Позиціонування Галичини: третій сектор

Текст продовжує дискусію, розпочату статтями, опублікованими у межах проекту «Галичина» на ZAXID.NET. Проект передбачає презентацію текстів на доволі широку за своїм спектром тематику, але всі вони спрямовані на реалізацію спільного завдання: розкриття «таємничого» образу галичанина.

Чи може Галичина гордитися тими, хто починав відродження громадянської активності в пострадянській Україні? Принаймні завдяки тому, що зовсім недавні події творили наші сусіди, друзі і знайомі, подеколи й ми самі, у нас з’явився шанс змінити своє ставлення до історичних фактів, до історії як до чогось реального й дотичного, а не відстороненої академічної науки.

Сьогодні громадські організації перебувають осторонь публічних дискусій і суперечок довкола історії. Чому так? Адже ми живемо у цій країні, суспільні протистояння мали б нас хвилювати, а відтак і надавати імпульси цікавим ініціативам. Так, з одного боку все залежить від політики донорів. Хоча, чи можна аж настільки впевнено стверджувати, що галичани нині хочуть щось змінювати?

Відкрите суспільство

У дев’яностих роках відомого фінансиста та філантропа Джорджа Сороса запитали, чому він так концентрує свою увагу на Україні, і він розповів про двоякі почуття, пов’язані з власними переживаннями й почутими історіями про ставлення українців до євреїв під час Другої світової війни, звідки випливали особисті сумніви і психологічні бар’єри, про те, як на основі власного досвіду і студіювань праць Карла Поппера він сформував своє ставлення до концепції відкритого суспільства. А ще кілька десятиліть тому, на третій рік після закінчення Другої світової війни сімнадцятирічний угорський єврей поїхав до Великої Британії на конгрес молодих есперантистів і звідти вже не повернувся додому. За плечима у нього було життя в окупованій Угорщині, зміна прізвища зі Шварц на Сорос, досвід виживання під час окупації, зокрема за рахунок спекуляцій на чорному ринку.

Нині ж завданням своєї благодійної діяльності Джордж Сорос визначає як здійснення внеску у «розкривання» закритих суспільств, додавання їм гнучкості і сприяння розвитку критичного мислення. До України на початках її незалежності Сорос поставився критично, але потім прийшло переконання, що ця країна має розвиватися без випадків жорстокості, відомої з історії. На цьому етапі були люди, які реально впливали на політику донорів і на формування позитивного ставлення до України (у цьому контексті Сорос згадує Івана Дзюбу та Богдана Гаврилишина). У посткомуністичному світі Сорос був першопрохідцем – це вже пізніше в ці країни почали приходити інші донори, завдяки яким в епоху абсолютного переважання економічних інтересів все ще розвивалася гуманітарна і соціальна сфера, формувалися успішні приклади громадської діяльності. Мало хто задумується, що притулки для безхатченків, центри соціальної реабілітації, інклюзивні навчальні програми, безплатні юридичні консультації, підтримка об’єднань співвласників будинків, соціальні підприємства чи банальна заміна вікон у сільській школі – це те, що часто підтримується зовні і реалізується організаціями «третього сектору».

Якщо ж звернути увагу саме на Галичину, то сигнал від донорів вона сприйняла дуже швидко і легко. Адже було підґрунтя: висока політична активність, історичний досвід громадських рухів і відчуття громади. Спонтанні громадські й опозиційні рухи швидко об’єднувалися в громадські організації і ставали грантоотримувачами, спершу Сороса, а потім інших донорів. Завдяки не лише Соросу, але й дотаціям урядів різних країн громадські об’єднання структурувалися і творили більш-менш цілісний візерунок. Як це буває, когось ці гроші зіпсували, когось стимулювали до діяльності, а комусь просто дозволяли займатися улюбленою справою. Згадки про Товариство Лева, Спілку української молоді чи Студенське братство можна віднайти в Інтернет-базах, звідки студенти стягують реферати на тему «Розвиток громадянського суспільства в Україні». Попри те, що ці організації й досі існують, їхня діяльність вже розглядається у контексті новітньої історії, так, ніби вони не мають сьогодні жодної цінності, як повністю закритий і самодостатній фрагмент, де не може бути ніяких взаємозв’язків, переплетінь чи трансформацій.

Дискусії про розвиток і досягнення громадського лідерства, помилки і занепад об’єднань, якими захоплювалися далеко поза межами пострадянського простору, могли б привнести набагато більше в формування позитивного іміджу галичанина, аніж вигороджування і героїзація суперечливих історичних постатей. У відкритому суспільстві люди мислять критично і не творять собі ідолів, не виставляють сіті-лайтери з героями, а аналізують історичний досвід, який сформувався завдяки їх діям. Пострадянський етап свого розвитку Галичина починала відкрито, але з часом закрилася: у дев’яностих про регіон говорили як про місце, де дбають про культурну спадщину, цінують демократію, відроджують і розвивають реальні інститути громадянського суспільства. Тепер громадська дія Галичини візуалізовується у топтанні прапорів і наклейках в маршрутках на зразок «Діти України проти гомосексуалізму і ювенальної юстиції». І ніхто ж не думає, що для когось цей червоний прапор має зовсім інше смислове навантаження, люди з іншим способом життя теж їздять у тих самих маршрутках, а ювенальна юстиція впроваджується задля дотримання прав дитини.

Можна говорити про причини соціальної агресії й винуватити в них кого заманеться, але це аж ніяк не виправдовує закритість галичан до інших, вибірковість у примірянні європейських цінностей, мовляв, демократія - це добре, але нація важливіша; свобода кожного – так, але нею в критичний момент можна пожертвувати; права меншин – прекрасно, але тільки тих, які ми собі виберемо; міграція – прекрасно, наші нехай собі їдуть в Італію і заробляють гроші, а таборів для біженців нам не потрібно. І дарма, що ці африканські біженці є такими ж жертвами локальних воєн, якими були ми.

Нецікава історія

У період буму пострадянських студій, коли світ почав відкривати для себе багато цікавих речей про нас, і то значно суттєвіших, аніж геополітична карта Гантінгтона, де Галичину зачислено до західної цивілізації, у  дослідженнях розвитку громадянського, «підземного», чи паралельного суспільства топонім «Галичина» (хоча переважно застосовувався термін «Західна Україна») з’являвся не стільки поряд з Радянським Союзом і пострадянськими країнами, скільки з Центральною і Східною Європою. Політологи і соціологи паралелізували наш регіон з західною лінією розвитку, використовуючи сюжети, в основу яких лягало відродження організацій та традицій докомуністичного періоду, роль церкви у суспільному житті, опозиційні рухи та самвидави, підпільні неформальні культури, зв’язки з діаспорою та явища дисидентства. Вагомий акцент ставили також на теми національної свідомості, героїзації ОУН-УПА та зростання кількості відкрито націоналістичних організацій. Набагато менше говорилося про міжкультурне надбання Галичини, яка залишилася в архітектурі, але вивітрилася із світогляду людей.  

Донори, які приходили в Україну, питаннями цивілізаційних меж, культури, націоналізму і внутрішньої інтеграції ніколи не займалися. Не тому, що не хотіли, а тому що в процесі консультацій з різними експертами та інституціями ніхто ці важливі для країни і для становлення громадянського суспільства теми не порушував. Зазвичай відкриттю кожної програми фінансування донорів відбуваються консультації з зацікавленими сторонами. Це можуть бути і експерти, і представники влади, і громадські організації, і, зрештою, ті ж дослідники. Відтак програми фінансування ми можемо розглядати як віддзеркалення вітчизняного експертного потенціалу і бачення нас іноземними експертами, які займаються українськими питаннями.

Навряд чи варто стверджувати, що всі задоволені політикою донорів. Проте відкритої дискусії щодо пріоритетів програм фінансування у середовищі самих організацій немає. Частіше висловлюються претензії щодо впливу на процес розподілу коштів. Це інколи нагадує логіку колоніального розвитку, коли суспільство готове бунтувати, але абсолютно нездатне випрацювати цілісне бачення свого майбутнього. У цьому розрізі регіональні відмінності в «третьому секторі» України більш видимі. На відміну від, приміром, Донбасу чи Криму, галичани рідко висловлюють претензії, артикулюють своє незадоволення чи нарікають на проблеми. Оскільки з західної сторони донорські кошти приходять під загальним грифом «на розвиток демократії», то всі донори вже визнали факт, що в нас демократії більше. Зі східної сторони фінансова допомога йде на розвиток і підтримку російської мови і культури – в таке встрявати галичани просто не можуть, інакше вони перестануть бути галичанами.

Постколоніалізм Галичини виявився в іншому. У розвитку організаційної спроможності громадського сектору велику роль відігравав транскордонний компонент і близькі зв’язки з Польщею. Саме завдяки польським партнерам сюди йшли суспільні інновації, але залишалося відчуття, що ми робимо те, що хочуть «вони», а не те, що потрібно нам. Присутність і роль поляків у розвитку громадського сектору межувала з прихованими конфліктами і формуванням табу на теми, які б перешкодили співпраці у більш практичних сферах. Допоки історики і політики дискутували про пам’ятники, написи і меморіали, громадські організації, вивозячи на навчальні поїздки і тренінги локальних лідерів, депутатів і чиновників, підсвідомо закривали «невигідні теми». Чомусь вважалося, що треба дивитися у майбутнє і не торкати історії. Більше того, існувало переконання, що висловлення власної позиції і принаймні нейтрального (не кажучи вже  про позитивне) ставлення до УПА чи Бандери приховувало в собі небезпеку виключення із самого процесу співпраці.

Практичний менеджмент

Є ще в середовищі громадських організацій поняття «лягати під донора». Це ситуація, коли організація міняє напрями своєї діяльності, виходячи з пріоритетів інституції, яка готова щось фінансувати. Тут вже спрацьовує комерційний чинник і бажання таки отримати якісь кошти. Як свідчить досвід, «лягати» завжди легше, ніж формулювати власне бачення, а потім ще й намагатися щось змінити.

Один відомий «лобіст» громадського сектору з Донецька ввів прагматичне поняття «освоювати гранти», підтасував під це власну нібито наукову теорію і добився фантастичного визнання донорів. Теорія була значно простішою за «Капітал» Маркса, вона поміщалася на кількох слайдах. Певний час менеджери програм, які переважно фінансували з коштів уряду США, свято вірили, що їхній герой розвиває суспільні інновації і перетворює Донецьк в ареал свідомого громадянства. Нещодавно їх трохи «попустило», але за цей час позиції «освоювача грантів» стали у столиці значними. Теорія  освоєння грантів і автор теорії навіть заслужив визнання в Українському католицькому університеті, де втілюється навчальна програма з розвитку неурядових організацій. Натомість Львів, маючи і цю ж навчальну програму в УКУ, і хрестоматійний досвід співпраці громадських організацій і органів місцевого самоврядування, такого визнання немає. Як і в усіх інших сферах публічної політики, галичани не вміють просувати свої інтереси, а ще менше вміють хвалитися своїми досягненнями.

Та з галичан вийшли непогані менеджери донорських структур і організацій, їх частка серед когорти «третього сектору» України ще кілька років тому була непомірно високою. Починалося все з банального (схожа ситуація розвивалася і в журналістиці): у столиці в дев’яностих існувала велика потреба на людей з менеджерськими задатками, які б знали українську і англійську. Після Помаранчевої революції у середовищі донорів почалася нова політика – частіше стали з’являтися регіональні пріоритети у фінансуванні, на відміну від тематичних, які покривали всю країну. Ці події поставили хрест на пріоритетах Галичини, і потоки донорських грошей пішли на Схід і Південь. Неодноразово доводилося чути: в Галичині з демократією все гаразд, громадська активність на висоті, регіон найбільш європейський. У приватних розмовах не раз звучало: «Ми не підтримуємо проекти з Західної України». У певний період, щоб отримати фінансування організації зі Львова, треба було придумати вдесятеро кращу ідею, аніж в Криму, розробити вдвічі менший кошторис, аніж в Донецьку, та ще й надіятися, що просто «пощастить».

Таким чином, бути галичанином у «третьому секторі» стало просто невигідно. Якщо хочеш триматися на плаву, треба ментально жити в Україні, а отже, зустрічатися із знайомими біля пам’ятника Леніну, адресувати листи на проспекти чекістів, пити на перервах хімічну розчинну каву і лише десь в куточку, коли ніхто не бачить, запарювати в пластиковому стаканчику чорний натуральний порошок.

Є ще один вихід: те саме транскордоння, міжнародна співпраця і участь у програмах фінансування, спрямованих не конкретно на Україну чи її регіони, а на Європу чи й увесь світ.  Тим більше, що в цій площині відкриваються неабиякі можливості займатися і міжкультурною спадщиною, й історією, і культурою. Повертаючись до тез, висловлених на початку статті, варто зазначити, що історія тут має таки вийти за академічні рамки і розширитися до громадського рівня. Суспільство має сприймати свій розвиток не як картини масового героїзму, а зважати на долі конкретних людей, яких під час воєн вбивали і які були змушені  вбивати інших, на історії будинків, які втрачали своїх господарів, і контури вулиць, які кілька разів змінювали свої назви.

Від історії легше перейти до сучасності, зрозуміти тих, хто думає, виглядає, говорить і живе по-іншому. Треба лише навчитися бачити історичний розвиток нелінійно, і це – найважче. У плані творчого мислення і здатності будувати взаємозв’язки між фактами, подіями чи явищами, ми абсолютно не відрізняємося від решти України і пострадянського світу загалом. Історична і освітня політика, в межах якої виховувалися цілі покоління, відучила рефлектувати, бачити у символах соціальність, вміти інтерпретувати, пояснювати, пропускати «через себе», прогнозувати і критично оцінювати. І зрештою – поєднувати історичні дискусії з розвитком демократії. Це важливі пріоритети в контексті формування європейської ідентичності.  І можна почати з простого – з усунення ксенофобських наклейок у громадському транспорті, які виглядають зовсім не по-європейськи і спрямовані на руйнування міфу про те, що галичани добрі, гостинні і виховані люди.

Попередні статті, опубліковані в межах проекту «Галичина»: Галичани. Частина перша,  Про глибину історичної пам’яті, Чи є в серці українців Україна? , Галичани перед вибором , «Рани в серці Вітчизни», або За що боровся Ян Щасний Гербурт .