліцейських блокпостів на дорогах навколо міста для боротьби зі «спекуляцією» також, як переконався Грищук, виявилися помилкою. Однак він діяв згідно із вказівками згори. Частково продовольчу кризу Львова було вирішено, однак місто стрімко бідніло, бо за продукти, які привозили селяни з околиць, мешканці міста змушені були розраховуватися особистими речами. Довгі черги перед порожніми крамницями, обмін продуктів на речі, а також стихійна торгівля спонукали владу вдатися до давньої і перевіреної більшовицької панацеї - тотальних репресій. У лютому 1940 р. голова Станіславського обкому партії Груленко скаржився, що «спекулянти» намагаються везти усі товари до Львова. Ціни зростали скрізь, але у Львові вони були найвищі. Наприклад, кілограм муки коштував 2 000 карбованців, тоді як у сусідньому Станіславі - половину від цієї суми. Радянські слідчі мали навіть намір відкривати свіжі польські гробівці, які, за їхніми підозрами, використовувалися як таємні склади «спекулянтів». Побоюючись громадської реакції, Груленко дав макабричну рекомендацію відкривати їх уночі та закривати до сходу сонця.

Невдовзі почалася і експропріація житла, яку начебто мали здійснювати лише у випадку перевищення певної житлової норми, а насправді проводили в атмосфері дискримінації та корупції. Наприкінці листопада 1939 р. тимчасова адміністрація окупованого Львова уже конфіскувала понад 2 649 одиниць житла. І хоч радянська влада рекламувала цей крок як соціальний перерозподіл, більшість помешкань діставалося кадрам зі сходу. Ця тенденція трималася до кінця окупації міста у червні 1941 р., коли було націоналізовано майже половину із його 15 тис. будинків з промовистою тенденцією до кращих дільниць. 

Радянська адміністрація також обклала драконівськими податками (насправді великою контрибуцією) церкви та синагоги, маючи на меті фінансувати владу коштом віруючих, адже то все ще була доба віри, коли віруючими була більша частина населення. Окрім того, влітку 1940 р. мешканці Львівської області мусили «добровільно» здати суму у 45,5 мільйонів карбованців «державної позики», яка фактично була ще одним податком.

Врешті маніпуляція обмінного курсу злотого, а згодом його ліквідація de facto були експропріацією приватних заощаджень. Це приблизно на дві третини зменшило купівельну спроможність цієї валюти, тобто дослівно торкнулося кожного, хто мав заощадження у злотих. Але найбільше радянські валютні оборудки вдарили по біженцях із німецької окупаційної зони, зробивши їх, за словами Курта Левіна, «через ніч жебраками».

Мешканці навколишніх сіл теж без особливого ентузіазму зустріли нові радянські гроші, адже, як спостеріг один радянський високопосадовець, не надто вірили у їхню життєздатність, отож віддавали свої продукти лише на вимін, за злоті (позаяк сподівалися, що після приходу німців злотий знову стане офіційною валютою) або за золото чи долари. Та згадані валюти теж зазнавали безжальної інфляції. Як гірко зазначав один львів'янин-поляк, «кожного дня ціни зростали настільки, що ринок був завалений нашою білизною та одягом, а за гуску можна були купити фортепіано».

Тенденція до поліпшення економічного стану окреслилася під кінець березня 1940 р., коли політбюро прийняло постанову про пільгове забезпечення Львова. Поступово місто стали краще постачати продуктами харчування, і весною 1941 р. черги майже зникли. Навіть наприкінці 1940 р. Львів - порівняно з більшістю інших радянських міст - мав привілейоване матеріальне забезпечення і радянська громадськість, хоч і не зовсім офіційно, називала Львів «улюбленим містом товариша Сталіна». 

Однак така фаворизація відкривала широкі можливості для розкрадання, що, звісно, зменшувало пільгові переваги для мешканців міста. Наприклад, у листопаді 1940 р. київська влада нарікала: попри те, що у західні області постачають дещо більше товарів на особу, ніж у східні, реально їх до області потрапляє ще менше. Показники «імпорту» до Львова спотворювали химерні оборудки. Наприклад, зі Львова було продано кави на мільйон карбованців, аби згодом ту саму каву знову ввезти, але вже лише за 400,000 карбованців.    

У своєму виступі перед партійним активом у серпні 1940 р. Грищук все ще скаржився, що тепер ситуація гірша, ніж три місяці тому. Грищук, зокрема, звертав увагу на черги за хлібом та брак пального. Сучасник тих подій зазначав, що й далі витрачає три-чотири години на день для пошуку продуктів.

Водночас покращення кількісних показників не змінює того факту, що товари радянського виробництва у львівських крамницях нерідко були низької якості; у внутрішньому листуванні представники радянської влади самі визнавали, що якість речей, вироблених у Львові за радянського правління, теж є значно нижчою, ніж за Польщі. Грищук зазначав, що місцеве виробництво занепадає, натомість на новостворених колективних радянських підприємствах без ужитку простоює устаткування, забране з приватних крамниць. 

Однак марнувалося не тільки устаткування - кваліфіковані спеціалісти, які, як визнає Грищук, за капіталізму здатні були виробляти ту якість, яку так подивляли радянські завойовники «у перші дні нашого приходу», також не знаходили собі застосування. Та вже у лютому 1941 р., тобто після кількох депортацій, настав час залучити людські ресурси, тобто зібрати рештки кваліфікованих працівників для «використання їхнього досвіду та технічних навиків».  

Отож варто ще раз чітко наголосити це для тих, хто досі болісно реагує на будь-яку серйозну критику радянського правління та брехні. «Золотий вересень» приніс до Львова багато речей. Однією з них була руйнація та грабунок. І причиною такого стану міста була не тільки «війна», а також радянська політика - і чільні радянські керівники це добре усвідомлювали.

Фото зі сайту www.favoritovnet.ru