Історія з глянцем і без глянцу

Міра забування може варіюватися від гомеопатичних до отруйних доз. Прикладом останньої є міт Великої Перемоги. Він є ще більш небезпечний від того, що зараз межи нами вже фактично немає носіїв самих учасників війни, які могли би розказати неприкрашену правду. Натомість він робить війну красивою і героїчною, а тому імпліцитно виховує у кожному новому поколінні бажання побавитися у «войнушку» - тим самим знижуючи суспільний імунітет до мілітарної пропаганди.

Цією статтею ZAXID.NET розпочинає серію публікацій українських та закордонних істориків і політологів, присвячених 65-ій річниці закінчення ІІ світової війни.

Фотографія з даху Райхстаґу

Збите кліше «фото, яке облетіла весь світ» - є правдою у цьому випадку: рідко яка фотографія так масово тиражувалася колись і так легко впізнається зараз. Ті, кому сьогодні за 40, пам’ятають її зі своїх шкільних підручників історії: вона мала виховувати нові покоління радянських громадян. Зрештою, не здивуюся, коли після недавніх домагань Дмитра Табачника повернути у теперішні підручники термін «Велика Вітчизняна війна», на ній виховуватимуть нові покоління українських школярів.

Мова йде про фотографію «Єгоров і Кантарія піднімають прапор над Райхстаґом». Як насправді дійшло до цієї фотографії і хто на ній зображений - стало відомо лише 1990-ті, зі спогадів її автора, воєнного фоторепортера Євгенія Халдея. Він народився 1917 р. у єврейській сім'ї в Донбасі. Він пройшов усю війну і прожив порівняно довге життя (помер 1997 р.), - але своє єдине поранення дістав, коли йому було заледве рік. У 1918 р. погромники застрілили його маму; куля, що убила її, пройшла наскрізь і застряла у тілі немовляти.

На щастя, тоді його врятував місцевий фельдшер. Дитинство Халдея було бідним. Після четвертого класу йому довелося покинути школу і шукати роботу. Він був, однак, обдарованою дитиною: свою першу фотокамеру він сконструював власноруч, з окулярів та іншого підручного матеріалу.

 

Фотографія з прапором над Райхстаґом належить до іншої категорії: вона повністю інсценізована

 

Кар’єру фотокореспондента Халдей почав ще перед війною. Одна з його перших відомих фотографій показує щасливого Стаханова з власною машиною. У 1941 р. Халдея мобілізували на фронт. Фотографії з фронту стали найвищою точкою його кар’єри. Так направду добре він ніколи не знімав ані до, ані після війни. Декотрі з цих знімків передають  сувору воєнну правду. На одній із них – розстріляний німцями підліток, на руках якого усівся голуб. Серія інших показує сім'ю нацистського офіцера, який у день капітуляції вивів свою жінку і дітей у весняний парк і по черзі випустив їм кулю у скроні, а тоді сам покінчив з життям.

Фотографія з прапором над Райхстаґом належить до іншої категорії: вона повністю інсценізована. Халдей зробив її 2 травня – тобто два дні по тому, як у Берліні повністю скінчилися вуличні бої. Ідея цієї фотографії прийшла до нього ще 1944 р. Зразу після визволення Севастополя на одній із севастопольських вулиць він підібрав фотографію, загублену при відступі кимсь із німців. На ній була зображена сцена з далекого 1871 року: чисельний натовп берлінців радісно вітав біля Бранденбурзьких воріт німецьку армію, яка повертається додому після переможної війни з Францією. За аналогією, Халдей подумав, що прийде день, коли Червона Армія теж стоятиме біля тих самих Бранденбурзьких воріт, а тому варто зберегти для вічності цей історичний момент. Здійснення свого плану Халдей почав з того, що вкрав зі стола московського офісу своєї газети червону скатертину і попросив знайомого закрійника зшити з неї прапор. 

Із цим прапором він і зробив кілька фотографій на даху Райхстаґу. На одній із них – тій, яку власне й вибрали для друку – солдат намагається примостити серед рештків даху червоне знамено, а знизу за ноги його підтримує радянський офіцер. Коли відбиток сильно збільшили, виявилось, що в офіцера на кожній руці було по одному годиннику – що недвозначно показує, чим займалися червоноармійці у щойно захопленому Берліні.

Один із цих годинників Халдей витер на негативі простою голкою (тому й досі рука офіцера при великому збільшенні виглядає дивно). Щоб надати фотографії враження автентичності, на неї було накладено дим – так, нібито вуличні бої ще тривають.

Одне з ориґінальних фото, без накладеного диму

Зретушовані фотографії врешті-решт показали Сталіну. Йому, однак, нібито не сподобалося, що один із трьох вояків, які піднімали прапор, був українцем. Тому в історію попали тільки двоє – росіяни Єгоров та грузин Кантарія.

Одна з фотографій, на якій видно усіх трьох вояків

Фотографію надрукували у журналі «Огонек» 13 травня 1945 р., і звідти вона розпочала свою тріумфальну кар’єру. Халдей потім ще робив фото з Параду перемоги у Москві та з Нюрнберґського процесу. Одного разу йому вдалося сфотографувати Сталіна, коли діти вручали йому квіти. А за рік виявив, що точки, з якої він робив зйомку, МҐБ, уже не існує: вона була на надто близькій відстані до «вождя народів», а тому трибуну підняли ще вище.

Його пізніші фотографії виконані у стилі соцреалізму і вражають своєю штивністю. До прикладу: робітники на заводі захоплено читають газету «Правду». Мимо того, що Халдей був переконаним комуністом, його двічі – 1948 та 1976 р. – звільняли з роботи: перший раз під час антисемітської кампанії, другий раз – без подання причин. 

Після падіння СРСР він жалівся на те, що всі його забули. Його пенсія була така жалюгідна, що він не міг дозволити собі найпростіші і недорогі речі. З його слів, смак кавуна він собі нагадав лише тоді, коли приїхав 1993 р. до Ізраїлю на запрошення місцевої організації радянських ветеранів. У Єрусалимі Халдей пішов до Стіни Плачу з альбомом фотографій. Тим разом не своїх: матері, вбитої погромниками, батька, розстріляного чекістами, і трьох його сестер, заживо скинутих німцями у шахту у його рідній Юзівці, теперішньому Донецьку. Ті, хто був поруч, розповідають, що біля Стіни у нього сіпалися плечі: він плакав, не соромлячись сліз, згадуючи своє життя і свою родину.

… та її інтерпретації

Тяжко, сказати, скільки було правди у розповідях Халдея. Правдоподібно, він кокетував, коли скаржився на те, що його забули: у 1990-х роках німці зняли про нього фільм «Великий фотограф з маленькою лейкою»; він їздив на запрошення до Америки, де подарував лос-анджелеському музеєві свою воєнну фотокамеру; час до часу до нього зверталися за інтерв’ю та фотографіями з редакцій журналів і газет.

Незрозумілою до кінця є історія про українського вояка, сцензурованого Сталіним. Згідно з версією, яку подає російська Вікіпедія, на даху Райхстаґу Халдеєві позували не Михайло Єгоров, Мелітон Кантарія та українець Олексій Берест, а інша трійця: Олексій Ковальов, Абдулхакім Ісмаїлов та Леонід Грачов. Однак серед ветеранів ходила версія власне про першу трійцю – так, її розповідає в одній із своїй книжок покійний  Федір Моргун. Моргун подає іншу історію: Сталін викреслив зі списку нагороджених лейтенанта Ільченка, який під Сталінградом взяв у полон німецького фельдмаршала Паулюса. Сталін сказав: "Фельдмаршала може полонити тільки щонайменше маршал, а не якийсь невідомий хохол". Про неґативне ставлення радянського керівництва до українців оповідає також Мілован Джілас у своіх "Розмовах зі Сталіним": Кремль вірив, що українці під час війни поводилися як зрадники. Влітку 1941 р. вони масово дезертирували з фронту, а їхні сім'ї вітали квітами німецькі війська (що, як виглядає, є правдою; доказами цього, зокрема, є листи та щоденникові записи німецьких солдатів з України у липні і серпні 1941 р).

Добре відомою є доля українця Олексія Береста, забутого героя Халдеєвої фотографії. Після війни його посадили у тюрму, «за розкрадання державної власності». З ув'язнення Береста випустили після чергової амністії, й по тому він довго працював у Ростові-на-Дону на заводі "Ростсільмаш". Загинув справді героїчно 1970 р., рятуючи з-під коліс потяга маленьку дівчинку. За іронією долі, Береста нагороджено званням «Герой СРСР» аж після того, як перестав існувати сам СРСР: такий наказ 6 травня 1998 р видала Сажи Умалатова від імені ефемерної Постійної Президії З'ізду народних депутатів СРСР. 6 травня 2005 року Берестові таки було присвоєно посмертно звання Героя – однак не СРСР, а України. Відповідний указ підписав Віктор Ющенко.

Про історію Халдеєвої фотографії я вперше дізнався зі статті Татяни Толстої у січневому випуску New York Review of Books за 1998 р. (надіюся, ім'я авторки не потребує особливого представлення). Толстая не скупиться на гострі оцінки для Халдея – як, зрештою, вона ніколи ні для кого не скупилася, – називаючи його повоєнні фотографії «сахариновими, офіційними, мертвими, поставленими кадрами», а його самого «трупом, партійним зомбі без душі і з пустими очима». 

Найбільше дістається від Толстої не так Халдею, як американським видавцям книжки про нього. Ті зменшили його «соцреалістичні» фото до розміру сірникової коробки, щоб читач не зміг розгледіти деталей. Альбом нібито й не бреше, але його правда ну д-у-у-у-у-у-ж-е вже маленька! Натомість воєнні фотографії подано у якнайбільшому і вигідному для автора розмірі.

Свою рецензію Толстая закінчує вбивчою характеристикою великого райхстаґівського фото. Воно побудоване, за її словами, на потрійній крадіжці: один вояк вішає вкрадену скатертину, інший підтримує його рукою з вкраденим годинником, а Сталін краде прізвище третього!

 

Свою рецензію Толстая закінчує вбивчою характеристикою великого райхстаґівського фото. Воно побудоване, за її словами, на потрійній крадіжці: один вояк вішає вкрадену скатертину, інший підтримує його рукою з вкраденим годинником, а Сталін краде прізвище третього!

 

Цікаво порівняти статтю Толстої з пізнішими російськомовними публікаціями. На відміну від неї, більшість замовчують невигідні і згадують лише «вигідні» факти – і то в такому вигляді, що їх тяжко впізнати. Газета «Труд» у «переможному» виданні (10 травня 2007 р.) про фотографію Халдея пише так: «Ця фотографія коштувала її фотографу – Євгену Халдею – кар’єри [??? насправді, нічого такого не було, і його звільнили з роботи під час антисемітської кампанії - Я.Г.] Кажуть, що пильний редактор «Правди» [? Фотографія була надрукована в «Огоньку – Я.Г.] догледів на руці автоматчика [? насправді, як видно з фото, це був офіцер- Я.Г.] пару трофейних годинників, котрі ретушеру [? насправді – Халдею – Я.Г.] довелося терміново замазати, щоби світова громадськість не звинуватила потім радянську армію у мародерстві [? насправді, щоб ця деталь не попала на очі Сталіну – бо в такому випадку за цей недогляд могли поплатитися всі – Я.Г.]».

Шелі Шрайман у своєму блозі «не могу молчать. – Из цикла «Отвоеванные у вечности» (10 травня 2008 р.) не дає жодної згадки бодай про одну із трьох крадіжок – як і про пізніші фотографії Халдея. Відповідно, читачі блогу відгукуються про матеріал лише в одних комплементарних тонах: «Спасибо за прекрасную статью!», «Очень здорово вы все это сделали о людях ушедших, которые оставили след в истории...»,  «Спасибо! И фотографии именно те, которые нужно:)) [підкреслення моє – Я.Г.]»  і т.д.

А ось цьогорічна публікація з «Комсомольской правды в Украине» (18 лютого 2010) під назвою «Скончался разведчик, водружавший Красное знамя над Райхстаґом». У ній іде мова про згадуваного Абдухалкіма Ісмаїлова. У 1996 р. йому було присвоєне звання Героя Росії. Газета подає, що взагалі над Райхстаґом було установлено аж 40 (!) прапорів. Але в історію ввійшов тільки один, Халдеєвий, нібито спеціально привезений [!?] з Москви замість раніше зшитого.

І нарешті найбільша іронія: один з найвідоміших російських сайтів минулого року подав матеріал під назвою «Фальсифицировать историю нельзя» і …прикрасив цей матеріал фотографією Халдея!

Післямова

Історія з Халдеєвою фотографією є доброю ілюстрацією до старої (1882) тези Ернеста Ренана: «Неправильне розуміння історії є підставою існування нації». У нас ці слова забувають або ігнорують. Нам наївно видається, що історична пам'ять є про справжню історію. Насправді справа мається абсолютно навпаки – що більше історичної пам'яті, то менше справжньої історії.

Історична пам'ять є не так про нагадування, як про забування. Це забування не конче мусить бути примусовим і грубим – як-от стирання пам'яті про голод 1932-33 років чи Голокост. Маніпулювання пам’яттю може бути м'якшим і субтильним, коли сам образ минулого не знищується, просто на нього накладається ретуш чи додаються неіснуючі в оригіналі деталі – техніка, яку добре видно з історії Халдеєвої фотографії. Результат виходить, однак, той самий: суспільство, де масово функціонують такі образи пам’яті, стає схожим на пацієнта, хворого на Альцгаймера. Воно пам’ятає лише уривками - а тому перестає адекватно поводитися у сучасному. 

Міра забування може варіюватися від гомеопатичних до отруйних доз. Прикладом останньої є міт Великої Перемоги. Він є ще більш небезпечний від того, що зараз межи нами вже фактично немає носіїв самих учасників війни, які могли би розказати неприкрашену правду. Натомість він робить війну красивою і героїчною, а тому імпліцитно виховує у кожному новому поколінні бажання побавитися у «войнушку» - тим самим знижуючи суспільний імунітет до мілітарної пропаганди.

 

І нарешті найбільша іронія: один з найвідоміших російських сайтів минулого року подав матеріал під назвою «Фальсифицировать историю нельзя» і …прикрасив цей матеріал фотографією Халдея!

 

До того ж, цей міт дає теперішній російській владі copyright на всю історію Східної Європи – бо, очевидно, вклад російського народу у перемогу є пропорційно найбільшим. Він, однак, відсуває на другий пан історії тих народів, які опинилися «між Берліном і Москвою» - білорусів, поляків, українців та передовсім східноєвропейських євреїв, для яких ця війна була не конечно «переможна», але котрі пропорційно понесли найбільші жертви. Прикладом є історія Олексія Береста чи «хохла», який полонив Паулюса. І, на кінець, в українському випадку цей міт небезпечний ще й тим, що ділить суспільство на дві ворожі сторони.

Такі міти треба деконструювати. Однак деконструкція без конструкції рівна безвідповідальності. Тож потрібно запропонувати альтернативу. Нею могла б бути та модель пам'яті, що утвердилася у Західній Європі. Ця модель переносить наголос з «глянцевої» героїчної версії війни на війну як велику катастрофу, яка ніколи не має більше повторитися. Вона має у собі великий об'єднавчий потенціал: герої роз'єднують, жертви об'єднують. На найбільш підставовому рівні вона дає нагоду для глибокої рефлексії над людською природою, яка, словами анонімного німецького поета ХVІІІ ст., «може і Богом бути – а може й чортом стати». 

У такому контексті образ Халдея під Стіною Плачу з фотографіями своїх загиблих родичів набирає набагато правдивішого і людського виміру, аніж його інсценізована фотографія з даху Райхстаґу.