Парад прецедентів
IQ

Парад прецедентів

Україна і нова постреферендумна реальність

Сергій Шебеліст, 4 жовтня 2017 861 0

На так званому референдумі про незалежність Каталонії від Іспанії 90% мешканців автономії, які взяли участь у голосуванні, висловилися на підтримку самостійності. Попри те, що офіційний Мадрид не визнав «волевиявлення» і вже не вперше блокує незалежницькі аспірації Барселони, цей прецедент спонукає ретельніше придивитися до процесів, що нині відбуваються у світі. Які наслідки вони матимуть – можна лише здогадуватися.

Але те, що в Європі й Азії відбуватимуться нові «паради суверенітетів» і цими прецедентами спекулюватимуть, є очевидним фактом. На тлі подій у Каталонії не надто поміченим виявився референдум в Іракському Курдистані, на якому 93% виборців сказали незалежності «так». Система правил, сформована після Другої світової війни, на наших очах зазнає суттєвої ревізії.

Виняток із правил

Якщо раніше федеративні утворення на зразок колишніх Радянського Союзу, Югославії або Чехословаччини розпадалися, то нові кордони проводили по межах республік-членів. Деколи це відбувалося цивілізовано, деколи – через кровопролиття і війни. Але загальний принцип був збережений.

Довгий час Європа пишалася, що вона навчилася мирно вирішувати суперечливі питання, подаючи як еталон «цивілізованого розлучення» поділ Чехословаччини на дві держави. Чого не можна було сказати про розпад Югославії, що в 1990-ті перетворилася на арену запеклої боротьби між країнами і народами, які прагнули незалежності, й офіційним Белградом, засліпленим націоналізмом та ідеєю, що всі серби мають жити в одній державі.

Саме тому режим Слободана Мілошевича активно підтримував сепаратистів у Сербській Країні (Хорватія) та Республіці Сербській (Боснія і Герцеговина) й до такої міри захищав співвітчизників у Косово, що вигнав звідти сотні тисяч косовських албанців. Колективний Захід намагався привести до тями сербського лідера, обкладав його санкціями, намагався посадити за стіл переговорів із керманичами нових держав, що проголосили свою незалежність, підписував з ним Дейтонські угоди, такий собі аналог сучасного «Мінська».

Однак Мілошевич їх не виконував, а жахіття на Балканах, включно із геноцидом мусульман, тривали. Тому сили НАТО 1999 року були змушені, без належного мандату, вдатися до бомбардувань об’єктів військової інфраструктури Сербії. Врегулювати ситуацію, фактично гуманітарну катастрофу, за допомогою ООН було неможливо, адже РФ у Раді безпеки блокувала резолюції. Нічого не нагадує?

Шовіністична політика Мілошевича, зрештою, призвела до втрати Косово. Бунтівна провінція має для православних сербів сакральне значення, проте населена переважно косовськими албанцями (їх понад 90%), які прагнули самостійності, створювали паралельні структури влади і боролися за своє право зі зброєю в руках.

І вони добилися свого: 2008 року парламент Косово в односторонньому порядку проголосив незалежність, яку, до слова, визнали 115 країн світу. А ватажки Армії звільнення Косово стали керівниками – президентом, спікером і прем’єром нової держави.

Це справді був прецедент, коли регіон став незалежним від країни, та ще й отримав «добро» цивілізованого світу. Вже тоді почали лунати голоси, що таким чином Захід відкрив скриньку Пандори і цим нібито унікальним прикладом можуть скористатися інші суб’єкти, запустивши процес ревізії кордонів і дезінтеграції держав.

Конфлікт принципів

Особливий акцент на цьому завжди робила Росія, керівництво якої все ніяк не змириться із фактом розпаду СРСР і мислить у категоріях зон привілейованого впливу, збирання земель та виправлення історичної несправедливості. Коли Москва 2014 року здійснила анексію Криму, вона також апелювала до прецеденту Косово та звинувачувала лицемірний Захід у подвійних стандартах. В одних випадках він визнає незалежність регіонів, в інших – ні.

Сама ж РФ теж не без гріха. Захищає по всьому світові своїх співвітчизників і експортує сепаратизм. Натомість удома, попри федеральний устрій, вибудовує жорстку вертикаль влади, часом проводить контртерористичні заходи, включно з війнами, з метою відновлення конституційного ладу, та судить за публічні заклики до порушення територіальної цілісності. Зате АТО в Україні називає «каральною операцією».

Амбівалентність Заходу критикує і нинішнє керівництво Сербії. Так, президент Александр Вучич не може зрозуміти, чому Брюссель уважає, що референдум про незалежність Каталонії незаконний, а незалежність Косово 22 країни ЄС визнали і без цієї процедури? Такий вибірковий підхід, вважає Вучич, руйнує європейське право і його засади, зокрема принцип територіальної цілісності держави.

Але навіть ця сербська влада розуміє, що колишня політика щодо Косово зазнала повної поразки, і пропонує нові, доволі ризиковані шляхи політико-дипломатичного розв’язання балканського вузла. «Немає альтернативи діалогу із Сербією», – майже в унісон запевняє і новий прем’єр Косово Рамуш Харадінай.

Кремль же на підтвердження своєї правоти наводить переконливі результати «референдуму» в Криму, 97% якого висловилися за «приєднання» до РФ. Байдуже, що за українським законодавством подібне «волевиявлення» нелегальне, а голосування під дулом окупантів апріорі нелегітимне. Що вже говорити про рівний доступ до ЗМІ, вільну конкуренцію й агітацію.

Самопроголошений глава Криму Сергій Аксьонов узагалі пішов далі у своїх аналогіях і порівняв кримський «референдум» із шотландським. При цьому «Гоблін» скромно промовчав, що в Шотландії це була демократична процедура, прихильники і противники незалежності мали змогу агітувати «за» і «проти», сама підготовка до процесу голосування була тривалою й ретельною, на відміну від похапцем проведеного «волевиявлення» в українській автономії.

І якщо знову згадати про Косово, то воно стало самостійною, окремою державою, а не «повернулося в рідну Гавань» Албанії, як це відбулося із Кримом і РФ. Так само не витримують критики аналогії з Донбасом, народ якого нібито не захотів жити в Україні та заявив про своє право на самовизначення.

Так, це один із фундаментальних принципів міжнародного права, визнаних і визначених Статутом ООН, але що таке «народ Донбасу» чи, ширше, «Південного Сходу»? У чому його особливість? Він що, як каталонці, має свою мову, історію, культуру й етногенез?

Ні. Його мешканці – такі ж громадяни України, як і решта. Різниця лише в тому, що вони живуть під російською окупацією і владою колаборантів. Деяка схожість із Каталонією може простежуватися хіба в тому, що жителі регіону донедавна були переконані, що вони нібито годують всю країну та мало отримують натомість. Умовно і спрощено: Донецьк – це Барселона, Київ – це Мадрид. Тільки от у Барселони є більше, ніж у Донецька, підстав вважати себе донором і годувальником.

Хто, зрештою, визнав «ДНР» і «ЛНР»? Навіть РФ офіційно цього не зробила та під різними приводами намагається «впхнути» окремі райони назад в Україну. Поступово навіть до організаторів сумнозвісного «референдуму» доходить, що Донбас – це Україна.

Якщо хтось і має право на самовизначення, то це кримські татари – як корінний народ, який не має своєї держави деінде. Формат Автономної Республіки Крим, який існував до 2014 року, не враховував цієї специфіки та був наслідком компромісу з кримською «елітою», котра в обмін на удавану лояльність до Києва отримувала на відкуп ласий регіон біля моря. Нині українська влада намагається виправити цю помилку і в межах політики деокупації конституційно прописати статус національної автономії у складі України.

«Проте Україна має повернути собі Крим не для себе. Нинішня криза засвідчила, що єдиною справді організуючою силою в Криму є кримські татари, і саме їхнє національне самовизначення є ключем до відновлення справедливості на півострові та до подальшої гармонізації його суспільного життя, – писав ще у квітні 2014 року дисидент і публіцист Мирослав Маринович. – Так, сьогодні цей народ переживає великі випробування. Однак ними він водночас завойовує собі право на свою державність. Унаслідок майбутньої українсько-російської угоди Крим мав би повернутися до сильної демократичної України лише формально, тоді як це мала б бути повноцінна Кримськотатарська автономія».

Але Донбас – точно не Каталонія, не Країна Басків, не Шотландія і не Косово. Мабуть, найточніша аналогія (з усіма застереженнями) – це Придністров’я. Ще один застряглий у міжчассі сепаратистський анклав, що тримається лише на багнетах і дотаціях РФ, за керівництвом якої, якщо вже продовжувати аналогії, так і плаче славнозвісна Гаага.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук