Роман Шухевич. Фантазія

Нещодавно історик В.В’ятрович опублікував серію статей на «Українській правді» про український націоналізм під час Другої світової війни. Його трактування теми можна відверто та чесно назвати апологетичним і незбалансованим.

«Інтерпретації історії завжди є політичними інтерпретаціями, оскільки вони підтримують певні уявлення про те, як влада працює і розвінчують інші. Але інтерпретації історії не мають бути заполітизованими, оскільки вони не мають ставати зброєю для сучасного політичного протистояння», - Чарльз Мейє (Charles Maier).

Нещодавно Володимир В'ятрович опублікував серію статей на «Українській правді» про український націоналізм під час Другої світової війни. Його трактування теми можна відверто та чесно назвати апологетичним і незбалансованим. Дійсно, історик може мати тверді переконання та їх висловлювати, проте тексти В'ятровича мають низку значних і засадничих проблем. Це питання важливе не лише з огляду на будь-які «особисті» причини, але насамперед тому, що діяльність В'ятровича заторкує дуже делікатні і складні питання у недавній історії України, над якими - в ідеальному варіанті - мають працювати тільки ті історики, які дотримуються високих стандартів професіоналізму.

Я відіслав детальний аналіз однієї зі статей В'ятровича («Роман Шухевич. Солдат» https://www.pravda.com.ua/news/2008/5/8/75222.htm) до редакції УП 19 травня і вже 20 травня отримав відповідь про їхню згоду опублікувати статтю після скорочення її на третину.  Цікавим моментом було те, що УП порадила мені менше згадувати Володимира В'ятровича. Після значного скорочення, я відіслав статтю до УП 21 травня з поясненням, що мій текст є критичним оглядом статті іншого автора, і в цьому випадку краще і чесніше бути максимально відвертим і точним. Наступного дня УП попросила мою фотографію, яку я відіслав і того ж дня отримав е-поштою лист від редакції з подякою. Від цього моменту я нічого не чув від УП, моя стаття не була опублікована, у той час, коли матеріали Володимира В'ятровича і далі з'являлися на сторінках цього видання. Здається, що редакція не вважала доречним будь-яке спілкування зі мною. Я тричі відсилав е-мейли про стан моєї публікації, проте відповіді не було. В останньому листі я чітко висловив своє здивування їхніми діями і попросив про коментар: знову - тиша.

У той самий час я зауважив, що критичні (але у жодному випадку не агресивні) коментарі до статей В'ятровича здається часто відкидалися «модератором». У підсумку читачі УП могли побачити переважно позитивні та ентузіастичні коментарі на ці історично дуже суперечливі тексти. Хто є модератором і які критерії він чи вона застосовує? Реалістичне і пропорційне представлення коментарів, що надійшли чи якийсь інший, вибірковий метод?

Я дуже сподіваюся що є добре і «невинне» пояснення того, що виглядає як систематичне упередження. Але мені здається, яким би не було це пояснення, те, що трапилося, уже може викликати глибоку стурбованість з огляду на дві причини. По-перше, історики - особливо ті, які працюють над глорифікацією героїзму чи національної гордості, - мусять відкрито приймати участь у дискусіях і остерігатися, навіть неумисно, створювати враження, що вони уникають чи може навіть бояться дискусії.

По-друге, офіційна посада Володимира В'ятровича (https://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=73827&cat_id=80543) може спровокувати недобрі асоціації і викликати більше загальне питання: Як національна пам'ять трактуються в сучасній Україні?

Моїм першим наміром було почати пряму і відверту дискусію на сторінках «Української правди», проте, з невідомих мені причин, це видається неможливим. Дякую за згоду ZAXID.NET опублікувати мій критичний огляд статті Володимира В'ятровича і з цікавістю очікую на дискусію.

***

«Поява статей про Романа Шухевич, як і загалом про ОУН і УПА свідчить про спробу осмислення минулого. Однак їхній тон та риторика нерідко викликають розчарування, залишаючи відчуття дежавю своєю заанґажованістю.

Безперечно, Володимир В'ятрович береться за складну тему, демонструючи подиву гідну здатність звільнення себе, а відтак читацької аудиторії від найменших сумнівів у правильності викладу своїх позицій. Почнемо з «деталей»: спрощення боротьби за Карпатську Україну до «першого вияву збройного спротиву політиці Гітлера». Але ж чи таким був перебіг подій на Карпатській Україні? 

Поки поведінка Німеччини була невизначеною і дозволяла плекати надії на співпрацю, Карпатська Україна фактично добивалася статусу протекторату Райху. Коли угорські війська в березні 1939 року вступили на територію республіки, першою реакцією Волошина було - негайно звернутися по допомогу до німців. Щобільше, Андрій Мельник навіть випередив його, звернувшись до самого Гітлера з проханням гарантувати безпеку молодої української держави. Українські націоналісти організували демонстрацію, використовуючи гасла про «вуйка Гітлера» і «отця Волошина», які мали б допомогти українцям боротися проти чехів. І якщо Чехословаччину у Мюнхені зрадили Британія та Франція, а Польща та Угорщина цинічно з цього скористалися, то й українські націоналісти намагалися зробити те саме. Те, що великі держави їм цього не дозволили, не може бути підставою для «патріотичного» відбілювання. Ці факти можуть викликати схвалення чи обурення - але ігнорувати їх абсолютно хибно. Окрім того, акцентуючи увагу на опір угорцям, не варто замовчувати і той факт, що і після знищення Карпатської України ОУН зберігала демонстративну готовність співпрацювати з Німеччиною, а не боротися проти неї.

теза пана В'ятровича, що для українців Друга світова війна виявилася шансом відновлення справи незалежної України слушна щодо значної частини лідерів і діячів українського руху, але аж ніяк не стосовно всіх українців загалом. Не можна нехтувати фактом, що значна частина українців сприймала цю війну інакше, ніж українські націоналісти. Чи означає це, що вони від цього є меншими українцями?

Справді, загальна мета українських націоналістів полягала у здобутті незалежності, однак, з тактичних міркувань, принаймні на початку війни, вони були готові стати складовою частиною «Нової Європи», у якій домінувала б Німеччина, а відтак незалежність України була б вельми відносною. М'яко кажучи, наївно виглядає заява пана В'ятровича, що в 1941 році ніхто, включно з німцями, не знав, на що буде схожа така «Нова Європа», начебто ніхто не міг знати, яким брутальним виявиться німецьке військо і за яку мету воно боротиметься.

Заклик пана В'ятровича не писати історію заднім числом можна було б лише вітати, але стверджувати, що після майже десятилітнього правління нацистів у Німеччині, через два роки після нападу на Польщу, через рік після нападу на Францію й далі залишалося невідомим, на що буде схожа «Нова Європа» - просто смішно. Звичайно, пік Голокосту, як і «війни на винищення» на Сході були ще попереду, але як перше, так і друге виразно провіщали події в окупованій німцями Польщі, не кажучи вже про репресії та антисемітські переслідування у Німеччині та Австрії. Будь-якому пересічно розумному спостерігачеві було очевидно, що новий порядок буде тоталітарним, терористичним, расистським режимом.

Пишучи про совєтську окупацію Західної України 1939 та 1941 рр., цілком слушно говорити про її брутальність та масовий терор. Однак не треба дезорієнтувати читача. Дані про сотні тисяч депортованих правдиві, однак пан В'ятрович говорить про цих людей у тому ж реченні, в якому йдеться про совєтські репресії супроти українських націоналістів.

Водночас, позаяк про депортованих совєтами поляків та євреїв він мовчить, то складається враження, що всі депортовані були українцями, ба більше: українськими націоналістами. Насправді ж відомо, що більшість депортованих становили поляки, окрім того сильно постраждали також українці та євреї. При цьому хочу наголосити: це ніяк не применшує українських страждань, або ж злочинів совєтських «визволителів».

Ще більш сумнівною є спроба «порівняти» рівні віктимізації за совєтів та нацистів. Передусім, вказана кількість - близько 1 млн 200 тис. жертв на «цій території» (під якою В'ятрович, вочевидь, має на увазі лише Західну Україну) - є відверто неправильною, і це з кількох причин. По-перше, недавні - аж ніяк не «просовєтські» - дослідження вказують на те, що ця статистика є завищеною; справжня кількість, ймовірно, становить біля половини, або й навіть менше задекларованої цифри. По-друге, навіть старі обрахунки стосувалися не лише Західної України, а усіх колишніх теренів східної Польщі.

Загальна кількість жертв совєтських репресій і так є дуже високою. Немає потреби роздувати її, особливо коли нині ми вже маємо надійніші цифри. Щобільше, твердження, що старі цифри вказують на те, що совєти між 1939 та 1941 рр. зрепресували більше жертв, аніж німці між 1941 та 1944 - «за чотири роки окупації» - фактично є недостовірним й безвідповідальним.

А де з цього химерного балансу зникли жертви Голокосту? Чи зважив В'ятрович на той важливий факт, що якщо наслідком жахливих совєтських депортації була смерть значної частини (але не більшости) своїх жертв, то німецькі депортації до винищувального табору смерті у Белжці, або ж акції німецьких «Einsatzgruppen», могли «похвалитися» майже стовідсотковим «рівнем винищення»?

Варто зазначити, що совєтська пропаганда звинуватила Романа Шухевича та його Нахтіґаль у двох злочинах, до яких вони не були причетними: масовому погромі та вбивстві польських науковців у Львові влітку 1941 р. Фахові історичні дослідження й справді свідчать про те, що Нахтіґаль як організований військовий підрозділ участі у цих злочинах не брав. Водночас ці ж дослідження вказують, що виключати участь окремих членів Нахтіґалю у погромі є надто поспішним.

Щобільше, цікаво бачити як історик згадує погром і натхненно обстоює непричетність Нахтіґалю, при цьому ані словом не згадуючи роль ОУН-Б (принаймні частини її діячів) у антиєврейській агітації та насильстві.

Звичайно, це тема складна і болісна. але немає найменшого сумніву, що ідеологія ОУН-Б містила антисемітські стереотипи. Без сумніву, ОУН-Б не мала монополії на ідею «жидокомуни», і визнання антисемітських настроїв українського націоналізму не применшує німецької провини, однак у статті, де заторкуються події у Львові влітку 1941-го, не варто робити вигляд, що не існує ширшої проблеми українського націоналізму та антисемітизму в часі Другої світової війни.

Історики (і неісторики) не можуть не ставити критичні питання щодо того, чим саме займалися Роман Шухевич та його солдати під час «боротьби проти партизан» у Білорусі. Володимир В'ятрович стверджує, що документів практично немає, а отже довести їхню невинність складно. Водночас автор вимагає дотримуватися презумпції невинності. Така логіка наслідує логіку судової процедури.

Однак, з методологічного погляду, історія як дисципліна має інші правила, аніж юриспруденція. Інакше кажучи, історики навіть не мають «оскаржувати» Романа Шухевича. Та «адвокатський» захист є також просто недоречним. Адже першим обов'язком істориків є з'ясування перебігу подій. Якщо ж з'ясувати цього вони (поки) не можуть, то мусять визначити, що могло статися з більшою, а що - з меншою ймовірністю. А якщо і це їм не під силу, то вони, принаймні, мали б визначити коло тих важливих питань, на які могли або намагалися б дати відповідь майбутні дослідження.

адже загальний контекст «антипартизанських» боїв у Білорусі - де німці часто звітують про вбивства цивільного населення,  включно з євреями, як про «боротьбу проти партизанів» - також означав систематичне винищення цивільних мешканців, а також пошуки і вбивства євреїв. апріорне твердження про те, що партизанські загони, проти яких боролися Шухевич та його бійці, складалися лише - на що наштовхує текст В'ятровича - з «диверсійних загонів НКВД», знову ж таки, є дивовижно наївним.

І насамкінець: я вважаю цілком можливим те, що Роман Шухевич міг бути героєм. Водночас припускаю, що герой може помилятися, діяти аморально, щобільше, навіть чинити злочини. Тому обов'язком історика є дослідження реальної картини минулого, а не писання панегіриків. не можна вибудувати історичну пам'ять на систематичному забуванні. Таку спробу можна зробити, і впродовж якогось часу вона може навіть виявитися успішною. Але раніше чи пізніше - горе країні, чия пам'ять в руках завзятих ідеологів».

Фото зі сайту nashformat.com.ua