Перший студентський страйк виник через відібраний самокат

30 років тому у Львові народилася одна з найважливіших в історії України громадських організацій – Студентське братство Львова. Це була перша справді незалежна студентська організація, яка вже через рік спромоглася організувати у Києві перший успішний Майдан, що ввійшов в історію України під назвою Революція на граніті. Сьогодні у студії ZAXID.NET LIVE двоє активних учасників тих подій – Маркіян Іващишин і Ярослав Рущишин. Доброго вечора, панове.

Маркіян Іващишин: Привіт.

Ярослав Рущишин: Доброго вечора.

Маркіяне, ви є засновником. Скажіть, що стало поштовхом для створення Студентського братства?

Маркіян Іващишин: У той час вже якісь загальнонаціональні процеси відбувалися, зокрема у Львові, в Галичині. Я і мої товариші – ми були учасниками і Товариства української мови, і…

Власне, були такі громадські етнографічні різні…

Маркіян Іващишин: Там ще була УГС, де частина з нас була. Ну, і там все народжувалося. Тобто що ми якось відрізнялися серед тих всіх старших товаришів – напевно, за рахунок віку, сміливості, якогось такого чорно-білого сприйняття світу. Нас не все влаштовувало, ми були на той час значно радикальніші, більше спрямовані погляди в майбутнє.

Спочатку це було на журналістиці в університеті. Появилися ідеї, почали збиратися – і виникла ідея створити студентську організацію. В нас добрі взаємовідносини були з юнацькими організаціями Прибалтики, Польщі, Угорщини. Зрештою, в нас був приклад, що це потрібно, і яку вони місію виконали трошки раніше, ніж ми в своїх державах.

А чому саме братство? Що це?

Маркіян Іващишин: Ну, романтика.

Тобто СБ, наприклад, ніяк не пов’язане з… Ну, служба безпеки Бандери була, чи СБ УПА?

Маркіян Іващишин: Ні, ні.

На той час… Багато наших глядачів і читачів, молодших 30–35 років, очевидно, не розуміють, наскільки це було все серйозно. Існував комсомол, партія, КДБ. Ви не боялися створювати незалежну організацію, не підконтрольну тодішньому режиму?

Ярослав Рущишин: Я тут скажу, що, фактично, до того часу вже існувала активна організація в Політехнічному інституті. І коли вже до «Політехніки» почали приходити люди з інших вузів, коли ми почали досить сильно розростатися – тоді виникла потреба створити загальну організацію. І це не міське, а Львівщини: бо це був і Дрогобич, це було Рудно, це була семінарія тоді, це був сільськогосподарський – Дубляни. Тому це було Студентське братство Львівщини, створене 25 числа – якраз такий об’єднавчий з’їзд цього всього.

Мета створення – це що? Створити ще одну організацію, яка об’єднала б студентів? Бо ви згадали: існували й інші організації. Що саме ви закладали як мету діяльності Студентського братства?

Маркіян Іващишин: В братстві і в студентському русі України це завжди була суперечка – що має робити студентська організація? Вона має бути профспілковою організацією чи вона має бути громадсько-політичною? Допустимо, наша відмінність від Української студентської спілки – що для нас не головним був захист прав студентів. Тобто права студентів, федеральність вузів, право вибирати ректора – це був радше засіб для того, щоби можна було вільно творити, в тому числі і в громадському просторі.

Тобто це скорше виразник інтересів студентства, в тому числі і політичних?

Маркіян Іващишин: Так. Так загалом завжди стояло – незалежність України. Тобто на перших же зборах це було поставлено питання.

Ярослав Рущишин: І в цьому наша проблема була якраз. В нас завжди та дискусія була. Фактичною місією організації була незалежність України. І тому після того, як Україна сталася, і коли ми відчули, що загрози їй вже немає, в Студентському братстві пізніше пішли вже якісь такі рухи творення інших середовищ.

Це, до речі, цікавий момент. Бо справді Студентське братство було таке, як молодіжний праобраз Народного руху, де зібралися люди з дуже різними поглядами (як у Студентському братстві), а потім звідти виникли як ліберальні політичні діячі, так і крайні праві – Олега Тягнибока можемо згадати.

Ярослав Рущишин: Ба більше – зараз вони також всі дуже різні.

Звичайно.

Ярослав Рущишин: У різних партіях, в різних організаціях, і часом такі думки досить несумісні. Але це, власне, якраз гарно показує: коли є місія одна, яка всіх об’єднує, всі можуть працювати в одному напрямку – і це було ефективно досить. Оце це гарний приклад, який ми, до речі, хочемо зафіксувати в нас на нашій академічній частині, щоби мати змогу передати його молодим студентам, щоб ту динаміку якось викликати назовні.

Тобто говорити треба про те, що обговорювати мету, говорити про місію, про візію організації і так далі – це необхідно. Навіть дискутувати. У на взагалі таке поняття, як дебатна культура у Львові чи в Україні не надто присутня – нам треба її розвивати. Ми тоді це, скоріше, інтуїтивно…

Маркіян Іващишин: Ми дискутували, причому гостро.

Ярослав Рущишин: Але це глибоко було: боротьба за незалежність, батьки, отчина і так далі.

Маркіян Іващишин: Ну, це фундаментальні речі.

Ярослав Рущишин: І тому це була перша річ, однозначно, і заради того все відкладалося, ставалося на горло своїй пісні – і ми йшли вперед.

Ви добре згадали, що ви були об’єднані тоді, а потім розійшлися по різних політичних партіях, різних поглядах. Але чи в критичні моменти оці колишні члени Студентського братства – були приклади знову об’єднання, коли поставала якась загроза Україні? Коли от як зараз, у випадку з війною?

Маркіян Іващишин: Були. Комітет «За правду!» – це ж було об’єднання. Буквально через 10–12 років ми знову зібралися, колишні лідери студентського руху з теперішніми студентського руху вже різних організацій і створили той спільний комітет «За правду!» «Україна без Кучми». Для нас це близько було, бо Гія був наш товариш.

Ярослав Рущишин: А з іншого боку, нам не вдалося створити загальної української організації. Бо мета була – через два роки після заснування братства, відповідно, створити загальну українську організацію. Тобто формально, де-юре, ми її створили, ми провели ніби організацію – але вона не запрацювала, не було чогось такого, щоби...

Маркіян Іващишин: Тут проблема того, що ми не змогли зайти в політику.

А чому, до речі? Багато членів і учасників навіть першого голодування є в політиці, просто вони не становлять якоїсь єдиної сили.

Маркіян Іващишин: Мабуть, це стало особистістю і самореалізацією. Станом на 1990 рік, після голодування зокрема, де були прийняті наші вимоги Верховною Радою. А в 1991-му мали бути дострокові вибори. На той момент, я думаю, ми б зайшли як праобраз такого Фідесу угорського. Рух у майбутньому перетворився би в політичну силу – в партію чи якусь іншу форму.

А чому цього не сталося?

Маркіян Іващишин: Наші старші друзі разом з комуністами прийняли віковий ценз. І тут став моральний вибір, бо по віковому цензу з нас – я не знаю, чи навіть Славко міг би піти в Верховну Раду.

Я нагадаю нашим глядачам, що на момент голодування Маркіянові було 24, вам було менше 23-х навіть. І не можна було стати депутатом?

Маркіян Іващишин: Так. Був введений ценз – 22 роки. Багато хто з нас просто не проходив. І так тоді виглядало, що, може, я, Славко, двоє-троє людей. Але це тоді маленька зрада. З кимось іти – це не сила.

Вам тоді було трошки більше за 20 років. І ви організували в центрі ще радянської України на Майдані (тоді – площа Жовтневої революції, так?) перший успішний український Майдан. Вам хтось допомагав? Як це відбувалося? Як це вдалося?

Маркіян Іващишин: Та всі допомагали, люди допомагали. Якщо брати історично, то восени мав бути загальноукраїнський страйк. І в нас завжди було різне бачення, як робити проекти (маю на увазі політичні) – демонстрації, мітинги, ще щось. Ми якось думали трошки вперед. І ми всі собі подумали, знаючи, що страйк не вдасться. І так вийшло. Бо ми, напевно, єдині, хто мав досвід, як робляться стайки – що це довго, нудно, треба лупити в одну крапку.

Досвід який?

Ярослав Рущишин: У вузах.

Маркіян Іващишин: У вузах в нас перед тим були різні страйки.

Ярослав Рущишин: Так, ми багато страйкували до того ще.

Маркіян Іващишин: Тобто ми знали, що навіть Політехнічний підняти проти ректора – це отак-от не робиться. І в нас було переконання, що страйк не буде успішним. Ніби як подовження ми подумали – зробимо акцію свою. Питання форми – ми зупинилися на формі голодування.

Але це голодування потім теж переросло – ви підняли всі київські ВНЗ.

Маркіян Іващишин: Бо це засіб.

Ярослав Рущишин: Так, це засіб. Але як вони піднімалися... Ми бігали по тих вузах з гучномовцями медичними. Принаймні, то дуже тяжко давалося мені.

І як вас сприймали – як таких міських диваків?

Ярослав Рущишин: В першу чергу – як ворога. Але потім поступово-поступово ти показуєш свою жертовність, до тебе проявляється довіра поступова – що ти не маєш політичних якихось коротких цілей.

Маркіян Іващишин: Запліччя якогось.

Ярослав Рущишин: Бо нас справді не розуміють. Нас досі, до речі, західняків не розуміють на Східній Україні. Бо там зразу питання – «а ти чиїх будеш?» В нас горизонталь більше така, ми ростемо крізь асфальт і працюємо знизу догори. Тому ця наша організація досить не розумілася. Ми вже бачили навіть в пропорціях, коли вийшли на Майдан – 80 було з Західної України (більшість зі Львова) і 40 тільки з Центральної України. Там навіть зі Східної не було нікого.

Це говорить про те, хто якими методами ладен був боротися. Оскільки ми далеко, в нас не було грошей (ми бідося були страшна, це ж треба правду говорити), тому можна було вибрати тільки таку форму. Фінансувати поїздки до Києва людей – це було для нас дуже накладно.

А ви своїм коштом їхали?

Ярослав Рущишин: Перше – так. І я вам скажу, що власне довіра від людей проявилася десь на другий тиждень. Тоді вже побачили, що це не фарс, що це щиро, що це відверто – і тоді нам стало набагато легше. Люди почали допомагати.

Наскільки розумію, то такою першою вимогою декларованою – це щоби військову службу проходити виключно на території України. А потім додалися вже політичні вимоги – типу дострокових виборів, націоналізації майна комсомолу.

Маркіян Іващишин: Це вже трактування історії. Бо в нас завжди були різнобачення між Українською студентською спілкою, яка більше схилялася до профспілкової діяльності.

Переважно вона київська.

Маркіян Іващишин: А в нас зразу стояло питання непідписання союзного договору і дострокові вибори. І вже потім ця вимога, щоби служба була тільки на території України. Ми не думали, що Радянський Союз так швидко припинить існування. Ми собі думали: от буде прийняте таке рішення, появиться своє військо – появиться якась можливість, що військо десь-колись стане на сторону…

Ви тоді власне висували такі вимоги, які… Багато людей голодує. Голодування має, в силу фізіологічних причин, якийсь певний обмежений термін. Непідписання союзного договору, націоналізація майна партії – це дуже тривалі процеси.

Маркіян Іващишин: Це є рішення Верховної Ради. В нас тоді була парламентська держава, і це рішення Верховної Ради, які треба виконувати. Ця ухвала – вона ж, по суті, була підзаконним актом.

Фактично, тоді відставка Масола була таким очевидним досягненням.

Маркіян Іващишин: Це був тільки привід, сигнал, що вони погодилися. Бо можна було просто проголосувати. Ми зрозуміли, що, жертвуючи, ми також хотіли від них певної жертви. Не в буквальному розумінні – але жесту, що вони програли і вони погоджуються на цей процес, який закладений у цих вимогах.

Насправді всі питання тих вимог – вони були, голосувалися раніше чи пізніше протягом півтора року. Більшість не отримала продовження в реалізації державної політики – тобто вони були відмінені. На жаль, вони були відмінені, в тому числі, Народним фронтом. Як воно, Народний фронт тоді був, чи що?

Ярослав Рущишин: Народна рада.

Маркіян Іващишин: Демократична частина Народної ради. Також не підтримали тоді ні дострокові вибори – бо казали, що невчасно. Я думаю, то саме той ключовий момент, коли Україна не пішла…

Ярослав Рущишин: Це був рубікон.

Маркіян Іващишин: …не пішла тим шляхом, яким пішли наші західні сусіди, чи прибалти, чи ще хтось.

Ярослав Рущишин: Але я би хотів ще наголосити, що все-таки метою нашого відзначення 30-річчя є не акція голодування. Бо акція голодування буде за півтора року тільки. І ми хочемо все-таки показати цю динаміку студентську – що вона, відповідно, вартує чогось, що жменька небайдужих може щось зробити в цій країні, як було це тоді. І власне ту якусь динаміку передати молодим. Бо, принаймні, я не спостерігаю зараз такого дуже організованого студентського руху, який би хотілося бачити.

Відверто кажучи, його і немає.

Ярослав Рущишин: Я думаю, що є, просто неможливо надто глибоко в цьому… Але принаймні ззовні його не видно.

А в чому причина, як ви думаєте?

Маркіян Іващишин: Я тут трохи не погоджуюся, бо я був і завжди буду на стороні студентства. Студенти мають одне – в них загострене почуття справедливості. Історично, якщо ми будемо говорити про Майдан 2004 року, то ми завжди забуваємо, що перед тим був похід сумських студентів на Київ – вони перші отримали по голові. І це тоді вже урухомило… Ми тоді були якось дотичні до чорно-жовтої «Пори». Це також були молодіжні студентські організації. Та і «Пора» перша розбивала намети в 2004 році.

Ну, і в 2014 перші студенти пішли.

Маркіян Іващишин: Так само в 2014 році. Я не знаю, чи був би Майдан, якби студенти не… Цілком могло бути, що всі би ликнули то.

Так, фактично тільки після побиття студентів…

Ярослав Рущишин: Моє повідомлення не в тому. Моє повідомлення є в напрямі інституціалізації – щоби вони об’єднувалися, щоб вони творили громадські організації. Немає значення, за якими напрямами, не обов’язково політичними. Але це, власне, побудова громадянського суспільства вже знизу. Воно матиме гарантії, бо ці люди будуть рости і заходити потім у політику. І не тільки в політику – в політику, бізнес і так далі. І вони вже будуть саме такими. От, наприклад, все-таки погодьтеся, що в нас кепська ситуація з корупцією в вузах. Де студентські організації тут?

А ви спілкуєтеся? Студентське братство Львівщини існує досі, це жива організація. Ви спілкуєтеся з ними?

Ярослав Рущишин: Ми хочемо в суботу налагодити оцей діалог.

А, тобто це буде зустріч старого Студентського братства з новим?

Ярослав Рущишин: Там вони будуть. Одна панель виділена спеціально для них. Ми би хотіли, власне, зафіксувати минуле, але обов’язково вектор має бути на майбутнє. Бо подивіться: скористайтеся цією енергією, можливо авторитетом, можливо якимись порадами – і беріть це все і тягніть цю лямку.

Маркіян Іващишин: І, можливо, їм треба вже переглянути. Можливо, їм зараз буде доцільно власне профспілковою організацією, такого спрямування.

Ярослав Рущишин: Можливо, так.

Маркіян Іващишин: Свої треба, в першу чергу, права захистити. Вже ніби Україна є, а студентський період короткий, чотири роки: це воно є – і все. І за ті чотири роки можна зробити те, що можна зробити. Бодай би в себе вдома, в своєму вузі навести порядок: вирішити питання з корупцією, заставити викладачів актуальну освіту давати.

Мене один момент здивував, коли я перечитував, що там відбувалося. Ви почали голодувати тоді другого жовтня, а п’ятого жовтня до вас на переговори вже прийшов (через три дні) Леонід Кравчук – тоді фактичний керівник нехай радянської, але України. Прийшов, ви з ним вели переговори... Зараз можливий такий швидкий результат? Чи все-таки боротися за свої права студентам – це довго, нудно, ніхто на це уваги не звертає?

Маркіян Іващишин: Ну, слухайте. Наш перший страйк, який був дуже маленький. Це було в Політехнічному інституті, коли ректор Чугайов (чи як він тоді називався – я забув) – до нас приїхав з Києва Ігор Ткаленко на самокаті – він забрав самокат. Ми просто зібралися й пішли забирати той самокат – і ми ввійшли в конфлікт із ректоратом, з ректором, але це був також лідер комуністичний. Тобто будь-яка несправедливість будить певні процеси.

Самокат забрали?

Маркіян Іващишин: Забрали, так. Я приводжу такий приклад.

Ярослав Рущишин: Багатьох виганяли з вузів, треба було повертати.

Маркіян Іващишин: У випадку з Кучмою, з Кравчуком – він ж такий був, він прийшов, щоби зняти напругу. Бо намет голодуючих студентів не становив ще ніякої загрози. Загроза появилася тоді, і тоді з нами почали серйозно говорити, коли вийшли перші десятки тисяч на вулицю. І то ще були такі переговори, що просто ігнорували нас.

Але коли вже почали створюватися на нашу підтримку на фабриках, на заводах робітничі страйкові комітети: оце от, знаєш, «захистимо наших дітей» – отут вони перелякалися. Бо одне діло, коли студенти ходять – це не є зовсім небезпечно.

Ярослав Рущишин: Але й політична культура все-таки в Кравчука була трохи вища. Зараз би дійсно не прийшли на третій день.

Буквально хвилина лишається. Ярославе, ще, може, дуже коротко: як саме відбуватиметься святкування 30-річчя Студентського братства у Львові?

Ярослав Рущишин: Ну, найперше, це тиждень. І частину, яку ми назвали академічною, робимо в цю суботу. Фактично, це протягом цілого тижня мали би бути акції, які мали б робити різні члени Студентського братства чи організації в цьому напрямі.

Я можу говорити за суботу, де ми причетні до цієї організації. Це буде виступ професорів, які вивчали історично. Це буде Олексій Гарань, Ярослав Грицак, а також буде наш побратим Вахтанг Кіпіані, котрий збирав наші всі газети, які ми, до речі, в цій самій Прибалтиці колись друкували. І пізніше буде панель дискусійна. Будуть такі члени нашої організації, як Дещиця, як Паляниця, буде Ксенофонтов Олександр. Хочемо, щоб ми розговорилися і це все обговорили.

Де це буде?

Ярослав Рущишин: Це все на базі Католицького університету на Хуторівці.

А потім буде, я так розумію, неформальне святкування?

Ярослав Рущишин: Ні, пізніше буде чи не головна річ – це буде молодіжна панель. Де після цих двох, як я сказав, минулого, тепер давайте вектор намалюємо в майбутнє. Ми би хотіли, щоби ми викристалізували місію. Можливо, проговорили якісь питання, дали якийсь такий інтелектуальний поштовх. Боже упаси, ми хочемо уникнути такого батьківського погляду, впливу на це все – вони незалежні. Але є вже потенціал, ми маємо якийсь досвід – користуйтеся.

Маркіян Іващишин: Ну, і другий день буде в Театрі Заньковецької.

На жаль, ми вже і так хвилину перебрали. Нагадаю, що сьогодні у студії ZAXID.NET LIVE були засновники, організатори Студентського братства Львова Маркіян Іващишин і Ярослав Рущишин. Мене звати Олег Онисько, побачимося через тиждень.