Клопоти з пам’яттю

Мають і повинні бути «незручні герої», котрі вимикаються з монопольної візії минулого. І «малі» народи мають право їх мати, як довго вони вшановують цих героїв не як символи насильства над іншими народами, а як символи спротиву у боротьбі за власне виживання і власну гідність.

У випадку з Бандерою справа не у тому, був чи не був він фашистом – справа у тому, чи більшість людей, котрі його вшановують, вшановують його як фашиста?

Уявімо собі картину: великий корабель дав тріщину, і команда вирішує змінити капітана – бо до його гріхів недавно додався ще один: виявляється, в останню хвилину він змінив назву корабля, не порадившись  і не спитавши згоди більшості. Команда, як і капітан, свято вірить, що як назвати корабель, так він і попливе. З берега за аварією спостерігає команда диспетчерів та рятувальників, і, недовго порадившись, шле на корабель телеграму: "Добре, що дотримуєтеся процедур при виборі капітана. Назву корабля ми радимо змінити.  А чи дійдете ви коли-небудь до берега, сказати не можемо, бо надто недовго ви плаваєте". 

Аналогії тут прозорі і прості. Корабель – це Україна; команда – це ми з Вами, українці; хто у нас капітан, ми уже знаємо, але досі не знаємо, який з нього капітан; диспетчери – це депутати Європарлементу, а берег - це членство в ЄУ, до якого нас обіцяють довести усі попередньо вибрані нами капітани. Ну й нарешті назва, навколо якої киплять пристрасті – це титул героя України для Бандери.

Як історик, я можу довго і нудно пояснювати, чому так стається. Може, колись так і зроблю, коли на це буде  нагода. Але зараз як людину, яка живе і збирається жити в Україні – разом зі своїми друзями, родиною, дітьми, і, як сподіваюся, майбутніми внуками – мене хвилює інше питання: чому ми не можемо приборкати своїх пристрастей заради питань, які вимагають нагального вирішення?

Роз'єднана Україна…

Україна потребує системних реформ. Реформ, котрі нам обіцяли «помаранчеві», і про які мовчать «біло-блакитні». Без них країна скочується у ранг країн третього світу. Україна уже декілька місяців живе без бюджету і стоїть на порозі дефолту. Люмпенізується населення й задихається середній бізнес. Скоро все  – навіть кіоски на базарах – будуть належати 4-5 олігархам, котрі хочуть поділити між собою українську економіку й українську політику. Зникли усі масові протестні рухи – профспілковий, студентський, екологічний, націоналістичний, комуністичний і т.д. – що могли би хоча би якось робити тиск на владу.

І що ми робимо за таких обставин? Ми дискутуємо …про історію!

Мені можуть заперечити: без минулого немає майбутнього – а тому ми мусимо перейти через історичні дискусії. Можу згодитися з тою тезою. Але з  суттєвою поправкою: ми живемо у перехідному періоді між «минулим» і «майбутнім». Власне у такі періоди виникає виняткова нагода змінити траєкторію історичного розвитку. Відповідальність за цей шанс падає у першу чергу на владну еліту. Є просте правило, сформульоване колись Александром Ґершенкорном: чим далі зі Заходу на Схід, тим більшою має бути роль держави у подоланні «історичної відсталості». Бо ніхто більше не має достатніх ресурсів і важелів, щоб мобілізувати суспільство для того, щоб перестрибнути з однієї орбіти на іншу. Але на момент цього стрибка мають стихнути дискусії на другорядні теми – у тому числі про історичну пам'ять.

Натомість наша еліта нас просто «розводить» історією. Підозрюю, так їй краще маскувати свою безсилість й  безповідальність. Попередній Президент проголосив Бандеру героєм – і тим заслужив оплески однієї частини країни. Теперішній Президент може скасувати це рішення – і тим заслужить оплески другої половини. Але так насправді і ті, і другі оплескують драму нашої історичної відсталості.

На мою думку, посмертне нагородження Бандери титулом «Героя України» з боку Віктора Ющенка не було фактом ані великої політичної мужності, ані великої політичної мудрості. Але я  не переконаний, що українську ситуацію вдасться виправити, скасувавши це рішення.

По-перше, якщо б Віктор Янукович взявся скасовувати указ попереднього президента, то це б створило небезпечний прецедент. Ми не знаємо, хто буде новим президентом України через 5 або 10 років, і якої політичної орієнтації він чи вона будуть дотримуватися. Швидше за все, новий президент буде суперником Януковича. Відповідно, він чи вона матимуть спокусу скасувати його укази та розпорядження. Тому, якщо Янукович піде зараз на цей крок, він повинен усвідомлювати:  так як він чинить зі своїм попередником, можуть вчинити з ним його наступники. А цим самим виникає небезпека для хоча би мінімальної тяглості в українській політиці.

По-друге, нагородження Бандери титулом «Героя України» поглибило  розкол в Україні. Скасування цього титулу однак не приведе до її «зшивання». Вона неминуче антагонізує ту частину України, для котрої Бандера таки є героєм. І котра, як це показує недавня українська незалежність, відрізняється найвищим рівнем політичної активності.

По-третє, і мабуть, головне. Ми повинні визнати поділеність української історичної пам'яті як факт, з якою нам і  нашим нащадкам доведеться жити ще досить довго. Різні українські регіони мали різний історичний досвід, який важко звести до спільного знаменника. Відповідно, українська історична пам'ять має глибоко конфліктогенний характер, з яким треба навчитися жити і який треба навчитися нейтралізувати.

Ідеальною політичною розв'язкою для України був би пакт про амнезію – заборона вживати історію для політичних цілей – на період, поки країна стоїть на порозі радикальної трансформації. Подібна формула була успішно застосована в Іспанії, коли та виходила  зі спадщини Франко. На жаль, ця формула в Україні є малопридатною. Її впровадження передбачає наявність політично відповідальної еліти та нейтрального арбітра, якому всі довіряють і який контролює правила гри (в Іспанії таким арбітром був король). Ані одної,  ані другого Україна не має. Але навіть якби навіть вони якимсь чудом з’явилися, про власну історію українцям на дадуть забути їхні найближчі історичні сусіди – євреї, поляки, росіяни. Іспанцям тому й так легко дотриматися пакту про амнезію, що це було їхньою внутрішньою справою, до якої не пхалися сусідні французи чи португальці. Історія України завжди була більше за історію одних тільки українців – а тому не може залишитися виключно внутрішньою справою самої України, як би сильно ми цього не хотіли.

Україні треба пробувати іншу, англосакську формулу, котра допускає існування у собі різних, часом взаємовиключних, елементів історичної пам'яті, заради витворення загальнонаціонального консенсусу за формулою «e pluribus unum» – з багатьох одна. Про цю формулу писав колись Іван Лисяк-Рудницький:

«Потрібний такий спосіб мислення, який дає змогу мати в Лондоні одночасно пам'ятники Карлові І й Оліверові Кромвелю [який стратив Карла І – Я.Г.]. Така постава не означає, що не можна критикувати окремих осіб, угрупування чи ідеї або ставити на якусь із двох протилежних сучасних позицій. Але вона вимагає всеохопного підходу, при якому минулі й сучасні надбання та матеріальні досягнення нації розглядаються як спільне надбання, а не як заслуга якоїсь одної фракції. І, навпаки, це також передбачає готовність узяти на себе частку моральної відповідальності за помилки і хиби своєї нації, навіть якщо їх припустилися окремі групи або особи».

…роз'єднана Європа

Тут відкривається та перспектива, котра насправді би могла зблизити Україну й Європу.  Сучасна Європейська Унія все більше «українізується», тобто стає схожою на Україну. Через свою демографію вона стає дедалі більше поділеною; проби творити спільну європейську ідентичність розбиваються до спротиву локальних еліт (як-от недавно прийнятий словацький закон про патріотизм), й жодна політична сила чи жодний політичний центр не може похвалитися тим, що утримує контроль над ситуацією.

До того ж, подібно як Україна марґіналізується в Європі, «стара» Європа марґіналізується у світі. 20 років  після падіння Берлінської стіни стає все очевиднішим, що історія «не закінчилася» – просто закінчується історія домінування Заходу. Навіть у союзі з США – союз, якого насправді нема і котрий ще варто було би збудувати – Європа більше не витягує на роль світового лідера.

 Це правда, що ціною великих зусиль за останні кілька десятків років Західній Європі вдалося витворити спільну пам'ять. Вона крутиться навколо Другої світової війни і її центральним символом  є Голокост. Але є питання, як довго вона зможе перетривати у міру того, як головна її точка відліку – Друга світова війна – все більше віддалятиметься у часі? Нові події – як от розширення Євросоюзу у 2004 р. – міняють історичну перспективу. Колишні комуністичні  країни Східної Європи вимагають вшанування своїх страждань під комунізмом. Рівно ж невідомо, як довго вдасться втримати Голокост як головний символ західноєвропейської пам'яті перед лицем швидкого зростання мусульманського населення в Європі.

Красиві й круглі фрази тут мало що поможуть. А власне, таке враження справляє резолюція Європарламенту щодо України: багато слів, а мало змісту, розмитість окремих положень  при  відсутності чіткого «месиджу» – чим власне заслужила до себе таку увагу Україна, і що з того  випливає.

Скажімо: пункт «6» резолюції говорить, що як країна європейська, Україна поділяє з Європою спільну історію та спільні вартості.  І в тому видається бажане за дійсне. Бо Україна та Європа –  кожна зокрема й обоє разом – не так об’єднані, як роз’єднані своїми  різними історичними досвідами, різними історичними пам’ятями та різними культурами згадування.

Це є погана новина. Добра ж новина полягає у тому, що Україна доводить свою європейськість  в інший спосіб. Не у минулому, а в теперішньому часі. Як  і в Європі, тут відбувається регулярна і мирна зміна влади шляхом змагальних  виборів,  існує сяка-така  свобода слова і т.п. Але кожного разу з цього «доведення» нічого радикально нового не виходить. Брюссель далі продовжує бавитися у гру «ні «так», ні «ні» не говорити», а європейська мрія  України як була, так і залишається міражем.

Ситуація, як у цій казці про селянського сина, котрому обіцяли віддати царську дочку – але кожен раз йому вигадують нове і майже непосильне завдання, щоб не виконати цієї обіцянки. Якщо Україні таки не судилося одружитися з Європою в майбутньому, то яким правом Європа ставить Україні свої умови щодо її минулого?

… і що з того випливає

Як і Україна, Європа стоїть на порозі нових воєн пам'яті. І як Україна, вона потребує визнати різноманітність та конфліктність пам’ятей не як загрозу, а як щось нормальне, що випливає з нашої людської натури і з яким треба навчитися жити.

Тут навряд чи вдасться досягнути згоди ціною одних тільки прагматичних компромісів. Великі виклики вимагають стратегічних розв’язань. Мав би бути вироблений певний код поведінки, який допомагав би якщо не погасити, то принаймні пригасити конфлікт пам’ятей. І власне на це мала би бути спрямована увага європейських та українських політичних еліт.

Перш за все, повинно бути гарантовано право «меншостей» на свою власну пам'ять. Європа зве себе демократичною. Демократія ж – це не тільки влада більшості, це у першу чергу захист меншостей. Тому кожен біль має бути почутий, і жодна пам'ять не має бути упривілейована коштом іншої. Інакше творення нової спільної пам'яті смакуватиме торжеством сильніших і багатших над слабшими і біднішими. До прикладу: тяжко передбачити, як пропозиція Європарламенту позбавити Бандеру героя України допомагає теперішній Росії монополізувати пам'ять народів Східної Європи. І в цьому випадку Брюссель і Москва виступають як потенційні союзники.

Заради цього мають і повинні бути «незручні герої», котрі вимикаються з монопольної візії минулого. І «малі» народи мають право їх мати, допоки вони вшановують цих героїв не як символи насильства над іншими народами, а як символи спротиву в боротьбі за власне виживання і власну гідність. У випадку з Бандерою, справа не у тому, був чи не був він фашистом –  справа у тому, чи більшість людей, котрі його вшановують, вшановують його як фашиста?

У новому візерунку історичної пам'яті, по-друге, має бути вписано право «to аgree to disagree» - погоджуватися на те, що ми не будемо одним з одним конче погоджуватися  у всьому. Ніхто не має патенту на одну велику й досконалу історичну Правду. Кожна сторона повинна визнати, що їхня правда є недосконала, партикулярна, суб’єктивна і часто зумовлена сьогоденними інтересами.

Але ця умова втратить будь-який сенс, якщо при цьому ми не навчимося «to agree to agree” – погоджуватися навколо підставових речей. Іншими словами: мають бути «наші» герої, «ваші» герої – але й мають бути ще й «наші з вами спільні» герої.  І вибір цих спільних героїв найбільше має промовляти, куди і як рухається нова Європа.

І остання теза. Ігри з пам’яттю не мають бути конче іграми в футбол чи реґбі, «ворота» на «ворота» чи «стінка на стінку»: поляки проти українців, росіяни  й євреї проти усіх і т.д. і т.п. Згодімося з дуже простим правилом: є різні поляки, різні українці, різні росіяни і різні євреї.

Богдан Червак у своєму коментарі на резолюцію Європарламенту («Українська правда», 3 березня 2010). пише: «Впродовж останніх років поляки не втомлювалися повторювати, що були і залишаються "європейськими адвокатами України". Тепер знаємо – лукавили». Я ж думаю, що лукавить сам Червак. Бо навряд чи він такий аж настільки недалекоглядний, щоб не бачити і не розуміти, що поляки є різними – є поляки «Радіо Марія», а є поляки «Ґазети Виборчої», є поляки-кресов’яки, а є поляки-українофіли і т.д. і т.п.

У справі примирення критично важливою є наявність «перебіжчиків» та «ревізіоністів – тих, хто ставить під сумнів партикулярні правди з моральних, наукових  чи політичних міркувань. Українсько-польське примирення початку 2000-х років навколо Цвинтаря Орлят та Волині було би неможливим, якби не було спільної й спланованої акції таких «перебіжчиків» з числа поляків й українців.  Говорю з власного досвіду: у багатьох випадках наші польські колеґи попереджали нас, яку нову атаку готують польські кресов'яки –  і ми разом вирішували, як цим атакам протистояти.

Справжня лінія поділу пролягає не між поляками й українцями, а між тими поляками й українцями, які хочуть примирення, - з одного боку та тими поляками й українцями, які цього примирення не бажають - з другого. Цього примирення останні як вогню бояться, бо їхня сила живиться ненавистю іншої сторони. Існує щось на зразок Інтернаціоналу націоналістів різних країн, котрі ненавидять одне одного, але які не можуть одні без одних жити. Зініційована польськими послами резолюція Європарламенту зіграла їм на руку – як у Варшаві і в Москві, так і в Києві, і Львові. А разом з тим різко обмежила простір маневру для тих, хто стоїть за польсько-українське примирення.  

Чи передбачали польські посли таку реакцію, не знаю. Але від своїх польських колег про цю резолюцію чую одну думку: це був гірше, аніж злочин, це була невиправдана глупість.

Пост-скриптум

Україна, без сумніву, є «хворою людиною» Європи. Але й сама Європа не виявляє виразні ознаки здоров'я: вона  розділена,  слабка й у багатьох випадках малоефективна.  Щоб видужати обом сторонам, а не тільки одній Україні, треба зробити свою домашню роботу. Європарламент не виконав свого домашнього уроку щодо України й Східної Європи, не засудивши виразно злочинів комунізму та не прислухавшись до українських жалів. Українці ж мусять зревізувати свою національну спадщину,  засудивши у ній всі ті моменти, котрі стосуються співпраці з нацизмом – навіть якщо ця співпраця була обмежена чи вимушена.

Одужання не станеться моментально. Пам'ять лікується часом, бо час дає нагоду притупити згадки про найбільш гострі моменти. Тому мусимо озброїтися терпінням. Але ми й не повинні надіятися, що одужання станеться само собою. Без наших зусиль до примирення з незручною історією – як своєю, так і своїх сусідів – ми задавнюватимемо хворобу і зменшуватимемо шанси на таке-сяке видужання. Заради цього ми повинні постійно лікувати наші національні організми здоровою дозою ревізії, скепсису та критики.

Не скажу, що таке лікування легке чи приємне. Але без нього, боюся, ми  скочуватимемося у другорядний-третьорядний світ, без серйозних  перспектив на майбутнє.