Пор-Бажин як приклад для галичан

Газета «2000» є типовим зразком кадебістської «журналістики». Знайомство з нею не лишає іншого бажання, як ретельно вимити руки і, по змозі, душу після кількості багна, вихлюпнутого зі шпальт часопису на національні почуття українців, українську демократію, українонебайдужих політиків (останні, ніде правди діти, створюють для цього задосить приводів), європейську цивілізацію (теж, далебі, не безгрішну) й будь-що інше, коли те «інше» є або ж видається недружнім до хазяїв видання. Проте щедрий бюджет дозволяє газетярам оперувати великими масивами інформації й відтак раз у раз видавати «на гора» дещо справді цікаве.

В цілому матеріал А.Маслова «Пор-Бажин как отражение системных подходов» («2000» за 12 жовтня ц.р.) не виламується з канонів «свободи слова по-кічигінськи». Тут і цілеспрямоване підштовхування України в лоно «перспективного» євразійства, й фройдистське самоототожнення «українського» автора з російською стороною, й інвективи на адресу «махрового национализма» (про кого це вони - хіба «махрових» підплачують не з тієї ж кишені?)... Спробуймо втім крізь такі й схожі пасажі продертися до змісту, бо він того вартий.

Конкретно в матеріалі ходить про те, якої небуденної інформаційної розкрутки набула цього року в російських медіях стародавня фортеця Пор-Бажин, розташована неподалік географічного центру Азії в Тувинській АР. Пам'ятка сама по собі дуже цікава, проте автор публікації, виявивши неабияку історико-етнографічну ерудицію, доводить читачеві, що правдивою сенсацією тут не пахне - фортеця давно відома й неодноразово досліджена археологами, а в околицях р. Хемчик (одного з витоків Єнісею) виявлено цілих 17 схожих пам'яток...

Тоді звідки така нав'язлива увага російського бомонду на чолі з «самим» ВВП? Доточивши ще низку спостережень та припущень, А.Маслов робить висновок, що російським аналітикам «у рекордно стислі історичні терміни» вдалося знайти парадоксальне розв'язання геостратегічних проблем країни, яке тепер намагається реалізовувати кремлівське керівництво. Суть цього розв'язання полягає в тому, що необачно прорубане колись Петром І-м «вікно в Європу» має бути остаточно замуроване, а Росія натомість рішучо переносить вектор своїх основних інтересів на Схід. Розкрутка Пор-Бажина - лише одне з численних свідоцтв цього історичного повороту.

Така інформація мусила би привернути увагу українського читача бодай через те, що, за А.Масловим, «надто потужний взаємозв'язок систем (України та Росії - Авт.), хочеться це комусь визнавати чи ні». Нас однак більше зацікавило повідомлення про те, що «довкола назагал пересічного археологічного релікта сформувався «раптом» цілий ареопаг із громадських організацій, найвищих чиновників та науковців». Отже, опікунську раду проекту «Пор-Бажин» очолює голова МНС Росії Сергій Шойгу - уродженець тих місць і далеко не остання особа в чинному російському політикумі. До складу ради входять Голова Держдуми Росії, директор ФСБ, кілька міністрів, мер Москви, губернатор Петербурга, президент Татарстану... Засновниками ж Культурного фонду «Фортеця Пор-Бажин» стали Торгово-промислова палата Росії, Спілка кінематографістів, Всеросійське товариство «Спортивна Росія», інші фундації. Як бачимо, склад «опікунів» і спонсорів гарантує найвищий рівень реалізації пов'язаних із пам'яткою проектів.

Ви, читачу, пригадуєте схожу концентрацію імен і ресурсів навколо хоч одного з вітчизняних проектів?.. Між тим для сусідньої держави ситуація з Пор-Бажином аж ніяк не є винятковою! Ненабагато слабкішим за Пор-Бажин рівнем представництва хизується, наприклад, російський Фонд підтримки патріотичного кіно. Члени Фонду не лише «надмухують щоки», а якнайактивніше це саме кіно створюють, стрімко витісняючи з російського екрану імпортних героїв та суперменів. У нас натомість - ні фондів, ані власного кіно, тим паче патріотичного... Товариство російської мови очолює Перша Леді Росії - ясна річ, ні з коштами, ні з підтримкою на високому рівні шанувальники мови Пушкіна не знають жодних проблем. На цьому тлі потворним казусом бюрократичного «патріотизму» виглядає українська «Просвіта»... А які потужні сузір'я владних та бізнесових імен сформувалися довкола російських спортивних федерацій!

Звичайно ж, як слушно зауважив колишній наш президент, Україна - не Росія... Росіяни не витрачають мільярди на перманентні політичні баталії й усі, від мільярдерів до бомжів, добре знають, хто в країні хазяїн. (Хто не знав, опинився за кордоном або в місцях не вельми віддалених...) Нема розколу ні в державі, ні посеред еліти. Стале зростання добробуту й систематичні впорскування неоімперської ідеології «допомогли правильно самовизначитися» більшості росіян...

Проте мусимо визнати, що російська еліта й сама по собі дедалі «переростає» вік нуворишів, коли хапальний інстинкт затьмарює будь-які позови інтелекту й єдиними критеріями «крутизни» вважаються іномарки, палаци, зв'язки «на горі»... Що для російського бізнесового й політичного класу «національні інтереси Росії» мають реальну мобілізуючу силу, спроможну, бодай епізодично («когда Россия позовет»), відсувати на задній план чисто шкурні інтереси. Неймовірно важко догледіти ознаки такого ж «дорослішання» в їхніх українських колег.

Утім, менше з цілою Україною - сумним, проте незаперечним фактом є те, що значна частина її еліти бачить власні «національні інтереси» за Хутором Михайлівським або ще деінде. Обмежимося наразі Галичиною, яка роздвоєнням національної ідентичності нібито не страждає. Вже тут, здавалося б, існує надійний ґрунт для мобілізації місцевої еліти на просування якихось значних, і то власне українських проектів... Натомість бачимо лише безсистемне меценатство поодиноких елітаріїв, неспроможне вплинути на регіональну ситуацію в цілому. Хтось підтримав дитячий будинок, хтось обладнав комп'ютерними класами пару сільських шкіл, підпоміг футбольній команді, перерахував кошти на санаторій для ветеранів визвольних змагань - і т. ін.

Між тим аналітики дедалі частіше зауважують, що Галичина має власні інтереси, до яких «київським дядькам» і, треба визнати, пересічному мешканцеві зазбручанських теренів теж, щонайменше байдуже. Самі собою окреслюються принаймні два значних регіональних проекти, які можуть бути втілені в життя згуртованими зусиллями галицької влади, бізнесу та інтелекту за вкрай проблематичної «підтримки» з боку владного Києва. По-перше, не розбудувавши в нашому регіоні повномасштабної української культурної інфраструктури, ми зазнаватимемо дедалі інтенсивнішої русифікації, якій не матимемо що протиставити. По-друге, мусимо на 100% використати той стратегічний шанс Галичини, який полягає в її географічній близькості до Європи та історичній традиції європейства. Як Росія рішуче розгортається нині обличчям на Схід, так само рішуче Галичина мусить повернутися обличчям до Заходу. Зокрема, кордон із Євроунією слід зробити таким же «прозорим» та легким до перетину, як кордони Хорватії або Швейцарії...

Одна біда - не маємо свого Путіна! Себто достатньо авторитетної особи чи структури, навколо яких могла би згуртуватися й почати робити спільну справу різношерстна галицька еліта. А може, варто добре пошукати - й такі особи та структури знайдуться? Дав би Бог...

Фото з сайту www.spbu.ru