Імітація демократії
IQ

Імітація демократії

Пересічний виборець голосує за кандидата, як за учасника Євробачення

Максим Віхров, 26 жовтня 2015 1038 1

Демократія – найгірша форма правління, не рахуючи всіх інших. Ця фраза Вінстона Черчилля – ідеальний аргумент на захист демократії. Хоча б тому, що решта апологетики народоправства менш переконлива. У нас цим афоризмом надуживають з 1992-го, але з вуст українців він досі звучить наївно. Бо перед тим, як захищати українську демократію, її спочатку треба побудувати. А от з цим в Україні дуже великі проблеми.

Найкраще патології української (недо)демократії видно під час місцевих виборів. Саме на локальному рівні вони набувають найбільш вульгарних форм. На парламентських чи президентських виборах кожен кандидат перебуває у фокусі уваги провідних ЗМІ, а відтак – суспільства. Особливо це стосується громадських активістів, які здіймають ґвалт за найменшої нагоди. До певної міри, це зобов’язує всіх дотримуватися політичних формальностей.

Інша справа – вибори місцеві. Якщо ситуація в Києві та кількох великих містах так-сяк відстежується суспільством, то в провінції цей чинник не спрацьовує. Організований громадянський протест можливий у Києві, Львові чи Харкові, але не у сонних райцентрах, де громадський актив може розміститися за одним столиком кафетерію. Незалежні ЗМІ – сторожовий пес демократії – навіть у Києві більше гавкають, ніж кусають. Про беззубих провінційних Сірків годі й казати.

Міжнародна спільнота, від якої залежить визнання легітимності новообраної влади, також не сильно переймається місцевими виборами. Півтори тисячі іноземних спостерігачів – це радше формальність, ніж намагання всерйоз контролювати виборчий процес. Утім справа не лише у формальному дотриманні процедури. Головна проблема українських виборів у тому, що ці процедури часто наповнюються зовсім недемократичним змістом, і вибори перетворюються на імітацію народоправства.

В теорії, вибори – це процедура делегування певних повноважень певним особам. Грубо кажучи, під час передвиборчої кампанії кандидати проходять співбесіду з громадою, намагаючись довести свою компетентність, лояльність та презентувати свою програму дій на посаді. Але професійна придатність кандидата українського виборця цікавить мало. Тому на всіх рівнях влади у нас повно напівписьменних ленінських «куховарок», які керують державою на свій хлопський розум.

Те саме стосується програм, які ні до чого кандидатів не зобов’язують. Не в останню чергу тому, що механізмів відкликання обранців в Україні нема. Та й не схоже, щоб пересічного виборця це аж так турбувало – на 24-му році незалежності створення такого механізму змушений ініціювати президент. Тому вибори – це фестиваль популізму, який цього року став зовсім гротескним – один кандидат на посаду мера обіцяв навіть реформувати армію. Такими темпами ми скоро дійдемо до того, що кандидати обіцятимуть відпущення гріхів.

Не дивно, що пересічний виборець голосує за кандидата так само, як голосує за того чи іншого учасника Євробачення. Через це коридори влади сповнені людьми, котрі належать до професії «просто хороший хлопець». На місцевому рівні це виглядає ще більш вульгарно і примітивно. Судячи з агітації кандидатів та мотивацій виборців, далеко не всім зрозуміла різниця між обранням людини на посаду і присвоєнням їй звання почесного громадянина повітового міста N.

Та це ще не найгірший варіант. Принаймні у такій ситуації хоча б зберігається елемент власне вибору, хоч би й безглуздого та беззмістовного. Набагато гірше, коли у формі виборів відбувається легітимізація неофеодального панування. Якщо на загальнонаціональному рівні неофеодалізм більш-менш старанно маскується під лаштунками багатопартійності, то на місцевих виборах цю проблему видно, як вошу під мікроскопом.

Ні для кого не секрет, що чим глибша провінція, тим сильніша там влада місцевих князьків, які зосередили у своїх руках економічні та адміністративні ресурси. Тисячу років тому вони обстоювали свої претензії на владу вогнем і мечем, а сьогодні змушені раз на чотири роки крутити електоральну рулетку. Результат не гарантовано, зате всі учасники виживають. Така боротьба може тривати роками, але виборцям у ній належить роль оракула, чиї химерні присуди дозволяють феодалам не проливати своєї блакитної крові.

Там, де немає конкуренції, обходиться зовсім без інтриги. У такому випадку вибори – це просто ритуал легітимізації влади певної особи чи клану. За участь у цьому ритуалі посполиті отримують матеріальне заохочення, сумірне щедрості феодала. Фактично, кандидати просто купують лояльність виборців за відремонтовану школу, полагоджену дорогу тощо. Відповідно, і місцеві мешканці розглядають вибори як нагоду випросити у феодала те, що мер цивілізованого міста мав би забезпечити у робочому порядку.

Зрозуміло, що все це не має жодного стосунку до справжнього народоправства. В тій мірі, в якій поширене це явище, будь-які вибори є імітацією. Відтак їх можна вважати «сфальшованими» безвідносно до формальної чистоти процедури. Тонни агітаційної макулатури і метушня на дільницях – це лише імітація демократії, якщо процедура не наповнена реальним політичним змістом. Тобто допоки українська демократія не стане представницькою у повному сенсі цього слова.

Для цього потрібна лише дрібничка. Громадянам потрібно навчитися артикулювати спільні інтереси та примушувати обранців виконувати те, що їм доручили виборці. Тобто громадянам слід стати суб’єктом управління країною – і не на кілька холодних місяців чергового Майдану, а завжди, всюди і на всіх рівнях. Оптимісти праві: процес вже пішов, і частина українців вже стали громадянами, а не посполитими. Проте скільки часу займе повне перетворення суспільства – невідомо.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук