Карт бланш

Почуваю себе у Львові упревілегійовано. Бо не мушу бути там завжди, лиш приходжу тоді, коли хочу настільки, наскільки хочу. А це міняє все. Місто Львів перетворюється на засіб задоволення бажань. Не мушу усвідомлювати його сутність і призначення. Не можу по-справжньому відчувати біль його ран. Цілий Львів стає попросту подарунком самому собі.

Я знаю, як він влаштований, знаю його хімічну формулу, знаю способи дії його структур на мої мозкові центри насолоди. І користуюся цим безсоромно. Іноді навіть не завважуючи людей, котрі живуть у Львові. Ідеальна міська структура тотального міста міст настільки повноцінна, що цілком вистачає порожньої нічної топографії. Хоч тут живуть найдорожчі мені люди, я найбільше люблю Львів безлюдний. Скажімо, недільний ранок. Це накопичення каміння на прекрасній земній поверхні дозволяє мені гратися (розумію двозначність цього слова) у неможливу в інших місцях світу гру. Дуже багато львівських фрагментів служать мені якимись такими фотографіями, в які можна увійти, як у напівсні після головного пробудження, як у керованому у такому випадку сні. Як театр тіней, як дитяча експансія в улюблені ілюстрації, як кіномонтаж з використанням старої хроніки. Як накладання різних слайдів з двох діапроекторів на одній високій стіні великого львівського помешкання на початку вісімдесятих. Я спокійно сприйму будь-яку зневагу, але з огляду чорно-білої фотографічності дотепер найбільше ціную Львів саме 70-80 років, коли кольорові вкраплення були настільки виразними. І залюблений у львівські декорації при тому освітленні, яке дещо деформує ясність бачення - вечір, ніч, вуличні лямпи, місячне сяйво, туман, осінній дим, паде сніг або дощ. Лише контури, напівтони і окремі вихоплені деталі. Непевність бачення і відносність пам'ятання.

Я граюся. Я граюся, пам'ятаючи, пам'ятаю, граючись. Я пам'ятаю окремі фрагменти, в кожному з яких - вся гра у Львів... І жодного разу не було добре однаково.

У схованому від вулиці подвір'ї на Коперника ріс великий каштан, за яким впізнавалися пори пір року. У квартирках першого поверху, чиї двері виходили на це подвір'я, майже ніколи не зачинялися ні вікна, ні самі двері. Верхні поверхи виходили на подвір'я довгими балконами вздовж цілого помешкання.

В тій квартирі щотижня глянцувалося підлогу сукняними ковзанами (в цьому не було й сліду фетишизму, просто уважність до перестарілого дерева, все робилося легко). Там було багато Труша і Новаківського. У книжковій шафі з шкляними дверима і фіранкою було все те диво, якого не сміло бути. Починаючи від трьох томів УЗЕ, усіх записок НТШ, споминів галицьких політиків, бібліотеки красного письменства і так далі. Стародавнє б'юрко, накрите зеленим сукном і шклом, належало Костеві Левицькому. Натомість відреставровані гданський стіл і фотелі були знайдені всередині вісімдесятих на смітнику біля палацу Потоцьких. З балькону до вулиці можна було слухати і оглядати оркестри у часі травневих фестивалів біля Потоцьких.

Поруч - цитаделя. Стежки, похилі галявини, елітні пси на прогулянках, продаж польських криміналів з валізок, пікніки на завалених стовбурах дерев, бетонні дзоти, паркан із колючим дротом довкола фортів, дуже багато омели, аличевий гірський сад над вулицею Колесси. Дуже добрий огляд для українських артилеристів у листопаді 1918 на цілу львівську западину і протилежні гори - Високий замок, лікарня Заремби, Кайзервальд. Цілозимові - аж до темна - дитячі санні траси до Осолінеуму. Чудесний перехід подвір'ями (не втрачаючи висоти) аж до Національного музею (а тоді сходами через хімічний корпус і вихід над старим ботанічним садом).

Далі.... Коротко.

Кам'яний поріг просто із зупинки на Руській. Дерев'яні сходи. Низеньке помешкання на піддашші. З вікон можна бачити меблі і порцеляну через вікна музею. Ліжко трясеться від трамваїв, а темну спальню час від часу освітлюють на пів секунди оргастичні сині спалахи на переходах трамвайних дротів. Вино під Високим замком, як у лісі, тільки що видно зворотній бік дахів. Печериці у Єзуїтському городі. Башти радіоглушителів у святоюрському саду. Ательє Новаківського, величезне французьке вікно, в якому йому мало не щодня позував святий Юр. Шоколадка, табакерка. Дружні черги за «Факелом» і «Фільтром»-«Орбітою»-«Львовом»-«Космосом» (і все мало власний смак із закритими очима). А в гастрономі-протязі - за маслом, лише в суботу і дуже рано. Кава з молоком і рогаликом на Академічній. Кава з молоком і пиріжками на Коперніка і Словацького. Стрьомний будинок на Мартовича. Убого-розкішний університетський санаторій-профілакторій на Герцена. Переповнений «Нектар» з мокрими рушничками після курки. Зверху - кава. Найкраще вийти з горнятком на двір і посидіти на латуннім поруччі під вітринами. Кава у «Дністрі», де тоді ще пахло якось закордонно. Старий університет. Ланци при в'їзді, чотирикутник коридорів, стародавні гербарії і мокрі препарати. Вечірні  трамваї, розхитані від швидкості і порожності. Нічний черговий тролейбус аж з Левандівки. Обвітрений пішохідний міст з вокзалу до Левандівки. Різнокольорові промислові запахи Рогачки. Станція Підзамче, недіючі запасні колії. Підземелля на вокзалі. Любощі у різних місцях. Хризантеми перед входом на Янівський. Цвинтарні вогні на першого листопада. Канапки з сиром або ковбасою у кава-соки.

Що вже казати про стадіони, корти, лучні тири, молочарні, готелі, бібліотеки, музеї і картинні галереї, вілли, сецесію і історизм, улюблені дерева і церковні задвірки, де завжди було так добре, що аж є завжди.

Навіть не варто говорити про напрями вітру на різних вулицях, позитивні зміни, вазонки у під'їздах з скляними дахами і можливість ковзати всілякими ґатунками кістки (бруку) та цілуватися на сходах каплиці Боїмів.

Ще й історія міських газет, перші плакати театру Курбаса, хор Вірменської церкви. Вінні Пух і всі, всі, всі.

Досить. Не можу стримати німецького синтаксису. Кожен має свій Львів. Один раз - жодного разу. Два рази - завжди.

Довідка ZAXID.NET

Тарас Прохасько - письменник, есеїст.

Народився 1968 року в Івано-Франківську. Навчався на біологічному факультеті Львівського університету. За фахом - ботанік. З 1992 року постійно живе в Івано-Франківську.

Працював у лісовому господарстві, вчителем у школах, барменом, у художній галереї, в газеті, на телестудії.

Автор книг прози та есе «Інші дні Анни», «Лексикон таємних знань», Непрості», «FM «Галичина», «Порт Івано-Франківськ», «З цього можна зробити кілька оповідань».