Кому потрібне примирення ветеранів? Хроніки кризи

«Я не вірю в оце саме примирення, бо психологічна інерція і з того, і з іншого боку (особливо, з пострадянського), виявилася сильнішою, аніж необхідність цього самого примирення.

Потрібно розуміти, що доба радянська - це період людини настільки ідеологізованої, що всі сформовані тоді фанатичні фантазії просто так не зникають. Є така особливість у радянських ветеранів. І це взагалі вікова особливість людини, в такій біологічно розумовій стадії. У такому віці (за 70 років) дуже важко змінити свої світоглядні орієнтири.

Але примирення потрібне. В цьому напрямі треба працювати швидше історикам (і з того, і з того боку) для того, щоб абсолютно прояснити цю ситуацію. Принаймні, слід тридцятирічним і сорокарічним пояснити таку річ: що впродовж ІІ Світової війни був антифашистський спротив не лише комуністичної орієнтації, а й некомуністичної, а то й антикомуністичної. І у цього самого антифашистського й антикомуністичного спротиву дуже складна доля.

Складна в Італії, складна у Франції, складна у Греції і так далі...аж до Східної Європи, включаючи Польщу та Україну. Від нас це приховували впродовж понад півстоліття. В європейському русі опору були не лише комуністи, а й антикомуністи. Після 1945 року комуністична пропаганда нам вперто вбивала в голову, що в цьому русі були виключно комуністи та їх союзники.

І це саме покоління - покоління найстарших - ніяк уже не може зрозуміти, що все насправді було не так. Рух опору в Європі, починаючи від узбережжя Атлантики і закінчуючи Україною, тобто УПА, мав дуже своєрідні виміри. Він був несхожий на ці самі радянські спримітизовані моделі.

Наприклад, що таке французький рух опору десь у Савойї, - про це я запитав їх молодого професора, який ще хлопчиком спостерігав там партизанські дії. На запитання, хто там переважно був у партизанах, він відповідає: комуністи та монархісти. Після 1945 року, на превелике щастя, вони не затіяли поміж собою війну. А у нас після 1945 року (і раніше) комуністичні каральні загони повернули свої багнети проти некомуністичного українського руху опору, який був спрямований не тільки проти фашизму, але й проти радянської системи. Це абсолютно очевидно.

Біда у тім, що цим людям, на превеликий жаль, уже нічого не поясниш. На мою думку, особливо їх не питаючи, сьогодні потрібно попіклуватись про матеріальний та інший громадянський стан вояків УПА. Це те, що належить зробити. А мати надію на щось більше - я б сподівався.

Молоді ж мають зрозуміти, що треба примиритися. Навіть з нащадками тих самих енкаведистів, які катували і вбивали їх дідусів та прадідусів. А куди ж від цього дінешся!? Так само як і нащадкам тих самих енкаведистів треба примиритися і з тим молодшим поколінням. І тим більше - старшим. Це, зрозуміло, в ідеалі. Але технічно насправді дуже важко.

Ви знаєте, моя мати, ковпаківсько-федорська партизанка, стукала кулаком по столу у свої вісімдесят з гаком років в 90-х роках минулого століття і з гнівом говорила: «Чому ми маємо з ними миритися (вона мала на увазі ветеранів УПА). Вони ж вбивали нас (під час конфлікту українських підрадянських партизанів з партизанами власне української орієнтації)». Коли ж я їй розказав про параметри сталінських репресій у Західній Україні в період 1939-1941 років, а потім і після 1945-го, то вона розвела руками і сказала, що з цим щось належить робити.

Для примирення потрібна нескінченна, може, навіть марудна, технічна робота. Уряд у 2004 році спробував адміністративними методами примирити оці дві стихії. Воно не дуже вийшло. Але все ж таки процес цей почався. Я маю надію, що принаймні виникне можливість матеріального забезпечення останніх із останніх упівців.

А до цього були безконечні суперечки. Я неодноразово брав в них участь на телебаченні, де говорив, що це сором нашому суспільству цькувати тих самих дідків. Зрештою, варто попіклуватись про їх нормальну матеріальну та громадянську ситуацію. І з цими резонами я, на жаль, не був почутий, наприклад, беручи участь у передачі Анни Безулик «Я так думаю» (на каналі «1+1»).

З другого боку, не думаю, що це примирення більше потрібне політикам. Вони, хочуть того чи не хочуть, виконують глибинне загальнонаціональне замовлення. Не може ця країна жити надалі у режимі цього самого конфлікту.

І ще одне. Доки ми тут собі борсаємось та борюкаємось у власному болоті, у сусідній Росії в цьому плані якось усе виходить. Культ маршала Жукова і культ героїв громадянської війни, у яких, між нами кажучи, руки по плечі в крові, з одного боку, і разом з тим, з другого, - урочисте перепоховання праху білогвардійського генерала Денікіна з відповідними воєнними почестями. Як на мене, це не так уже погано, хоч і там також бувають усілякі конфлікти на цьому ґрунті».

Фото з сайту www.ukrop.com