Саудівська стратегія Росії

17 квітня у Досі, столиці Катару, збиралися представники шістнадцяти країн (на них припадає понад 60 відсотків світового видобутку нафти). Мета зустрічі полягала в тому, щоб виробити угоду про заморожування видобутку на рівні початку року. Це мало б стабілізувати ціни на енергоносій. Зустріч закінчилася фіаско, у якому російська сторона звинувачує саудівців. Це істотний момент, оскільки саміт у Досі став можливим саме завдяки попередньому узгодженню позицій Саудівської Аравії та Росії (а також Венесуели й Катару) у цьому питанні. Варто придивитися уважніше, як готувався короткотривалий саудівсько-російський союз.

Домагаючись домовленості з Саудівською Аравією, Росія мала на меті передовсім забезпечити зростання цін на нафту. Таким чином вона намагається врятувати свій бюджет від катастрофи і запобігти стагнації країни, яка може затягтися на десятиліття.

Утім це не єдина мета Москви. Володимир Путін разом зі своїми поплічниками прагнув шляхом зближення з Ер-Ріяд також відновити свої впливи на Близькому Сході, обмежити роль Ірану як постачальника природного газу (Тегеран – це конкурент для Газпрому), а також компенсувати вплив санкцій, які запровадили проти Росії Європа й Америка.

У цій тактиці можна також зауважити прагнення Кремля відвернути увагу від «українського питання». Хоча конфлікт на сході України вже не становить перешкоди для спільних бізнесових справ Заходу і Росії.

Водночас на рівні політичному саудівсько-російський союз виглядав доволі екзотичним, оскільки обидві країни мають абсолютно різні стратегії щодо Сирії.

Менше, ніж мало

Уже понад рік точаться розмови про нафтове порозуміння між Москвою та Ер-Ріядом. З травня 2015 року інтенсивність зустрічей саудівських міністрів з російськими колегами стала явно вищою, ніж це буває стандартно для двосторонніх відносин. Росія і Саудівська Аравія підписали за той час, серед іншого, угоду про мирне використання атомної енергії.

Ер-Ріяд є неформальним лідером країн ОПЕК, тому в Москві почали вибудовувати з ним енергетичний союз. Обидві сторони є залежними від експорту нафти. У саудівському випадку прибутки від продажу «чорного золота» забезпечують аж 90 відсотків бюджетних надходжень, а у випадку Росії – 60 відсотків. Проте Саудівська Аравія володіє третіми за обсягом у світі золотовалютними резервами, тож вона у змозі пом'якшити для себе збитки від падіння цін на нафту до 40 доларів за барель без значних втрат для своєї економіки. У цілком іншій ситуації перебуває Росія, для якої така ціна за барель означає, що економічне зростання в кращому разу не перевищуватиме одного відсотка. А це означає неминучу рецесію у перспективі наступних п’ятнадцяти років.

Тому Москва так прагнула укласти угоду, яка б мала обов'язкову силу для всіх країн-членів ОПЕК. Її мета полягала в обмеженні видобутку нафти, а отже, суттєвому скороченні продажів. Це означало б повторення 1973-1985 років, але на цей раз за участю та з ініціативи Росії.

Ба більше, Москва сподівалася, що вона зможе переконати Алжир, Єгипет, Туніс і Палестину взяти участь у цій енергетичній картельній змові. Для Саудівської Аравії такий союз був би дуже важливим і в політичному аспекті, оскільки дозволив би їй повернути собі лідируючі позиції в регіоні. Це нині має велике значення для Ер-Ріяда в контексті стабілізації відносин між Заходом та Тегераном.

Недосконала оборудка

Росія ще в середині лютого досягла порозуміння зі Саудівською Аравією, Катаром та Венесуелою. Хоча суть цього порозуміння значно відрізнялася від початкового наміру російських сановників. Це підтверджується хоча б динамікою цін на сировину, які замість того, щоб рухатися вгору, почали знову падати.

Чому ж ринок нафти зітхнув з полегшенням після фіаско у Досі? По-перше, запланована угода передбачала замороження видобутку лише на рівні січня 2016 року,коли він і так досягнув рекордно високого рівня (а отже, поставки сировини за лімітами щоденного виробництва в січні на тлі актуального попиту призводили б до нарощення виробничих запасів, тож механізм зниження цін не працював би). По-друге, цей документ мав би обов'язковий характер тільки за умови, що його б підписали всі країни-члени ОПЕК. Головною проблемою було отримання згоди Ірану й Іраку (членів ОПЕК з 1960 р.), а ці країни не мають жодного зацікавлення, щоб поставити своє факсиміле під документом.

 Тож порозуміння,  про яке було з великим тріумфом оголошено в Москві, могло призвести в кращому разі до уповільнення темпів падіння цін на сировину. Але аж ніяк не сприяло б їхньому зростанню.

Щоправда, в день оголошення порозуміння Росії зі Саудівською Аравією ціна нафти зросла на чотири відсотки, але за наступні дні стабілізувалася на рівні 43 доларів за барель (що з точки зору Росії не вирішує жодних проблем).

За іронією долі, зростання ціни на «чорне золото» могло бути спричинене більше повідомленнями  з-за океану, ніж із Близького Сходу. Виявляється, що американські запаси сировини падають (хоч очікували їхнього зростання), а магістральний нафтогін Keystone, який доставляв енергоносій до «центральних» штатів, закрили через ризик розливу нафти.

***

Короткотривалий союз між Москвою та Ер-Ріяд був, без сумніву, симптом вкрай прикрої економічної ситуації в Росії. Москва не зробила висновків з уроків історії і вже упродовж кількох десятиліть залишається залежною від експорту сировини. Складно спрогнозувати, чи російсько-саудівська угода вплинула б у довготривалій перспективі на світові ціни на «чорне золото». Це залежало б від багатьох чинників, зокрема від рішень Ірану й Іраку, рівня попиту, від ситуації зі світовими резервами та від темпів роботи з використання альтернативних джерел енергії.

У середньостроковій перспективі російсько-саудівський альянс міг би привести до короткострокових змін ціни. Проте, як продемонструвала енергетична криза 1973 року, у довгостроковій перспективі це прискорило б позитивні зміни на енергетичному ринку, а отже, на розвитку альтернативних джерел енергії.

Однак Катарський саміт не приніс жодного рішення, а ціна бареля нафти продовжує коливатися у межах сорока доларів.

Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET  і польським  часописом  Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії.

Оригінальна назва статті:  Saudyjska strategia Rosji  („Nowa Europa Wschodnia”)