Обмежена Європа
IQ

Обмежена Європа

Україна як сторож західних кордонів від зарази зі Сходу

Назарій Заноз, 23 березня 2016 1428 1

Війни – це завше нові кордони. Що інтенсивніші бої, то строкатіша лінія фронту. Війна не існує лише в одній точці – вона постійно рухається, розходиться у різних напрямах, мов кола по воді. Суне вглиб країни чи материка слідом за людом, котрий втікає від смерті й каліцтва, від крові та терору. Змінює не один транспорт, долає ріки і моря, ризикує життям в міжнародних водах, лиш би якнайдалі від болю та страху, що дихають у спину.

На картах ці нові межі нечіткі, малопомітні та суперечливі, бо живі та рухливі. Їх заштриховують смугами, різнобарвними клаптями, зображаючи «надбання» кожної сторони конфлікту, або уникають взагалі якось ідентифікувати належність територій, охоплених війною. Вони перетворюються в сірі зони і білі плями, бо фактів з тих теренів доходить вкрай мало. Лише чутки, здогади, пропаганда, погрози та пересмикування.

У реальному житті кордони проявляються куди чіткіше: блокпостами та лініями розмежування, формою військових та мовою, котрі розділяють людей невидимою стіною ще до того, як виникають справжні мури.

Натомість оті менш помітні людські потоки залишаються вкрай умовними, нечіткими, неозначеними. Проте вони все одно існують.

Краківський фотограф-документаліст Томаш Падло (Tomasz Padło) у своїй книзі «Кінець світу» пише про внутрішні кордони Польщі, котрих наяву вже немає майже століття. Вони існують у свідомості людей. Нагадує, що на кожних виборах ті межі проявляються при голосуванні, а в селах й містечках, котрі живуть на цьому ментальному пограниччі, вам залюбки покажуть, де колись проходив кордон між Галичиною й Конґресувкою (Королівством Польщі) чи останньою та Східною Пруссією. Впізнають їх у річках, долинах, гірських хребтах чи по крівлі даху будинків.

Годі вже й говорити про реальність українську, де кожної електоральної кампанії виникають згадки про поділи по Збручу, по Дніпру, а тепер ще й по Сіверському Дінцю.

Такі уявні і не дуже лінії існують у кожній країні. Часто вони виходять за межі однієї й зачіпають території одразу кількох суверенних держав. Від того поділи стають ще болючішими й охоплюють більшу кількість людей.

Ментальні кордони загострюють свої риси у складні часи. Проявляються як старі болячки на тлі прогресуючої хвороби чи старості. Тому найкраще видимі у тих краях, де постійно тривають кризи та війни. Проте, якщо часи хороші й погідні, то про всі ці розбрати люди забувають швидко, через покоління-два, якщо вміють прощати.

Від того забуття й перестають бути обережними, бо територія та все одно залишається пограниччям, а на прикордонні конфлікти тліють, мов торфовища, десь собі у надрах. І спалахують при першій необережній спробі розпалити в тім місці ватру незгоди.

Тим користають різні негідники, аби посилити свій вплив чи принаймні втриматись на троні.

Політична й військова стратегія сучасної Росії саме на цім і побудована: роздмухувати війни на пограниччі. Путіністан паразитує на цих конфліктах, виснажуючи кровопролиттям інші країни. Роз’ятрює старі рани, не дає їм гоїтись, нацьковує людей між собою. Впивається чужими бідами й страхами. Російська влада заробляє на цьому гроші та дивіденди, черпає звідти сили, постачає ворогуючим сторонам зброю і винищує народи, намагаючись підняти собі рейтинг. Молдова, Вірменія та Азербайджан, Чечня, Грузія, Україна, Сирія…

І якщо перші війни не зачіпали Захід безпосередньо, можна було відмовчатися чи обійтися висловленням глибокого занепокоєння та стурбованості, то вплив останніх двох європейці відчувають на собі.

Якщо аналітики постійно наголошують на тому, що Україна нічому не вчиться ні на чужих помилках, ні навіть на своїх, то тепер можемо сказати, що на наших помилках не вчиться й Європа.

У глобальному світі пограниччя – ніде, а значить, воно всюди. Відкриті кордони, як будь-яке явище, мають дві сторони медалі. Свобода пересування всередині ЄС проти вільного руху біженців із Сирії та Іраку, охоплених війною. Ілюзія безпеки та страх перед Чужим.

Старе-нове пограниччя

Заходу за жодних обставин не можна віддавати Україну на поталу Росії. У такім випадку межа конфлікту підсунеться під самі кордони Європи. Тоді кількість біженців уже з нашого краю зросте непомірно. Натомість, підтримавши та надавши безвізовий режим, відкривши кордони, можуть українцями-робітниками врегулювати страх від біженців зі Сходу.

Народи, котрі винищують століттями, як єзидів, навряд чи скоро повернуться до своїх рідних міст, навіть якщо туди прийде мир, бо не мають ніяких гарантій безпеки, тому вони в Німеччині надовго, якщо не назавше.

Україна ж найближчі два-три покоління пам’ятатиме про свою пограничну сутність, стерегтиме кордони від зарази зі Сходу.

Велика кількість біженців повертає Захід до пограничного стану. Відхід від політики мультикультурності не принесе нічого доброго, а призведе до ще більшого підйому ультраправих путінферштеєрів та релігійних фанатиків. Віщує Європі Снайдерівський зв’язок borderlands-bloodlands. І теракти – лише початок справжнього кровопролиття. Неонацисти та ісламісти діють на взаємопідживу. Заодно підгодовуються, ймовірно, з однієї тієї ж кишені, чи то труби.

Конфлікти витягують найгірші людські риси, проте для збереження балансу завше знаходяться випадки унікальної людяності, котрій немає місця в часи миру: самопожертва, героїчні вчинки, порозуміння. Для того, аби з біженцями вдалося налагодити нормальну систему стосунків, ЄС має позбавити впливу на ситуацію Росію. Західна Європа виявилася надто безпечною, бо не попередила загрози завчасно. Захід мав зупинити Путіна не в Сирії і навіть не в Україні, а ще в Грузії, якщо не в Чечні.

Оскільки немає можливості повернутися назад та виправити ситуацію, то потрібно виходити із сучасного становища й боротися з російською пропагандою, зупинити війни в Україні та Сирії, не даючи Росії ніяких поступок, і зачинити за РФ двері, опустити завісу, аби не втручалася у внутрішні справи Європи. Щоб не розпалювала ненависті, не плодила міфів та дезінформації. Побити на всіх можливих фронтах: від спортивного до збройного, застосовуючи ембарго та блокаду. Не можна бачити партнера чи друга в тому, хто махає запаленою шашкою динаміту перед твоїм носом.

З іншого боку, Європа має брати ближче до себе країни Східного партнерства, особливо не тільки Україну, Молдову та Грузію, котрі підписали Угоду про асоціацію, а й Білорусь та Вірменію. Укріпляти стосунки з Казахстаном, аби якомога сильніше відділити їх від Росії. Забрати у неї ці держави, котрі використовує як сировинні придатки та ринки збуту свого непотребу. Без них картковий будиночок Кремля захитається куди швидше.

Суть Європи і полягає в відкритості, свободі руху всередині союзу. Без цього вона перестає бути собою. Закриття ж кордонів та розпад Шенгену стануть шляхом до розвалу ЄС. Окремі закриті національні держави – це багато кроків назад. Шлях у минуле, де кожен був сам за себе. Це війна всіх проти всіх із дивними союзами та неправильними рішеннями. Це втеча від реальності, забуваючи, що поодинці всіх можна як не залякати чи перебити, то підкупити. Варто пам’ятати, скільки в Старому Світі земанів та інших орбанів, готових іти на поклон хоч зараз.

Тому Європа має залишатися єдиною. Відкритість Заходу проти закритості Росії. Діалог проти диктату. Широкі зв’язки проти обмеженості. Культура пограниччя проти знищення Іншості.

Аби вціліти, Старий Світ мусить об’єднати всі держави, що вважають себе європейськими не на словах, а на ділі. Вона не закінчується в саду Меттерніха чи Ельбою. Центрально-Східна Європа, котра кілька століть боронила Захід від Азії, тепер сама потребує допомоги. Тому обов’язок ЄС – стати на захист України, аби не бути обмеженим у багатьох розуміннях цього слова. Відповідь не забариться, її громадяни колись стануть у нагоді Європі, як важливі герої в багатьох національних епосах.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук