Лісовий у МОН. Як українці не помічають за деревами лісу

Наприкінці минулого тижня українські ЗМІ рознесли новину про чергові кадрові зміни в Кабінеті Міністрів, яка (новина) згодом підтвердилася на офіційному рівні. Уряд Дениса Шмигаля залишили три міністри, тобто насправді два, оскільки Михайло Федоров відразу ж повернувся, тільки з розширеними повноваженнями.

Отже, уже в понеділок Верховна Рада звільнила двох міністрів, один з яких пішов практично непоміченим широким загалом, зате на звільнення другого чекала велика кількість небайдужих українців. Ідеться, звісно, про міністра освіти і науки Сергія Шкарлета, який, ніби відчуваючи цю напругу в суспільстві, навіть написав у заяві про відставку своє прізвище з помилкою. Можна сказати, що це стало красивим і логічним завершенням міністерського шляху діяча, який прийшов на посаду зі шлейфом звинувачень у плагіаті.

Але зараз не про Шкарлета. І навіть не про його наступника, директора Національного центру «Мала академія наук» Оксена Лісового, який зараз є військовослужбовцем 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. А про реакцію суспільства на його призначення, яке відбулося уже у вівторок. Реакція, до речі, була практично на 100% захоплено-позитивна, аж до компліментів на кшталт «найкращий очільник Міносвіти за всю історію України».

З одного боку, українців можна зрозуміти. Після шкарлетизації вітчизняної освіти будь-який міністр з поглядами, відмінними від позиції сумнозвісного Дмитра Табачника, вважатиметься непоганим варіантом. Особливо якщо людина прийшла в крісло члена Кабміну з фронту. До того ж в активі у Лісового – продуктивна робота в Малій академії наук. Одне слово, українці ще до призначення пана Оксена очільником Міністерства освіти і науки відспівали йому дифірамби і приготувалися чекати дива у вигляді виправлення всіх помилок попередника, починаючи з не дуже зрозумілої відмови від обов'язкового мультитесту (який удруге замінив ЗНО) з історії України.

З іншого ж – у всій цій історії (як зі зміною міністра освіти, так і взагалі з кадровими питаннями на верхівці української владної вертикалі) є аспект, який українське суспільство якщо й розглядає, то суто негативно. Хоча в інших, значно розвиненіших країнах Європи, він є абсолютно природним і цілком дієвим механізмом. Ідеться про політичний, а в разі коаліцій – квотний, принцип призначення людей на міністерські посади.

Українці радіють призначенню на посаду міністра освіти професіонала, забуваючи просту політичну істину, на якій, власне кажучи, і тримається вся структура парламентської чи парламентсько-президентської країни. Міністри – це посади політичні. І здійснюють насамперед політичне керівництво своїм відомством. Професіонали ж у будь-якому міністерстві починаються з посади державного секретаря. І це цілком логічно, оскільки партія, яка перемогла на виборах, створила коаліцію чи одноосібно набрала більшість у парламенті, отримує важелі для втілення в життя своєї політичної програми, з якою вона і йшла на вибори. І на післявиборчих коаліційних перемовинах ідеться не про персони, а про розподіл міністерств та відомств між учасниками коаліції. А вже потім кожна з коаліційних партій, отримавши свою ділянку роботи, визначає у власних лавах кандидатів на ті чи інші посади.

І не варто думати, що від цього страждає якість роботи. Щонайменше за такого формату зникають проблеми з кадровим голодом. Згадайте минулорічну ситуацію із заміною керівника міністерства оборони Німеччини. На місце Крістіне Ламбрехт уже наступного дня (а могли і того ж, але з поваги до ексміністерки зробили паузу на 24 години) був оголошений наступник. Причому, зверніть увагу, Борис Пісторіус до військової справи прямого стосунку не мав. Він десять попередніх років працював міністром спорту і внутрішніх справ федеральної землі Нижня Саксонія. Але при ньому ситуація з постачанням зброї Україні різко покращилася і пришвидшилася. Так сталося тому, що такою була на той момент політична позиція його партії – основної коаліційної складової – із федеральним канцлером Олафом Шольцом. А Пісторіус на чолі Міноборони почав втілювати ці зміни в позиції СДПН у життя. Займаючись політичною складовою процесу, а не професійно-технічною.

Бо саме такою є природна політична система в парламентських державах. Причому необов'язково навіть у республіках – Велика Британія продовжує бути монархією, але нею цілком успішно керують політичні сили, які завиграшки, хоч і не без помилок, як у випадку Ліз Трасс, долають політичні кризи. У країнах на кшталт України (не кажучи вже про Росію з її безкінечною вертикаллю влади, яка за 20 років перетворилася на одну-єдину людину) кожна заміна прем'єр-міністра посеред каденції чергового скликання парламенту перетворюється на політичну кризу – згадайте відставки Яценюка та Гончарука. У Великій Британії ж за кілька місяців на чолі уряду побували три прем'єри – і це нічого всерйоз у діяльності влади не змінило.

Оскільки в цих країнах панує основний принцип – політичної відповідальності. Який означає не тільки повноту влади, не тільки можливість використати ті чи інші здобутки на наступних виборах – а й необхідність відповідати за невдачі та прорахунки. І СДПН за провальну роботу Ламбрехт також поплатиться якимись відсотками на наступних виборах до Бундестаґу. Політичні опоненти не забудуть нагадати, що саме завдяки представниці соціал-демократів Україна почала отримувати потрібну їй зброю значно пізніше, ніж могла.

Саме тому, з одного боку, успішність чи неуспішність того чи іншого міністерства чітко асоціюється з конкретною політичною силою. А з іншого – професіонали працюють на тих посадах, на яких вони будуть максимально корисні.

В Україні ж ситуація далека від британської чи німецької. По-перше, у нас практично немає справжніх політичних партій (за винятком кількох маргінальних структур, які на жодних виборах не виходили за межі статистичної похибки). Максимум, на який здатен український політикум, – це лідерські проєкти з більш-менш визначеною ідеологічною компонентою. Але ця компонента присутня далеко не у всіх таких проєктах. Так звані ж партії влади – це взагалі набір персонажів, часто-густо не політичного, а бізнесового ґатунку, які йдуть у Верховну Раду насамперед для задоволення власних потреб і не розуміють, чим є та політсила, під вивіскою якої вони опинилися на столичній вулиці Грушевського.

Яскравий приклад такої «партії», яка є лише купою різноманітних, часто випадкових людей – нинішня партія влади «Слуга народу». Втім, попередня, БПП, теж недалеко пішла від класичного українського визначення партії влади. Після поразки на виборах й очищення вона дещо трансформувалася, перетворившись на партійний проєкт (у якому все одно ключовою є роль фактичного власника партії Петра Порошенка) з потужною ідеологічною складовою. Можливо, «Слуга народу» після наступних виборів переживе схожу трансформацію, хоча ймовірнішим є зникнення «СН» з політичної мапи України ще до виборів і поява на її місці нової партії під портретом чинного президента.

Хай як дивно прозвучить, але чи не єдиною партією влади, яка являла собою більш-менш цілісний організм – була Партія регіонів. Але така неймовірна ситуація пояснюється передусім потужним зовнішнім впливом. ПР просувала російські наративи – і, в принципі, якщо говорити не про декларативну, а про реальну програму цієї політсили, то вона якраз і втілювалася в життя під час правління Віктора Януковича та урядів Миколи Азарова.

Відсутність же партій як таких означає той самий кадровий голод, про який нещодавно бідкався міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. Справді, звідки взятися кандидатурам на посади послів чи міністрів у партії, яка, по суті, закінчується виборчим списком до Верховної Ради? От і виходить, що доводиться шукати кандидатів деінде. За оголошеннями на сторінці Кулеби у Facebook або на фронті.

Але при цьому ні суспільство, ні, схоже, сама влада не розуміють, що відбуватиметься далі, після призначення того чи іншого кандидата. Згадайте, наприклад, 26 днів на чолі МОЗ Іллі Ємця. Чи рік його наступника Максима Степанова. Звісно, можна спрогнозувати, яким міністром буде Лісовий, спираючись на його професійну діяльність чи службу в ЗСУ. Але – за ним не стоїть жодної політичної сили. Його політична позиція значною мірою незрозуміла. І в якому напрямку рухатиметься Міністерство під його керівництвом – теж поки що чітко не зрозуміло.

До речі, не варто думати, що участь у війні є певним показником тих чи інших політичних поглядів. Згадайте інтерв'ю одного з відомих героїв «Азовсталі» Михайла Діанова, який після свого звільнення з полону заявив, що не бачить сенсу у вступі України до НАТО. Звісно, Діанов не політик і, можливо, ніколи ним не буде. Але де гарантії, що той же Лісовий у певний момент не зверне з тої доріжки, на якій бачить його захоплене й очароване ним зараз українське суспільство?

У Британії чи Німеччині, власне, у будь-якій розвиненій європейській країні є чіткий запобіжник – позиція партії, до якої належить той чи інший політичний діяч. Лісовий же не презентує жодної з українських партій. Він – просто окремий персонаж, який волею випадку опинився тут і зараз на чолі Міністерства. За нього не несе відповідальності навіть нинішня монокоаліція, бо він не є її представником. Він просто «людина з політичної вулиці», і «слуги народу» завжди можуть сказати, що не мали на нього впливу.

Особливої пікантності цій історії додасть такий гіпотетичний розвиток подій, як участь Лісового на наступних виборах у складі якоїсь опозиційної партії – скажімо, «ЄС» чи «Голосу». Хто тоді відповідатиме за успіхи та прорахунки міністра? Ті, хто знайшов його за межами власної політструктури і призначив на посаду? Чи ті, хто вмовив його увійти до свого виборчого списку?

Українці радіють наступнику Шкарлета – і навіть не підозрюють, що Україні потрібен не військовослужбовець 95-ї бригади (чи директор Національного центру «Мала академія наук») Оксен Лісовий на чолі МОН, а представник конкретної політичної партії Оксен Лісовий. Конкретної політичної партії з конкретною політичною програмою. Щоб було зрозуміло, хто і що саме, яка структура керує урядом і країною, з кого можна спитати за невдачі й кому можна віддати владні повноваження на наступних виборах. Щоб шлях розвитку країни визначався на виборах, міністрів та послів не шукали деінде, а виховували у партійних структурах – і бажано на посадах у регіонах (нехай ми і не федеративна республіка, як Німеччина, а унітарна).

Тільки тоді можна буде сподіватися не на випадкове потрапляння пальця з Банкової у ціль, а на системну роботу з розвитку України і її європейської інтеграції. Втім Україні для початку треба пережити ситуацію, коли партія влади за неповний час своєї парламентської каденції кілька разів круто змінює свій фундамент – політичну ідеологію, хитаючись від європейських лібералів до комуністичного Китаю. А вже потім починати будувати повноцінні політичні структури, які не залежать ні від партійних лідерів, ні від перебування у владі чи опозиції. Структури, які не починатимуться і не закінчуватимуться на виборах.