Історія, міти та інший Франко

27 жовтня у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника вручали премію Фундації Антоновичів. Цьогоріч її отримав львівський історик Ярослав Грицак. Отримав за вагомий внесок у дослідження української історії.

А також за книгу «Пророк у своїй Вітчизні: Франко та його спільнота». Виступ Ярослава Грицака при врученні йому Премії Фундації Антоновичів, текст якого ми пропонуємо Вашій увазі, на думку ZAXID.NET, - це цікавий та глибокий аналіз минулого та сучасного української історії, наших уявлень про неї та місця в ній непересічної постаті Івана Франка.

«Багато з нас, хто зібрався у цьому залі, пам'ятає, як які півроку тому у Львові в середині травня відбувалося інше вручення премії Антоновичів. Тоді лауреатом був ректор Українського Католицького Університету о. Борис Ґудзяк. Це був зворушливий момент. Премію вручали людині, яка вибрала Львів й Україну як місце свого життя, і багато зробила для того, щоб перетворити один й другу в місця кращого та гіднішого життя для усіх нас. У своєму виступі о. Борис говорив про потребу доброго слова, і дякував Фундації Антоновичів за те, що їхні премії є уособленням такого слова.

Сьогодні я хочу продовжити цю тему. Я хочу подякувати Фундації Антоновичів, що своїм словом і ділом підтримують «іншість». Але перед тим дозвольте що зроблю відступ. І скажу таке: на мою думку, Фундація Антоновичів є добра уже тим, що винагороджує книжки. На моє глибоке переконання, кожна книжка потребує винагороди.

Але так само як бувають різні книжки, так само різними мають бути винагороди. Деякі книжки потребують премії за те, щоб вони ніколи не були написані. Уявіть, який був би сьогодні світ, коли б хто-небудь дав Гітлерові величезну премію, щоб він ніколи не написав «Майн Кампф» - а просто малював свої картини. Або ж: нехай би хтось заплатив Ленінові гроші за те, щоб той замість писати свою книжку «Что делать?», написав іншу - під заголовком «Не надо ничего делать».

Є інші книжки, які є ані добрі, ані погані - вони пишуться ради задоволення авторського его. Якщо б їх не було, то наші ліси були би принаймні зеленіші... Лешєк Колаковський колись дав пораду, як боротися з таким авторським егоїзмом: кожному такому авторові давати величезний кабінет та величезну зарплату - а потім кожен раз зменшувати й одне і друге рівно в два рази, як тільки він напише нову книжку.

З моїми книжками є інша проблема. Після кожної з них у мене збільшується число ворогів. До тої міри, що деколи думаєш: чи варто взагалі писати. Тому люди, як я, потребують премії як моральної компенсації. Мій приятель, київський історик Ігор Гирич, розповів мені про свого знайомого, який  купив мою книжку «Нариси історії України» лише для того, щоб її спалити. Я не знаю, скільки у цій історії є правди. Але я ручаюся за інший факт: у моєму домашньому архіві лежить копія листа, автор якого вимагає у міністерства заборонити мої Нариси як книжку безумовно шкідливу. У випадку з моєю найновішою книжкою - книжкою про Франка - деякі львівські франкознавці перестали вітатися зі мною ще за рік до того, як вона вийшла.

Є  щось таке в мені і навколо мене, навколо того, що я пишу, і того що роблю, що заставляє людей не подавати мені руки, палити мої книжки, вимагати мого звільнення з роботи. Я міг би перетворити всі ці історії у жарт. Або ж у предмет гордости і марнославства: мовляв, я вищий від цього, або що мені просто заздрять. Але це було би самообманом. Чесніше було б пробувати вияснити, що стоїть за цими випадками.

Є добра порада: якщо не розумієш чогось, пробуй розширити контекст. Шукай за подібними випадками, що траплялися з кимось іншим. Українському історикові робити це досить легко: історія України повна таких випадків. Я тут коротко згадаю лише один, мені найближчий - про біографію Франка. Перед ним закривали двері, переходили на другу сторону, коли бачили на вулиці, називали його «відомими деморалізотором», забирали у нього гідність називатися українцем. У кінці, коли дізнаєшся, скільки цього було в його житті, дивуєшся, як він це міг усе витримати.

Я не рівняю себе до Франка. Я далекий від такого святотатства. Але покликання на Франка допомагає зрозуміти причини цього явища. Франко дратував людей, тому що насмілився бути «іншим». Іншим не в простий, банальний спосіб, як людина, котра відрізняється своїм рудим волоссям чи своїми вічно запаленими від інтенсивного читання очима. Підставово, ми всі різнимося між собою, і немає двох однакових людей.

Під «іншістю» тут треба розуміти стан думки і спосіб поведінки, що загрожує нашому колективному «я». Особиста ідентичність та ідентичності твоєї спільноти належать до підставових цінностей. Люди можуть досить легко узгоджувати свої інтереси. Вони, однак, готові розірвати один одному горло, коли заходить мова про цінності. А тому зрозумілою є роздратована реакція у тих ситуаціях, коли наше «я» чує себе загроженим чи зрадженим «іншістю».

Щоб бути краще зрозумілим, наведу приклад з Франкової біографії. У Франкові часи неодружена жінка не могла появлятися на вулиці без мами, тітки або ж приставленої до неї служниці. З мужчин її міг супроводжувати тільки наречений. Жінки не могли відвідувати мужчин або приймати їхні візити - аж до тої міри, що на залізничному двірці були окремі залі чекання для жінок і для мужчин Українська поетеса Уляна Кравченко згадувала, як її зустріч і розмова на вулиці у Львові з Франковим молодим приятелем Коцовським кінчилася товариським судом: від нього вимагали негайно одружитися з молодою дівчиною, щоб не компроментувати її в очах ворожої польської публіки. Натомість Франко вільно зустрічався з неодруженою поетесою, ходив з нею у кав'ярню та у тодішню бібліотеку Оссолінських, водив її в редакції газет, де працював, тощо. Тобто  Франкова поведінка була викликом - вона компрометувала Уляну Кравченко і як дівчину, і як українку. Перше можна ще було стерпіти - зрештою, це була її особиста справа - але друге становило загрозу для колективного «я».

Нам зараз це може видатися смішним. Що у Франкові часи було відхиленням, у наші часи є нормою. Дівчата і жінки ходять самі вулицями Львова, а навіть у Бібліотеку Стефаника. Їх багато у кав'ярнях, і появляються вони там без своїх мам чи тіток. Уcі ці зміни не сталися автоматично. Треба було Франка і багатьох таких як він, щоб з часом відхилення сталося нормою. Без Франкової «іншості» тоді - не було би нашого «я» тепер.

Це є головною темою моєї біографії Франка. Але під його впливом бути «іншим» стало також моїм життєвим кредо. Признаюся, що коли я сьогодні одержую премію Антоновича, то маю враження, що насправді нагороджують не мене - а нагороджують Франка, на якого я хоч краплю хотів бути схожим.

Цей приклад з Франком допомагає мені розвинути далі мою тезу. Людство не може жити без мітів. Під мітом розуміємо тут не свідому брехню чи красиву казку. Міт у найширшому розумінні є сукупність підставових й глибинних переконань, над якими ми не замислюємося, а які нам пояснюють наше місце в світі. Якщо вдатися до образу, міти є як дороговкази на будинках чи стовпах - вони кажуть, куди і як нам йти. І ми не замислюємося, хто і коли ці дороговкази написав і прибив, що було на тому місці раніше - ми не задумуючись йдемо туди, куди вони показують.

В основі таких мітів про наше колективне «я» лежить історія. Вірніше кажучи, не історія сама по собі, а що ми про цю історію думаємо і як ми собі уявляємо. При чому ця уява не обов'язково має бути правильним. Навпаки - як дуже виразно написав один теоретик націоналізму, «неправильне розуміння історії є підставою існування кожної нації». Звідси випливає один дуже важливий висновок: «розвиток історичних досліджень часто може бути небезпечним для нації».

Цей висновок дає мені змогу зрозуміти коріння своїх власних проблем. Як довго я залишаюся фаховим істориком, я є ходячою загрозою для національних мітів. А тому я неминуче мушу викликати роздратування. Гірше, коли було б навпаки - коли б усім подобалося  те, що я пишу. Це означає, що я не є фаховим істориком.

Багато сучасних українських істориків - а ще більше істориків з-поза України, котрі Україною займаються - бачать своє завдання, щоб руйнувати національні міти. У цьому є своя логіка і своя потреба розвитку історії як науки. Я, однак, вважаю, що це є лише половина завдання. Той, хто просто руйнує міти, зупиняється на півдорозі. Бо деконструкція без конструкції граничить з безвідповідальністю. Відповідальні історики на місці зруйнованих мітів зобов'язані зводити нові конструкції, що в чесний, підкреслюю, чесний спосіб пробують пояснити наше колективне «я». Помагають зрозуміти, які структурні обмеження накладає на нас наше минуле, і які воно створює для нас шанси.

Міти схожі на продукти швидкого зберігання: вони швидко псуються. Їх не вдасться покласти в холодильник, бо історія такого холодильника не придумала. Історія знає що інше: періоди раптових і глобальних змін - або якщо вжити іншої метафори, періоди глобального потепління. Від початку 20 століття в українському суспільстві не було і немає жодного дорослого покоління, яке би щонайменше не зазнало раз такої раптової і сильної зміни: двох світових воєн, декількох революцій і громадянських воєн, падіння імперій тощо. Від недавнього часу - після 1991 р., а ще більше після 2004 р. - ми живемо у суспільстві, де не просто все швидко міняється - а де все міняється все швидше і швидше. Наше «я» потребує і пристосування до цих змін. Інакше є загроза впасти у шизофренію - тобто у розходження між тим, як ми уявляємо себе, та тим, ким насправді є. Нам конче треба зрозуміти, що ж з нами відбувається. Як кажуть, кожне покоління має один великий обов'язок перед історією - обов'язок її передумати і переписати відповідно до  свого власного досвіду.

Якщо придивитися до українських дискусій, то неважко помітити, що в центрі їх часто стоїть історія. До історії звертаються не лише публіцисти чи політики, але навіть економісти. Було би нечесно а безвідповідально, коли би фахові історики - чи то з почуття академічного пуризму, чи з власного снобізму - стояли осторонь. Власне мої книжки є спробою пояснити, що з нами відбувається. Вони насправді не тільки і не стільки про наше минуле, скільки матеріал для роздумів про нас самих і про наші часи.

Я не можу судити сам, наскільки мені це вдається. Але я можу покликатися на реакцію моїх читачів. Коли я готувався до цієї доповіді, то я «прогулявся» Інтернетом подивитися, що пишуть про мої книжки. Признаюся, що я був вражений деякими відгуками. Скажімо, Юрій Луценко заявив, що моя книжка про Франка є його улюбленою книжкою. Оскільки Блок Юлії Тимошенко не хоче в нічому відставати від «Нашої України», то подібна заява є на сайті Юлії Тимошенко. Але найбільше тішать відгуки від людей, яких не знаєш, або знаєш зовсім мало. Хтось з них назвав мене своїм улюбленим істориком, інший зачислив читання моїх книжок і статей до числа своїх гоббі і навіть утворив Клуб любителів Грицака. Мене ж найбільше вразила інша оцінка - анонімного інтернетівського користувача, що ховається під псевдо «бегемотик»: «Може, це звучить смішно, але ставлення до Грицака визначає людину».

Я не можу уявити собі кращого компліменту. Це значить, що мої праці таки впливають на колективне «я». Ми, історики, час до часу дуже потребуємо таких слів. Не тільки тому, що ми просто люди, а кожна людина, як казав о. Борис, потребує доброго слова. Ми потребуємо таких слів, щоб знати, чи добрим шляхом ми йдемо. Щоб не впасти у сумніви або відчай - а мати силу робити далі те, що уже робимо....

Я не можу обіцяти Вам сьогодні, що стану розумнішим чи стриманішим. Для мене це так само неможливо, як стати молодшим. Я можу обіцяти лише одне: я не перестану бути «іншим» - а також відстоювати та розвивати «іншість» тих моїх читачів, що солідаризуються зі мною. Писання «іншої» української історії створює шанси для іншої України - країни, де можна жити гіднішим життя, аніж тим, яким ми живемо сьогодні.

Добре бути істориком. Вони мають одну важливу перевагу. Вони думають в категоріях не одного ані навіть декількох років - тобто сьогоднішніх цін на газ, можливості Помаранчевої коаліції, чи хто виграє на президентських виборах 2009 року. Історики думають в масштабах  десятків а навіть сотні років. З цієї перспективи є я досить спокійним а навіть оптимістичним щодо українського майбутнього: Україна вийшла зі зони найбільших історичних катастроф, і хоч повільно, але впевнено рухається вперед. Для того, щоб переконатися у цьому, не досить читати мої книжки, для того треба ще й жити довго. Тому на самому кінці дозвольте побажати усім Вам доброго здоров'я і довгих років життя, щоб самим пересвідчитися у моїй сьогоднішній правоті».

Фото з сайту www.abc-people.com