50-річчя "Золотого Вересня"

17 вересня 1989 року офіційна влада традиційно-помпезно планувала відзначити 50-річчя воз’єднання Західної України із Радянським Союзом. Львівська громадськість, натхненна першими здобутками на шляху утвердження української ідентичності активно готувала особливий альтернативний формат святкування.

Готувалися так, щоб не залишити комуністам жодного шансу на продовження багаторічної брехні про «золотий вересень», який ощасливив бідних, голодних і безправних галичан, зігрівши їх сталінським сонцем зі сходу. Серед населення активно розповсюджувалася правда про змову Гітлера і Сталіна стосовно поділу Європи, про пакт Молотова-Ріббентропа який призвів до кривавої катастрофи на Галичині. Товариство Лева, ТУМ ім.Шевченка, РУХ, Комітет захисту прав УГКЦ та інші громадські організації мали вже достатній потенціал для мобілізації населення на протидію офіційній урядово-партійній позиції та нейтралізації запланованих владою акцій.

Окрім того дух спротиву підсилювали події у Москві. На Арбаті від весни тривала мирна акція голодування і молитви на захист прав греко-католиків, організована галичанами під проводом о.Лесіва з Івано-Франківська.

Отже громадськими лідерами на 17 вересня у Львові було заплановано декілька масових акцій.

По-перше відбулася грандіозна процесія греко-католиків та симпатиків легалізації УГКЦ, на яку зібралося за деякими оцінками біля 250 тисяч людей. Комітет захисту прав УГКЦ під проводом дисидента Івана Геля провів грандіозну організаційну роботу. До Львова приїхали сотні автобусів із різних куточків Галичини і всі гості разом із небайдужими львів’янами зібралися поблизу Порохової Вежі.

З молитвами і співами величезна маса людей рушила центром міста у напрямку собору Св.Юра, який тоді був головним храмом російсько-радянської Церкви. Маючи лише декілька мегафонів при цілковитій відсутності ще тоді мобільних засобів зв’язку організаторам без особливих проблем вдавалося спрямовувати цю грандіозну колону, що налічувала еквівалент майже третини мешканців міста. Вулицю Міцкевича (Листопадового Чину) тоді якраз ремонтували і на Святоюрську гору люди піднімалися по грунтовій поверхні поміж купами поскладаної бруківки.

Висока культура і громадянська свідомість учасників походу були запорукою порядку і спокою. Кожен розумів, що приймає участь у справі відновлення історичної справедливості щодо легалізації Греко-Католицької Церкви, знищеної 43 роки тому радянським режимом. Церкви, яка весь цей час залишалася живою і активно діяла у підпіллі, незважаючи на те, що віруючі та їхні душпастирі наражалися на кримінальну відповідальність.

На Святоюрській площі люди спинилися, на територію собору не заходили – це була демонстрація релігійних симпатій населення, жодних дій з метою повернення собі головного храму Львова в той день не планувалося. Метою було висловити попередження владі, яка все ще зволікала із офіційним визнанням УГКЦ як легально-діючої релігійної конфесії.

До активних дій вдалися аж 29 жовтня, повернувши для УГКЦ перший храм у Львові – Преображення Господнього на вулиці Театральній.

Окрім релігійної демонстрації на той день були заплановані також інші акції.

На знак того, що Акт Злуки 17 вересня 1939 року львів’яни сприймають не як свято, а як день трауру, котрий призвів до руйнування нашої культури і Церкви, знищення інтелігенції та більшої частини прогресивного українського населення, на проспектах Шевченка і Леніна (Свободи) у післяобідню пору вздовж тротуарів було запалено тисячі свічок. Люди стояли поза тими свічками по обидва боки вулиці, тримаючи інші запалені свічки в руках, а посередині рухалася скорботна колона демонстрантів із «антизлуковими» транспарантами. Орест Друль пригадує, що його у той момент найбільше вразила абсолютна, мертва тиша у місті. Справді, колона демонстрантів з’являлася поміж рядами людей на тротуарах як фантом, як похоронна процесія – все навколо завмерло у скорботі, навіть вітру не було.

Потім люди залишили свічки догоряти на тротуарах, а самі розійшлися по домівках. Було домовлено, щоб у вікнах кожної квартири із настанням присмерку також виставити на знак скорботи запалені свічки.

Я мешкав поблизу Політехніки, у цьому районі проживала значна кількість росіян, котрі поділяли офіційну версію свята злуки і запалювати свічок не збиралися. В той же час багато українців тоді ще боялися відкрито демонструвати свою позицію, тому вікон із запаленими свічками було набагато менше від справжньої кількості українських родин - симпатиків цієї акції.

Однак неочікувано виникла цікава ситуація – майже всі мешканці вийшли з будинків і мирно спацерували по вулицях. Всі боялися провокацій. Ті, хто не запалив свічок боялися, щоб їм не побили вікна, але так само за свої вікна боялися і ті, хто свічки запалив. Отже всіх на вулиці у цей вечір об’єднувало спільне прагнення миру і спокою. Антагоністично налаштовані сусіди спокійно собі дискутували, не переходячи на агресивні чи непримиренні формати, говорили про своє бачення ситуації. Або розуміючи неможливість дійти до спільної думки обговорювали цілком відсторонені теми.

Це на мітингу було легко клеймити ворогів і викрикувати різні екстремістські дурниці. А тут, де прогулюються сусіди, котрі живуть поряд, котрі щодня зустрічаються і спілкуються якось не пасувало нікого ображати. Навіть якщо знали, що багато із тих, хто себе називав «карєнниє украінци с 39-го года» живуть у помешканнях, власників яких силоміць було виселено в Сибір, а декотрих вбито.

Того вже не поправиш бо пройшло пів-століття, змінилося два покоління, а жити якось далі треба по-людськи, по-сусідськи. Зрештою ми всі тоді вірили, що колись радянських злочинців буде якщо і не покарано, то принаймні названо поіменно. Ніхто би тоді не повірив, що кати і садисти кільканадцять років потому вже у незалежній Україні будуть і надалі офіційно вважатися шанованими ветеранами війни нарівні із воїнами-фронтовиками. Що ми навіть не допоможемо тим людям усвідомити, які страшні злочини вони чинили і не спробуємо переконати їх у необхідності покаяння. Що ці страшні злочини і сам злочинний радянський режим не будуть офіційно засуджені.

На місто опустилася ніч, свічки догоріли і люди розійшлися спати.

Цей вечір був дуже добрим і мудрим. Він продемонстрував, що нам всім треба продовжувати мирно жити поряд незалежно від того, хто і як опинився у цьому місті, у цьому конкретному будинку. Що вияснення взаємних образ і намагання повернутися до статус-кво 50-річної давності не має жодної доброї перспективи. Що зараз і нащадки «визволителів» і нащадки покривджених їхніми предками корінних львів’ян мають однакові економічні та побутові проблеми і для них є однаково важливим добре майбутнє цього міста.

Бо майже всі вони вже стали його патріотами. Незалежно від їхнього ставлення до тієї держави, у якій це місто на даний час перебуває.