Mission Impossible

Пропозицію ZAXID.NET поміркувати про „місію Львова” я сприйняв як вдячну нагоду. Нагоду поділитися кількома важливими для мене поглядами на наше місто. Але як нагоду власне не говорити про „місію”, але зробити це не в ухильний, випадковий чи розгублений спосіб. Навпаки: це не-говорення про „місію” покликане бути промовистим, програмовим, ба навіть методологічним жестом.

Моя відмова говорити про місію Львова береться далеко не з браку візій цього міста. Чого-чого, а візій Львова маю якраз вдосталь. Але візія міста і візія його „місії" - різні речі. Місій не може бути багато, а їх візії не можуть часто мінятися. Інакше вони перестають бути візіями, а перетворюються на власні карикатури, які лише дискредитують поважність ідеї місії. Про місії Львова в останні роки йшлося так багато, що вкотре розгортати цю розмову межувало б з марнотратством: часу, слів, терпіння. Загалом „мапи львівських місій" відомі і добре читальні. Залежно від переконань їх проєктантів та адептів, вони містять то радше національно акцентуйовані, то скоріше „європейські" компоненти (декотрі автори навіть не вбачають в цьому жодної суперечності). І це єдина по-справжньому підставова різниця, хоча самі програми подекуди доволі близько між собою кореспондують. Зате різниця ця світоглядна.

Зрозуміло, що якась поважна візія місії може братися лише з усвідомлення специфіки, а та, своєю чергою, виростає з історії становлення міста. Історія Львова така множинна, довга і складна, що в ній легко знайти потрібну ілюстрацію для кожної світоглядної тези. Тим-то з цілковитою рацією можна твердити, що кожна компонента є „питомо львівською". Відтак варто зізнатися собі, що в історії Львова нема нічого, що могло б претендувати на статус „органічної субстанції", натомість вона є барвистим калейдоскопом, що дозволяє укладати все нові й нові візерунки інтерпретацій. Львів-бо легко цитувати і за допомогою лексикону націоналізму, і слівництва космополітизму, подавати бастіоном демократії і твердинею тоталітаризму, відчитувати як територію толерантності, і як зону переслідувань і підозр. То ж мусимо визнати - принаймні самим собі, - що маємо справу радше із тим, як відповідно до наших сучасних запотребувань і уявлень укладаємо конфігурації, послуговуючись „пожиточним (для нас) минулим". Відтак не про історію Львова як резерват готового матеріялу для проекцій новочасних візій маємо міркувати, а про його історію як об'єкт наших-таки інтерпретацій. Місійні ж фантазії оселімо там, де їм і належить бути: в сучасності, і дискутуймо про сучасні візії. І зізнаймося собі нарешті, що не в історії коріння наших суперечностей, а в нашому сьогоднішньому способі її відчитувати. І що фантазми місіонерства і месіянізму мають більше спільного з актуальним станом наших душ і вмістом наших голів, ніж „записані" в посланнях історії. Тобто, вони більше промовляють про нас сьогоднішніх, ніж є виразом справжньої, буцімто притаманної містові „місії".

Є й інша причина відмовитися від того, щоби розводитися сьогодні про „місію Львова". Полягає вона в тому, що за останні кілька років Львів, як на мене, втратив право ексклюзивно претендувати на більшість позицій з того каталогу побажань, які ми ще зовсім недавно без відчуття нечистого сумління могли свого часу класифікувати як його „місію": бо ані „українізація", ні „європеїзація", ні „демократизація", ні мобілізація громадянського суспільства, ні плекання локального характеру - аби назвати лише найчастіше повторювані - вже не є ознакою якогось суто львівського святого обов'язку. Сьогодні це стосується кожної української місцевої спільноти, а великих метрополій і поготів. Звідси випливає - при нагоді - один важливий для формулювання нинішньої функції Львова висновок: вона сьогодні полягає радше в тому, щоби бути самим собою і почати бути собою власне зі себе, а не з напучування інших, якими їм бути.

Ще одна причина, чому нам слід мовчати сьогодні про «місії», полягає в тому, що вони в такому формулюванні заздалегідь невикональні: і через обсяг, і через претензійність. А речі невикональні хоч і розпалюють уяву і роз'ятрюють хіть, зате й належать до таких, якими не випадає аж надто хизуватися в доброму товаристві. Кажучи напівжартома, найважливіша місія, яку міг би запропонувати собі і решті світу сьогоднішній Львів - то власне відмова не просто від претензії на місію, але й мораторій навіть на рефлекси місійності і месіанізму.

Наступна причина - суто естетична, зате чи не найголовніша для мене. І полягає вона в сміховинності. Бо продукувати місії в місті, де нагромадилося вже аж так багато дошкульних залеглостей, суто практичних справ, подекуди геть непозірних і неспектакулярних - не тільки сміховинно, але й просто-таки межує з блюзнірством. Тим-то маю враження, що інтелектуальна чеснота тих, хто береться сьогодні міркувати про Львів, за цих обставин полягає в тому, щоби відмовитися наразі від рисування містких проектів, накидання сягнистих шкіців і розгортання великих наративів.

Отож саме про „дрібні", але дошкульні справи я сьогодні говоритиму - а місія, диви, й сама додасться. Є місії і є обов'язки. Мені дедалі частіше здається, що ми часто плутаємося в їх послідовності і почерговості. Про місію має право мріяти лише той, хто бодай більш-менш справно виконує свої підставові обов'язки - інакше виникає підозра, що „місія" покликана приховати їх занедбання. Для мене набагато прийнятніше, коли усвідомлення місії негучно і поступово виростає з виконання обов'язків, а не коли фантазм якоїсь місії ці обов'язки нібито накидає. Тому що інакше легко можна переплутати причини з наслідками, а потреби із вимогами. Тихі повідомлення бувають найсприятливіші. І вже в кожному разі найприємніші.

Я певний, що зберігаючи культурні пам'ятки, ретельно збираючи  і переробляючи сміття, створюючи принаймні стерпні (якщо вже не належні) умови руху транспорту і осіб, дбаючи про людські і гідні стосунки тих, хто за кермом, і тих, які на ногах, і тих, які на ровері, переймаючись якістю міського повітря, нової забудови, яка переживає бум, і потребами старої, яка дедалі більше занепадає, утриманням зелених ареалів, ми не віддалимося від усвідомлення нашої місії, а лише наблизимося до нього.

Адже йдеться про власне облаштування. Саме воно найкраще допоможе нам опритомнити собі власне місце і власну роль в національному і європейському оркестрі міст. Йдеться про опритомнення назагал.

Ми мусимо почати нарешті думати про Львів не тільки як про Місто, але й як про місто, про підставово матеріальне, наше, сьогоднішнє місто, місто для життя в ньому. Бо це наші життя - тут і тепер, і мені не все одно, як я моє життя в цьому місті проживу. Мусимо перестати фантазувати, що такого великого Львів має сказати країні і світові, а запитати себе, яка наша відповідальність перед Львовом і чого ми від нього хочемо, як ми хочемо облаштувати його і наше в ньому життя.

Почати нарешті думати, що Львів може зробити для себе самого. Бо обов'язок, функція і доля кожного міста полягає в тому, щоби бути самим собою. В тому числі Львова.

З певністю, є багато уявлень про те, що таке „бути собою" для Львова. З огляду на довгу і багату історію цього міста це не повинно дивувати. Це свідоцтво його багатства і присутності концептуального капіталу.

Відтак „бути собою" з огляду на пребагату історію вимагає, мабуть, вміння помітити в цих численних традиціях генеральні лінії, як казали декотрі французи, „процеси довгого тривання".

Львів міг би стати взірцем доброго, продуктивного, локального консерватизму. Львів як громада завжди був множинний. Часто і довго він бував дуже відкритий до світу і впливів з його великих центрів. Але завжди і незмінно дуже закорінений в локальному запіллі, в краєвидах, залежний від припливу місцевої людності. Отож Львів - подібно як і кожна локальна метрополія - має два обов'язки перед собою і своїм краєм: з одного боку  - усвідомлювати, оприявнювати і тлумачити локальні традиції (в нашому випадку Східної Галичини), а з іншого - транслювати універсальні змісти, без підживлення яких це-таки окреслення „провінція" втратить своє нейтральне звучання і зазвучить вельми пейоративно. Іншими словами, такий-от ліберальний консерватизм: Львів мусив би вельми виразно здавати собі справу з того, які новації йому потрібні, а які загрожують розмити його своєрідність. Один простий приклад: пошесть супермаркетів з харчами цілковито руйнує симбіоз місцевості, способу, в який там вирощують продукти харчування, традиційних ринків (селянських базарів і невеличких продуктових крамничок), локальної кухні і кулінарної культури.

Дуже вмонтоване в нашу свідомість є кліше про те, що провінційне довкілля начебто „розчинило собою урбанні структури". Слід чимскоріше розпрощатися з цією снобістичною поставою і цим геть непродуктивним мисленнєвим ходом. Бо скоро нам взагалі почне бракувати людей. Людей як таких, просто-таки фізично бракувати. Не кажучи вже про фахівців.

Ми повинні бути вдячні кожному, хто хоче зупинитися чи осісти в нашому місті і подбати про його формування до доброго львів'янина. Тим паче, що знаємо, якою високою є ціна прибування до Львова: вона означає відбування із запілля, що знову-таки означає його збіднення і стагнацію - все речі, які безпосередньо стосуються і нас. В Україні процвітають наразі тільки великі міста. Малі містечка і села гибіють, марніють.

Бути собою як громадою означає плекання спільного переживання нового міського патріотизму, відчування себе в категоріях комуни, відчування власного патріотизму не лише в категоріях „країни регіонів", але й „країни міст".

Що робить місто окремішнім? Його образ,  мова, традиції, кухня. Ступінь тотожності його мешканців. Обізнаність із культурним краєвидом і знання історичних горизонтів. Уміння інтерпретувати місто. Відчитувати його унікальність не лише як низку анекдотів, розрізнену колекцію слідів, фрагменти екзотизмів, але як семантичну систему. Уміння черпати з неї натхнення і ресурс актуалізації. Не штука імпортувати модерні технології - хоч робити це в комунальному господарстві і культурних індустріях конче потрібно. Справжня штука полягає в тому, щоби вміти бачити власні ресурси.

Маємо плекати автентику задля можливості інтерпретації, бо інакше незабаром не буде що інтерпретувати. А можливості інтерпретації є апріорно невичерпні, і тому ми ніколи заздалегідь не можемо сказати, який інтерпретаційний ресурс ми втрачаємо, нищачи субстанцію. Власне через таку властивість інтерпретації - відкривати поступово свої можливості - ми маємо ставитися до автентичної субстанції з належною пошаною. Нищення, скажімо, оригінальних дерев'яних віконних рам замість їх реставрації, заміна їх глобалізованими і нейтральними пластиками свідчить у цьому сенсі про брак відчуття причетності до традиції того, як це місто формувалося, про брак розуміння, що знову-таки зв'язок між місцевими матеріялами, ремісничими техніками і школами, робітничим етосом і міськими структурами та культурою мешкання є глибший, ніж ми це часто здатні пережити.

Львів помалесеньку, острівцями стає фешенебельним містом. Але ця фешенебельність позірна, заки вона принесена іззовні, скопійована, зімітована. Правдива фешенебельність має братися з локального ресурсу: вона має виростати з оригінальної субстанції, послуговуватися місцевими матеріялами. Це має бути люксус автентики, а не шик імпорту. Далеко не завжди тут ідеться про антикварність розкоші - ні. Йдеться про почуття такту і сумісності з традицією.

Бо інакше Львів незабаром запросто може перетворитися на такий-от скансен, на велетенську імітацію самого себе, на спектакль псевдоавтентичності. Згадаймо, що сталося з Прагою чи Краковом, і матимемо уявлення про перспективу Львова, хоча я знаю багатьох, хто марить сучасним станом цих міст як втіленням утопії і мріє, щоби і Львів чимшвидше до них уподібнився.

A propos скансен. Маємо у Львові першорядний музей народної архітектури, але утримуємо його в ганебному, жалюгідному стані. Для того, щоби пережити його вартість, не треба вдаватися до бозна-яких рафінованих концептів. Але те, що зробити слід негайно, - відновити паркан, перекрити стріхи і дахи, зробити накриття для ненакритих експонатів. Хай це порівняння стане ілюстрацією для того, що я в цю мить думаю про „місію Львова".

Маємо більше, ніж іноді посеред буднів годні усвідомити. Маємо велетенський прекрасний лісовий ареал в самому центрі міста: Погулянка - Кайзервальд - Лоншанівка - Знесіння - Високий Замок. Невже не стане нас на те, щоби вичистити його від всюдисущого сміття, яке навіть більше, ніж наші місійні фантазми, зраджує, що робиться з нами насправді. Сміття скрізь - і на вулицях, і в зелених ареалах. Мене набагато більше обходить його щоденна всюдисущість, ніж вигляд і потужність летовища. Бо, по-перше, я рідко літаю (зі Львова поготів), а по-друге, повсюдне сміття в місті, передмістях, перед містом, за містом і між містами, і не в містах разить мене і принижує мою гідність далеко послідовніше, ніж архаїчне летовище. Ладен забути я і про воду: це важко, складно і довго. Але гадаю, маємо право сподіватися від міського менеджменту бодай того, щоби вичищувати Львів від сміття.

Не вимагаю я і інших невикональних речей, як-от будування коштовних підземних тунелів для каналізування давно вже нестерпного руху на вулицях. Не вимагаю будівництва ліній метра, які не зачіпали б історичний центр. Але маю право сподіватися на ефективне налагодження і розбудову конвенційного громадського транспорту. А тим паче речей, які залежать радше від доброї волі і організаційної вправності: Львів якби захотів, то міг би стати взірцевим у подоланні водійського нігілізму і просто нахабства, переважно дуже небезпечного для його мешканців. Якби була на те його воля - справжня воля - він міг би дати зрозуміти водіям, що не вони, а піші мають пріоритет, а людям дати відчути, що вони не віддані на поталу водійській брутальності.

Продовжую мій безладний емоційний галоп: львівські каштани. У Берліні їх обробляють спеціальними розчинами, у Відні старанно згрібають восени листя, дощентно його вивозять і спалюють (не під відкритим небом, ясна річ), в інших містах роблять іще щось. У Львові ж задля порятунку каштанів не роблять нічогісінько. У Львові вміють лише відкрито спалювати пластикове сміття, сморід від якого щодня змушує пригадувати собі, чим саме отруїли президента Ющенка. Бо при спаленні пластикового сміття у повітря викидається власне діоксин. Не думаю, що всім аж до такої міри кортить зідентифікуватися з власним президентом, щоби день-у-день вдихати його зі сміттєвим димом.

Для розмаїття ще одна залеглість, теж вельми практична, але з ділянки культури нематеріальної: Львову не бракує мітів з часів „щасливої Австрії". Але глорифікація австрійського періоду - безперечно, дуже важлива компонента нашої ідентичності - часто (щоб не сказати переважно) дається нам коштом затінення ваги Міжвоєння, Другої Речі Посполитої. Бо то власне тоді, а не за Австрії, Львів став першорядним інтелектуальним центром світового рангу: Штайнгауз, Банах, Айдукевич, Вайгель, Флек тощо, тощо. У нашому сприйнятті, натомість, домінують спогади про чинені несправедливості і утиски щодо українців. Ніхто не збирається заперечувати, що вони були. Але ми мусимо відповісти собі, що для нас як для львів'ян важливіше вибирати з минулого, щоби зробити його пожиточним минулим?

Львів має стати цікавим і добрим самому собі. Добрим до і для своїх мешканців. І тоді, диви, може й стане цікавим для інших. І вони відчитають в ньому якусь місію - також для себе.

Довідка ZAXID.NET

Юрко Прохасько - есеїст, перекладач, германіст.