Фантомні «Східні Креси»
IQ

Фантомні «Східні Креси»

Як не втратити Крим та Донбас?

Павло Зубʼюк, 22 травня18775

Ні-ні, я не про польські Східні Креси, а про наші, рідненькі. Ті, які ми втратили зовсім нещодавно, навіть до пуття їх не здобувши. Зізнаймося без зайвої скромності: для нас, «свідомих», Крим та Донбас завжди були якоюсь тимчасово недоконаною Україною, теренами майбутньої культурної колонізації-українізації, місцем, де україномовні патріотичні українці сприймалися ледь не як місіонери серед диких тубільців.

Звісно, хтось може заперечити: на Донбасі жив Стус. Але з цим аргументом я навіть сперечатися не буду, адже відомо: нашого цвіту – по всьому світу. Населення Донбасу і Криму (точніше його більшість) всі роки Незалежності перебувало у дивному «підвішеному» стані, у повністю радянсько-російському світоглядному полі, але при цьому – в українському політичному та економічному.

На відміну від міжвоєнної Польщі, яка свої Креси намагалася з перемінним успіхом полонізувати – Україна жодної визначеної культурної політики щодо Сходу не мала: все трималося на домовленості між олігархічними колами, які поділили між собою сфери впливу. І якщо кримським та донецьким мафіозним групам було вигідно дурити свій електорат напівміфічними «бандерами», то вони це робили. І жодна СБУ не бачила в цьому якоїсь небезпеки для державного організму.

А що тепер? Крим і Донбас не болять майже нікому, окрім тих, хто мусив тікати зі своїх домівок. Донбас, звісно, відлунює щоденними смертями та пораненнями на передовій – але ж всі ми прекрасно розуміємо, що це справа не Донбасу, а російської «гібридної» армії.

У суспільстві відсутня дискусія: яку політику проводити щодо окупованих територій? На таку тему банально немає попиту в політичному полі. Теоретично вважається, що скоро західні санкції ослаблять Росію настільки, що окупанти самі приповзуть до нас з ключами від Перекопу і мішком золота як компенсації. Але хіба такі очікування замінять конкретну політичну стратеґію деокупації?

От, скажімо, славнозвісна кримськотатарська автономія в Криму. Минув рік, відколи з нагоди Дня пам’яті жертв кримської депортації Петро Порошенко сказав: «Тиждень тому Конституційна комісія за моїм дорученням ухвалила рішення про створення робочої групи з напрацювання пропозицій змін та доповнень до Конституції України щодо Автономної Республіки Крим». І що, і як? Де бурхливе суспільне обговорення? Це ж не абищо, це ж фактично зміна характеру унітарної держави, коли одному з реґіонів надається виразно-етнічний статус, причому етнічна меншина, яка буде в цьому реґіоні титульною, є меншиною за іншу меншину, заради буцімто захисту якої сусідня держава окупувала цей самий реґіон.

Серйозно: як в переважно російсько-етнічному Криму буде функціонувати кримськотатарський автономний уряд? Туди братимуть лише за етнічною ознакою? Чи на виборах до місцевих органів влади голос кримського татарина буде прирівняний до десятьох голосів інших мешканців Криму? Але ж у нас нібито всі громадяни рівні. Я не чув за рік жодних конкретних пропозицій, як нам облаштувати деокупований Крим. Очевидно, ніхто всерйоз не розглядає можливість його повернення – тому і дискусій нема.

Або от Донбас. Залежно від настрою одна й та сама людина може і перепощувати історії про «тупих даунбасян, які покликали війну в свій дім», і захоплюватися мужніми синами землі Донецької, котрі боронять свою землю на фронті АТО (чи як там тепер війна називається). А от спрощення перетину лінії розмежування для простих, лояльних Україні мешканців ОРДЛО – це нецікава більшості тема. Як нецікаві цій більшості й страждання населення «сірої зони». Вартість проїзду в міському транспорті набагато пріоритетніша в інформаційному полі, чи ж не так?

Мені особисто хотілося б широкої дискусії на тему окупованих територій. Пункт за пунктом.

Крим. Які сценарії мирної деокупації Криму можливі? На яких «компромісних» умовах Росія (припустімо, що це буде постпутінська Росія) зможе передати нам контроль над півостровом? Адже не секрет, що міжнародна бюрократія любить компроміси, отже цілком можливо, що від нас теж вимагатимуть якихось поступок. І яке місце в цьому всьому посяде кримськотатарська меншина? Скажімо: що робити, якщо міжнародні структури схилятимуть нас до підвищення статусу російських мови і культури як мови і культури етнічної більшості Криму? Не зможемо ж ми (українська держава, себто) просто сказати: сорі, кримські татари, не буде вам обіцяної автономії – серйозні дяді вирішили знову все поміняти.

Донбас. Що нам робити з купою проросійського населення, яке у випадку виведення «гібридної» армії все одно буде в усьому звинувачувати Україну і обирати до Верховної Ради проросійських депутатів? І як в таких умовах розвивати економіку Донбасу, адже без розвитку економіки деокуповані території перетворяться на бомбу уповільненої дії? Це, до речі, і Криму стосується. Щоправда, на Донбасі наша держава може потренуватися на визволених ще 2014 року територіях – але навіть там успіхів наразі непомітно. Що робити з проблемою «сірої зони» і тисяч громадян, котрі в ній живуть? Що робити з безглуздою неефективною системою перепуску через лінію розмежування?

На всі ці та багато інших запитань потрібно відповідати. Причому відповіді можуть бути зовсім різними. Не біда, дискусія – це добре. Гірше, коли «Східні Креси» (або «окуповані території», «непідконтрольні території», «окремі райони з особливим режимом здійснення місцевого самоврядування» тощо) перетворяться на абстрактний символ абсолютно безвідносний до сьогоденної реальності.

Бо це означає, що ми окуповані території насправді втратили. А вони ж таки наші, чи не так?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук