Electronics city of Lviv! Чому б і ні?

Після рішучої відмови від нав’язаної совєтами індустріальної парадигми розвитку Львів опинився на економічному роздоріжжі... Це твердження, на жаль, не випадає тлумачити в тому сенсі, ніби однобічну гіперіндустріалізацію замінив гармонійний поступ в усіх керунках – радше йдеться про нездатність місцевих еліт запропонувати львівській громаді повноцінну неіндустріальну альтернативу. Як наслідок, гранично загострюються проблеми міста та його мешканців й збільшується відставання Львова від решти міських центрів та регіонів країни.

   У такій ситуації місто мусить підтримувати кожну господарську ініціативу, яка сприяє зростові доходів громади й не несе невідворотної небезпеки для її екології, моралі, історичної спадщини тощо. Навіть сукупний громадський інтелект, а надто інтелект окремо взятого чиновника, не раз виявляє свою обмеженість у прогнозуванні перспектив розвитку. Тому на жодному з можливих шляхів економічного поступу не має горіти червоне світло, запалене корупційними чи ідеологічними чинниками, а інколи й суб'єктивним переконанням посадовця в тому, що „нам цього не треба".

   Ситуація у Львові має бути рівносприятливою для всіх видів підприємництва, всіх потенційних інвесторів, будь-яких бізнесових проектів, включно з найнесподіванішими.

Однак для настання кардинальних змін у запущеному та зневіреному в собі соціумі потрібно й дещо протилежне толерантній рівносприятливості. Потрібна ідея, проект розвитку, здатний мобілізувати незадіяні ресурси; запалити тисячі людей вогнем творчого завзяття; гармонізувати зусилля громади, бізнесу й адміністрації; створити потужні некорупційні стимули та орієнтири.

   Поступальний розвиток міста годі уявити без його часткової реіндустріалізації, на  користь якої вагомо промовляють принаймні наступні аргументи:

   а) прагнули того львів'яни чи ні, але омріяна й виборена ними Українська держава набула обрисів упереваж промислової країни, що в ній індустріально недостатнім громадам важко уникнути малопочесної ролі аутсайдерів;

   б) промисловість є тією цариною можливого поступу, яка має у Львові напрацьовані традиції, значний кадровий та інфраструктурний потенціал і, до певної міри, ресурс незадіяних потужностей;

   в) жодна з неіндустріальних галузей неспроможна конкурувати з промисловістю в плані створення робочих місць та формування попиту на кваліфіковану працю (натомість надмірний „розквіт" базарної торгівлі небезпечно зближує нас із „третім світом");

   г) успішна реіндустріалізація - потужний сигнал для потенційних інвесторів;

   д) інтелектуальний простір Львова потерпає від засилля гуманітаріїв і слабкого представництва інженерно-технічної думки;

   е) тільки успішна робота промисловості зробить можливою рекультивацію обширних індустріальних руїн, що становить одну з гостро актуальних проблем для львівської громади.

   Слід підкреслити, що очікувана реіндустріалізація нашого міста може бути лише частковою: по-перше, через те, що значну частину львівських промислових потужностей уже неможливо відновити, по-друге, - з огляду на економічні тенденції постіндустріального світу. Типовий львівський завод ХХІ століття має являти собою порівняно нечисленний колектив висококваліфікованих та добре оплачуваних працівників, який вироблятиме спеціалізовану, впереваж наукомістку продукцію.

   Як відомо, приватизація позбавила владу й громадян міста важелів прямого впливу на промислові підприємства та їхніх власників. Попри це, існує чимало способів впливу непрямого, проте дієвого - на жаль, формат нашого тексту не лишає місця для їхнього розгляду. Звернімо увагу лише на те, що наразі тема львівської індустрії посідає вкрай незначне місце в політичних баталіях та публікаціях регіональних медій. Так, нам невідомо про жодні громадські слухання з цього питання; жодну громадянську ініціативу, спрямовану на захист львівського промислового потенціалу; жодну місцеву газету, де станові справ на заводах і фабриках було би приділено постійно діючу рубрику...

   Безперечно, в наш час не можна покладати завеликі надії лише на індустріальне піднесення міського добробуту. Плідною цариною для малого та середнього бізнесу й одночасно природним переходом від індустріальної до постіндустріальної парадигм розвитку можуть стати інжиніринг, проектні й конструкторські розробки, інноваційний бізнес. Не раз протягом останніх років чули ми про львівські технопарки, проте із Бангалором-на-Полтві все якось не складається. Спитати б у батьків міста: а то чому? Якщо всі євреї повиїздили - запросіть, зрештою, розпорядного індійського менеджера!..     Разом із цим Львів залишається найсприятливішим місцем в Україні для реалізації розмаїтих культурно-мистецьких проектів, що з таких найактуальнішим вважаємо створення власної повноцінної кіноіндустрії.

   Місто Лева здатне привабити значні інвестиції фінансового й соціального капіталу, якщо в західній спільноті, а надто в наших найближчих сусідів, утвердиться думка про його актуальну приналежність до європейського ментально-культурного ареалу. Докладніше ми вже торкалися цієї проблематики в публікації на ZAXID.NET „Чому саме Польща?"(https://zaxid.net/article/1952/).

   На превеликий жаль, автор не бачить реальної можливості відівчити львів'ян кидати сміття там, де їм заманеться, та бурхливо заангажовуватися в безплідні для них політичні кампанії. Відтак, усупереч поширеній думці, не поділяє оптимістичних очікувань щодо розвитку в нашому місті туризму та банківської справи. Адже те, що на жаргоні львівського політизованого загалу зветься „змаганнями за національну ідею", або що мовою фінансового менеджменту звучить як „ризики політичної нестабільності" - чинник, аж ніяк не спроможний звабити власників великих капіталів. Надвисокий рівень корупції в освітній сфері перекреслює наразі сподівання на перетворення найстарішого університетського міста України на вітчизняний Гарвард чи Кембридж. Від схожої біди потерпає й львівська медична галузь.

   Тож ще раз про велику мету, здатну згуртувати й надихнути львівську громаду. Не наполягаючи конче на власному варіанті, як єдино можливому, наголошую лише на тому, що мета ця має пов'язувати день учорашній із днем прийдешнім, а локальні перспективи - з глобальними тенденціями розвитку. Не секрет, що за совєтських часів вітчизняна продукція приладобудування й електроніки не витримувала порівняння із закордонними аналогами. Відтак, у незалежній Україні випуск такої продукції зменшився в 100 разів (!) і не виявляє помітних ознак відновлення. В ділових колах усталилася думка про те, що українці вміють незле катати труби й варити пиво, однак вкладати кошти в українську електроніку - справа безнадійна, а мрії про вітчизняні телевізори, комп'ютери, томографи тощо варто полишити фантастам.

   Саме Львову, як колишньому центру галузі, до снаги поламати цей стереотип. Перетворити столицю українського заробітчанства на столицю української електроніки - гідна мета для амбіційного „П'ємонту", здатного в такий спосіб не лише забезпечити власне виживання, а й перехопити естафету національного лідерства у вугільно-сталевих регіонів. При тому, ясна річ, у глобалізованому світі львівська електроніка мусить сягнути світового рівня якості й конкурентоспроможності, аби існувати взагалі. Завдання не з простих - наші європейські сусіди, як відомо, переходом до відкритої економіки підписали смертні вироки своїм електронним продуцентам.

Але ж ми українці, панове, чи то як?