«Почав писати вірші на соціально-політичну тематику, раніше такого за собою не помічав»

Вітаю. Сьогодні у нашій студії гість, якого не треба довго представляти, – популярний музикант, а тепер ще й відомий політик, лідер парламентської партії «Голос» Святослав Вакарчук. Доброго вечора.

Доброго вечора, дуже приємно.

Давайте почнемо трошки про політику. Ви є офіційним лідером партії «Голос» і депутатом. А от головою парламентської фракції став колишній журналіст Сергій Рахманін. Чому так, чому не ви?

Ну, по-перше – а хто сказав, що одна людина має займати всі посади? Мені здається, що це політика минулого – такий трохи брежнєвізм, коли одна людина замикає на собі все: і керівництво партії, і парламентську діяльність, і офіційне спікерство.

Сьогодні більше і більше українських політичних сил приходять до думки, що потрібно розбудовувати команду. Для нас це є дуже принципово. Саме тому фракція прийняла рішення, що Сергій Рахманін як найбільш досвідчена людина, яка дуже добре знає українське законодавство і є таким літописцем української політики, має великий досвід власне парламентський (він спостерігав його більше 20 років збоку, в нього там дуже глибинні знання) – і це буде дуже справедливо, якщо саме він буде очолювати нашу фракцію. Це було рішення всієї фракції.

Тобто, я так розумію, ви вирішили вирощувати «зірок» політичних, я маю на увазі, з числа членів вашої фракції?

Ви дуже влучно, скажемо так, помітили ту основну мету, заради якої я прийшов в парламент і в політику. Я про це неодноразово говорив на виборах, але зараз ще раз повторю: моя основна мотивація – це привести до влади якомога більше нових професійних, якісних, знаючих людей-патріотів, яким не все одно, що відбуватиметься з країною.

Фактично сьогодні парламентська фракція «Голосу» – це таких собі 20 добровольців, які свідомо залишили своє життя, яке було поза парламентом, для того, щоби послужити своїй державі. Дехто з них має, безумовно, великі політичні амбіції – поганий той солдат, який не хоче стати генералом. Дехто більше бачить себе професіоналом на конкретній виконавчій позиції. Дехто хоче займатися парламентаризмом. Але всіх нас об’єднує одне: ми прийшли не заради власної кар’єри, а заради того, щоб зробити українську політику кращою. І тому те, що ви сказали, вписується абсолютно в мою стратегію.

Але «Голос» – це не лише фракція з 20 людей, це політична партія, яка бореться за владу на виборах.

Будь-які політики борються.

І як будь-яка партія, вона потребує, щоби їй присвячували дуже багато часу для її розвитку.

Це правда.

От ви скільки часу присвячуєте партійній діяльності?

Ви знаєте, я не хочу міряти це у відсотках, але я до цього зараз відношуся дуже серйозно, тому що викликів надзвичайно багато. Виклик №1 – ми молода політична сила, за якою не стоїть жоден олігарх, за якою немає сумнівних фінансів, за якою немає потужних медіа, які би її, в буквальному сенсі, розкручували (так, як за багатьма нашими колегами). Тобто ми, фактично, один на один з українським виборцем.

Але у вас краща ситуація зараз – вас фінансують з бюджету. Як мінімум, ви можете не залежати.

Ну, по-перше, тільки почали 1 січня ці виплати здійснювати – ми ще, до речі, їх навіть не бачили. Але питання навіть не в цьому. Давайте будемо відверті: велика кількість старих політичних сил – їхня основна, скажімо так, фінансова опора була не з державного фінансування, а ми прекрасно знаємо, звідки це було. І головне, яким чином і як отримувалася така підтримка і фінансування: ти мені гроші – а я тобі якісь політичні преференції або якісь «ласощі», або якісь спеціальні речі.

На жаль, так політика працювала всі попередні 28 років. І ми хочемо показати, що це може бути інакше. Але це має свої, зрозуміло, складнощі. Тому що коли в тебе нема доступу до своїх телеканалів, коли в тебе нема, як кажуть, «гаманця», який, що б ти не хотів, мусить платити, то ти починаєш з нуля. Це мені нагадує початок існування групи «Океан Ельзи» (дуже нагадує насправді), коли ми, просто хлопці з великою ідеєю, з великою метою, абсолютно без жодної підтримки, без копійки грошей потрошки собі дорогу піднімали.

Тепер вам все-таки легше, ви – вже Вакарчук.

Вам так здається. Я дуже скромно, відверто скажу, оцінюю себе в якості політика. Я – нова людина, я багато чому маю навчитися. І я думаю, що політика і справжній політичний досвід приходить тільки з часом. Потрібно створити дійсно дієву команду – і тільки після того ти насправді зможеш не на словах, не на лозунгах, не на хайпі, а по-справжньому створювати зміни, які би були відчутні для людей, а головне – які були б довгі.

Тому я хочу сказати, що для «Голосу» це початок нашої дороги. Ми впевнені в тому, що все робимо правильно, тому що ми дуже ціннісні люди. Але ціннісність в українській політиці до сьогоднішнього дня, на жаль, вибачте за тавтологію, не так ціниться, як хотілось би – і все-таки на першому плані ті, хто голосніше кричить, ті, хто солодше говорить, ті, хто краще стелить.

Я розумію, Святославе. Багато – практично всі українська партії – говорять про цінності. Погодьтеся, що успіх «Голосу» на цих парламентських виборах став певною несподіванкою. Але ми вже мали приклади таких яскравих спалахів – це «Свобода» в 2010-му, яка зайшла [у Верховну Раду], створила фракцію; це «Самопоміч» в 2014-му, яка тріумфально зайшла, теж створила фракцію. Тепер ми маємо «Голос». А ті дві попередні – вони не змогли повторити свого успіху на наступних виборах, взагалі не змогли подолати виборчий бар’єр. Не боїтеся повторити їхню долю?

Скажіть, а ви відноситеся до політичних партій в Україні як до комерційних брендів? Чи як до людей, які прийшли змінювати країну? Тому що це трошки різні речі.

Політики з тих партій так само це говорять.

Давайте розділимо цю проблему на дві. По-перше, якщо ви згадаєте, які українські партії були при владі або в парламенті, наприклад, у 1990-х чи 2000-х роках, – то їх взагалі зараз нема. Тобто питання не тільки в тих, які ви назвали. Можливо, є одна чи дві політичні сили, які тримаються покоління. А решта – це дуже ситуативні союзи або деколи політичні проекти.

Але оцінювати успіх будь-якої політичної сили тільки тим, скільки вона набрала відсотків у парламенті – я би сказав, що цього мало. Ну, наприклад, я дуже добре знаю, що після того, як «Голос» перший оприлюднив список абсолютно всіх членів партії на вибори, деякі інші політичні сили (нові політичні сили) дуже сильно переглянули свій власний список – тому що зрозуміли, що люди, які є в «Голосі», поставили таку планку, що потрібно з цим щось робити. І я знаю, що власне тільки те, яким був наш список, змінило суттєво списки партій і покращило кількість тих парламентарів, які сьогодні є в парламенті. Це вплив чи не вплив? Вплив.

Конкуренція завжди підвищує якість продукту.

Так, правильно. Тому я вважаю, що сам факт цього [важливий]. Тепер візьмемо ті політичні сили, які ви вже називали. Давайте будемо відверті: ті люди, які прийшли, – вони зробили свій вклад і в український парламентаризм, і в розбудову української національної ідеї. І багато хто з них зробив конкретні хороші справи, які люди оцінюють, і які не можна виміряти просто тим, скільки ти набрав на наступних виборах.

Дуже важливо досягати бажання взяти якомога більше відсотків на виборах, тому що партія мусить боротися за владу. Але хочу нагадати вам, що видатні вчинки не завжди оцінюються якісними відсотками на виборах. Ви пам’ятаєте цю знамениту історію у Великобританії – що Вінстон Черчилль програв вибори після того, як виграв Другу світову війну? Тому відсотки – це важливо. І не треба лукавити – казати, що це не так важливо. Але міряти вплив політиків виключно тим, чи потрапили вони в парламент, чи ні – цього не треба робити.

Я це розумію. Просто партія, яка хоче впровадити свої цінності чи добитися якоїсь мети… Ну, депутати – це інструмент.

Безумовно.

І якщо ви не будете мати цього інструменту…

Будемо робити все, що можна, щоби якомога більше мати підтримки.

На новорічне привітання президента ви відповіли віршем. Ви написали вірша – і це така дивна форма, як для політика: політична заява віршем. Ви вважаєте, що віршем краще донесете свою політичну позицію до виборця – чи це такий мистецький жест? Ви взагалі більше політик чи митець зараз?

По-перше, я ніколи не пишу щось, тому що це треба робити. Я роблю будь-які свої вчинки в житті – особливо публічні вчинки – тоді, коли я не можу їх не робити. Це стосується і музики, це стосується і написання пісень чи віршів, це стосується і бажання допомогти Україні через парламентську діяльність. Тобто в мене нема «а давайте ми на це відповімо так».

Я про форму.

Я 1 січня, як і всі, думав про ті слова, які були в новорічному зверненні президента – і зрозумів, що там є дуже небезпечна підміна понять. Тому що гасло про об’єднання – це дуже важливо. І насправді об’єднуватися різним людям з різними поглядами або з різним минулим заради великого майбутнього в Україні – це дуже важливо. Але те, як це було сказано, дає дуже небезпечні тенденції. Я емоційно на це відреагував. Оскільки я – людина творча, то відреагував за допомогою того таланту, який мені дав Бог.

Більше вам того скажу – я написав вже не один вірш. Відкрию вам невеличкий секрет, що такі вірші я пишу зараз більше.

На політичну тематику?

В якомусь сенсі. На соціально-політичну тематику – чого за собою я раніше не помічав, до заходу зараз у парламент. І, безумовно, я буду ділитися ними зі світом, тому що це мої емоції, це моя позиція. І, врешті, не важливо, через що ти змінюєш країну: через пісні, через вірші чи через реформи. Але це важливо, якщо це дає результат, якщо це когось змушує задуматися, або зробити якусь дію, або об’єднатися. Значить воно працює. Не треба міряти все дуже утилітарно.

Я розумію. Ці вірші на політичну тематику можуть стати піснями, можливо?

Ні, от якраз ні – це дуже важлива така деталь. Я задумувався над тим.

Музиканти популярніші в нас, ніж поети.

Ви знаєте, я пишу зараз дуже багато пісень, дуже багато музики – і не роблю секрету з того, що група «Океан Ельзи» зараз в тих обставинах, яких є, тим не менш, готує новий альбом. І я пишу багато музики і багато пісень.

Але ці вірші? про які я кажу, – це трошки інше. Це новий, незнайомий мені до цього посил, який я намагаюся зараз каналізувати, зрозуміти сам, чому це відбувається. Я думаю, що це певна переоцінка цінностей моя власна як людини, яка вже в достатньо зрілому віці раптом осунулася в зовсім інші обставини життя – причому свідомо, усвідомлено і відповідально.

Я довго думав над тим місцем в політиці, яке я хотів би зайняти для того, щоби зробити найкращий результат – і зробив його дуже усвідомлено, чітко. І зараз цей усвідомлений вибір допомагає мені бути більш збалансованим, зрозуміти, що ти насправді хочеш від своєї політичної діяльності.

Ви сказали «усвідомлений вибір – саме це місце зайняти»…

Так.

Ви хотіли стати власне лідером партії, депутатом?

Я хотів змінити (і хочу змінити) правила в українській політиці. І я хочу, щоби якомога більше людей, які поділяють мої цінності (а я вважаю, що вихований своїм батьком і своєю мамою на тих цінностях, які, на мою думку, можуть зробити Україну кращою, більше європейською, більш заможною, більш справедливою) – якщо я можу допомогти таким людям проявити себе, то це і є моя основна місія.

Я прекрасно усвідомлював, що я – людина відома, яка користується певним, назвемо так, авторитетом або популярністю. І якщо я хочу капіталізувати на благо країни це ім’я, то мені потрібно це зробити максимально ефективно. Я хочу, щоби з «Голосу» виросла потужна команда професіоналів, які не тільки можуть красиво сказати, а які знають, як. Сьогодні це велика проблема в країні.

Думаю, вас про це багато питали – але розумію з ваших слів, що ви усвідомлено відмовилися балотуватися в президенти. Я маю на увазі, коли у вас був реальний шанс виграти ці вибори.

Усі свої рішення роблю усвідомлено – і розумію, навіщо і як я їх роблю. Я в принципі думаю, що тема про те, хто куди міг би балотуватися або що було би, якби – вона не варта того, щоби тратити на неї енергію. Нам потрібно концентруватися на майбутньому.

Ще раз кажу: я свідомий, що в парламенті створював політичну силу з людей, близьких мені по цінностях. Нам потрібен час, нам потрібен політичний досвід для того, щоби справді сформувати велику сильну команду однодумців. Без сильної потужної команди однодумців, об’єднаних цінностями (як би високопарно це не звучало), ви довгих, тяглих змін не отримаєте. Ви можете на хайпі зробити багато чого. І одна людина може змінити хід думок, але змінити всю країну – ні.

Я зрозумів. Але вас, очевидно, часто порівнюють із Зеленським, який не мав команди, а зараз має практично монобільшість в парламенті, уряд і так далі. І це набагато ефективніше. На добре, чи на погано – це ви мені скажіть, але змінювати країну легше.

Так це ви мені скажіть, тому що ви задаєте це питання. То ви мені скажіть – це на добре чи на погано?

Це питання якості цих однодумців, так? Якщо це кваліфіковані люди…

Безумовно. Ви ж задаєте питання – і ви порівнюєте. От ви скажіть: те, що людина прийшла отак, без команди, і має монобільшість і владу – це добре для країни чи погано?

В принципі, не дуже добре, але... Тобто ви так само остерігалися, що у вас не буде команди?

Дивіться, я не хотів би зараз оцінювати чи розказувати, чого я і як остерігався. Я в принципі ніколи не піднімав тему президентських виборів – її піднімали за мене ЗМІ.

Окей.

Але я хочу сказати, що коли ти справді любиш свою країну і хочеш щось для неї зробити…

...то ставишся до неї відповідально.

То ти ставишся до неї дуже відповідально. Я відверто вам скажу: щоби стати справді успішним політиком, потрібна не тільки наполегливість, патріотизм чи навіть спеціальні риси характеру. Як і будь-яка інша серйозна професія, вона вимагає майстерності. Який би у вас не був талант і харизма, ви ніколи не станете видатним журналістом, якщо не наб’єте свої шишки – так само музикантом і так далі.

Країна – це відповідальність перед мільйонами людей. І я думаю, що не буду оцінювати інших політиків, скажу за себе: я стараюся відповідально до цього відноситися.

Восени у нас будуть місцеві вибори. Кандидати «Голосу» перемогли у трьох з чотирьох мажоритарних округів Львова. Це означає, що є підтримка партії у Львові. От як ви цю підтримку (у Львові, я маю на увазі) збираєтеся використовувати на місцевих виборах?

Безумовно, як у Львові, так і в інших містах – і в Києві, і по всій Україні – ми хотіли би, щоби якомога більше людей з цінностями «Голосу», тобто членів нашої команди, зайшло у владу, і ми могли змінювати вже на місцях місцеві громади, міста і так далі. І ми будемо робити все для цього. Безумовно, ми будемо прикладати свої зусилля максимально раціонально, абсолютно співмірно зі своїми можливостями на той момент.

Поки що ми сконцентровані на тому, щоби розбудовувати осередки партії, збирати команду – це кропіткий процес. Я не хотів би, щоби «Голос» став модним місцем, таким брендом, під який збирається пристосуванці та невігласи, як це часто буває. Ми хотіли би свідомо створити потужну команду.

Що стосується конкретних мажоритарників. Я дуже щасливий, що і Галя Васильченко, і Наталя Піпа, і Славко Рущишин є членами нашої команди – тому що ви не уявляєте, наскільки важливу і класну роботу вони сьогодні роблять. Галя Васильченко фактично своїми руками…

Я це розумію – ви будете мати змогу похвалити депутатів. Я підводив вас до того, що, можливо, ваша партія буде висувати кандидата на мера.

Я ж підводжу до чого – що чим більше вони зроблять зараз своєї роботи… Я вже говорив за Галю, яка підвищила ліміти для ФОПів фактично своєю поправкою; про Наталю, яка боролася за закон про освіту і за багато інших речей; Славка, який кожен закон економічний робить кращим і так далі. Їхня робота (як і робота всієї партії «Голос») буде говорити сама за себе. І ми сподіваємося, що на той момент львів’яни, які будуть задумуватися про місцеві вибори, візьмуть це до уваги. Я абсолютно впевнений, що ця робота не залишиться непоміченою.

Що стосується іншого… Хочу вам сказати про Львів – завжди про це думаю, це моє рідне місце, я тут прожив 20 років.

Хоча ви його проміняли на Київ.

Я, по-перше, ніколи нічого не промінюю. Я – людина, яка любить всю Україну. Сталось так долею, що я народився в місті Мукачеві. Я прожив все своє дитинство, юність і частину молодості у Львові. Зараз живу в столиці. Але в мене нема такого, що для мене рідніше. Я люблю Львів своїм всім серцем і душею. Але можу на нього трошки дивитися з боку зараз.

І от що я вам скажу: чудово, що за останню декаду Львів перетворився в справжній туристичний центр. Це неймовірна трансформація – те, що ти бачиш туристів, бачиш нові затишні ресторани, кафе, бачиш те, що Львів зацвів, центр Львова – це очевидно, і всі інші міста заздрять. Але, як і в будь-якій стратегії, є свої підводні камені. Я би хотів, щоби зараз ми цю популярність, цей додатковий бюджет, додаткову увагу до Львова використали стратегічно мудро.

Львів має стати не просто туристичним центром – Львів має повернути собі ім’я наукового і культурного центру України. Маючи ці можливості, які зараз створюють ІТ-кластери, розуміючи, яка потужна культура за ним стоїть – нам треба поступово міняти стратегію міста в сторону власне науки і культури. Інакше ми перетворимося в один великий шумний або затишний ресторан. Це довгостроково, мабуть, не є та стратегія, яку би хотіло місто.

А не здається вам, що це доля всіх таких історичних міст – Прага, Краків?

Ні, я так не вважаю. Якщо ви подивитеся на багато великих і не дуже великих міст європейських чи американських – у кожного з них є своя місія. Те, що до тебе приїжджає багато туристів, не означає, що ти не можеш бути центром моди – як, наприклад, Мілан. Це не означає, що ти не можеш бути реальним центром науки і спеціальних досліджень медичних – яким є Відень. І так далі, і так далі. І Львів має всі шанси залишатися центром туризму.

Ну, гармонійно розвиватися, скажімо так.

Але хотілося б, щоб зараз, коли ми вирішили питання з туризмом, ми повернули корабель трошки курсом на науку і культуру. І це допоможе і Львову, і робочим місцям. А головне – це такий тяглий розвиток на декади вперед, тому що наука потрібна всім, і культура потрібна всім.

Дякую, Святославе. Наш час, на жаль, вичерпався. Нагадаю, що це була програма ZAXID.NET LIVE і гостем сьогодні був Святослав Вакарчук. Мене звати Олег Онисько, побачимось. Дякую.

Дуже дякую всім, до зустрічі.