Хроніки пластикового міста

Львів поступово втрачає свою європейськість, рештки тієї неповторної аури, яка ще збереглася на фасадах старовинних будівель. Найприкріше, що спотворенням історичних пам’яток старовинного міста займаються „освічені” мешканці „культурної” столиці України. Вони наполегливі та безжалісні.

Сучасні „архітектори” – львів’яни, безперервно „надають неповторності” кожному будинку у центральній частині міста за допомогою пластикових вікон різноманітної конфігурації та кольору.
Пластикові вікна „оселилися" у Вірменському соборі XIV століття, у Церкві Андрія, збудованій у 1591-1629 роках. Вершиною пластикового „мистецтва" львів'ян став будинок №11, що на вулиці Валовій. Інколи просто не віриш, що людина спроможна так спотворити не тільки власний будинок, але й площу Соборну, яка стає схожою на новітню потвору. Від пластикової лихоманки Львів стає карикатурним містом, де немає місця автентичному.

А ви бачили міські фасади, наполовину пофарбовані?! Взагалі дивно: якщо ремонтувати - то цілий фасад, або ж не ремонтувати взагалі. Ви ж не станете у себе в помешканні фарбувати лише половину стіни? А вивіски на деяких наших готелях - опері, львові, наталії? Таке враження, що це назви магазинів з ковбасами!!!

Ми хочемо мати Львів культурною та туристичною столицею України? Сумнівно. Пластиковою столицею з такими темпами ми точно скоро станемо...

У мене складається  враження, що мешканці цього міста просто не асоціюють себе з ним, не вважають його своїм домом. Для них місцем, у якому вони живуть, є не місто Львів, вулиця ось така і будинок № надцять, а лише під'їзд і квартира. Львів'янам не до Львова, їм не потрібна його архітектура, театри, музеї, тому із цими будівлями можна робити все, що захочеться. Для них гармонія міста і людини - гарні слова, порожній звук. Мені видається, що у себе в помешканні ніхто не ставить вікна різних кольорів, а в одному будинку - можна, ніхто не вставляє в арку квадратні двері, а поставити квадратні вікна на місце фігурних - можна. Яка тут відповідальність, перед ким? Місто мовчить, воно - нічиє. Львів живе окремо, його мешканці  - окремо. Якщо очі - це дзеркало людини, то вікна - це дзеркало міста.

Нещодавно мої знайомі згадувати про те, що у центральній частині Відня нічого не змінилося за останні 30 років. Не додалося жодної зайвої вивіски чи реклами, а для того, аби забити цвях у будинок, віденці просять дозволу у влади. В нас не те що цвях можна забити, у нас можна в центрі міста навколо театру (маю на увазі театр ім. М. Заньковецької) спокійно розмістити два базари. А чи бачили ви на Вернісажі пластикове кафе-покруч, котре вже давно стало звичним місцем зустрічі місцевих „алкашів" для похмілля? А поруч картини, вишиванки, театральна аура...

Ось таке начиння у „європейського" Львова!!!

Місто є настільки європейським та культурним, наскільки такими є його мешканці. Ми багато говоримо про порожні театри, музеї. Як можна вимагати, аби львів'яни ходили у театр, якщо вони не вміють ходити до вбиральні, не вміють кинути недопалок у смітник, відводять погляд від старших людей у транспорті... Але при цьому дивляться в бік Європи, забуваючи, що Європа - це, передусім, обмеження, зокрема і в побуті. Чи готові львів'яни обмежити власні інтереси заради інтересів міста? Чи готові вони ставати європейцями, відмовившись при цьому від міста-базару, яким потроху стає Львів? Боюся, що питання ці риторичні.

Пропоную зібрати з усіх львівських музеїв картини із зображенням Львова початку минулого століття і влаштувати для львів'ян безкоштовну експозицію, аби вони побачили, як пластик, кольорові недолугі вивіски спотворюють місце, де вони живуть.

Стає прикро за Львів. За те, що він, боюсь, вже ніколи не стане таким, як на полотнах у львівських музеях, що лише там зможуть побачити його європейськість майбутні покоління...