Від окупації Криму до повномасштабного вторгнення

Знаменно, що річниця повномасштабного вторгнення Росії в Україну приблизно збігається з річницею початку російської операції з окупації Криму. Адже перша подія так чи інакше випливає з другої. Можна з великою часткою ймовірності припустити, що якби вдалося запобігти окупації Криму в лютому 2014-го, то, найімовірніше, не сталося б й інвазії на Донбасі у квітні того ж року, а отже й трагедії 24 лютого 2022 року. Чи це таки наївні міркування, і російське вторгнення таки відбулося б так чи інакше – з окупованим Кримом і ОРДЛО чи без них? Та й чи був у принципі шанс захистити Крим, не дати його окупувати? Чи був сенс спробувати чинити реальний спротив?

Ми знаємо, що операція з реального захоплення українського півострова розпочалася ще 20 лютого 2014 року. Тобто коли Віктор Янукович ще перебував на Банковій, ще вважався повноправним президентом і вів перемовини з опозицією й закордонними посередниками. Чи хтось очікував, що він незабаром збере всі свої манатки і кинеться навтьоки до Росії? Що Верховна Рада за фактом втечі позбавить його повноважень й обере Олександра Турчинова тимчасовим виконувачем обов’язків президента? Ні, про це в день початку «кримської операції» ніхто й близько не здогадувався. Хіба що в Кремлі могли підозрювати, що бунтівні майданівці підуть штурмом на президентську резиденцію й силою скинуть Януковича з посади. Але це не більше, ніж гіпотеза, яка, щиро кажучи, не надто корелюється з реальністю, попри агресивні заяви деяких учасників Революції гідності.

27 лютого у Криму несподівано з’явилися «зелені чоловічки» – перші «іхтамнєти», які військові однострої та зброю, за твердженням російського диктатора Путіна, «придбали у воєнторзі». Нова українська влада в сумбурі радикальних змін не встигла вчасно зреагувати на тривожний розвиток подій. А час тоді грав явно проти України й вікно можливостей для спротиву закривалося з фантастичною швидкістю. Бо поки військово-політичне керівництво в Києві оговтувалося, «зелені чоловічки» разом з перебраними «казакамі» захоплювали адміністративні будівлі, блокували українські військові частини, а їх там було чимало, і спротив вони могли чинити нівроку.

У лютому 2016-го, тобто через два роки після описаних подій, Рада національної безпеки і оборони України розсекретила стенограму засідання РНБО України, яке відбулося 28 лютого 2014 року, у зв'язку з тодішніми подіями в Криму. Публікація стенограми мала ефект інформаційної бомби. Адже одна справа – політичні чутки, зовсім інша – опубліковані офіційні папери, котрі стають тими «впертими фактами», які вже так легко не відкинеш.

Наведемо кілька цитат. Спершу доповідь тодішнього міністра оборони України Ігоря Тенюха щодо готовності українських військовиків у країні загалом і в Криму зокрема протидіяти окупаційним потугам Росії: «Ми не готові до повномасштабної війни. Нам потрібен час, нам потрібна допомога… Буду говорити відверто. Сьогодні у нас немає армії. Вона системно знищувалась Януковичем та його оточенням під керівництвом російських спецслужб. Сьогодні ми можемо зібрати зі всієї країни військове угруповання чисельністю біля 5 тисяч військовослужбовців, здатних виконувати бойову задачу. Їх можемо кинути в Крим, але це не вирішить проблему Криму. Ми їх там просто покладемо. А що робити з тисячами кілометрів кордону та підготовкою Росії до вторгнення? Коли зайдуть зранку з боку Чернігівської області, то до вечора вже у Києві будуть».

Також пан Тенюх розповів, що не лише Крим, а ціла Україна по периметру з трьох боків (окрім західного) оточена ворожими військами. «На Київському, Харківському і Донецькому напрямках вже сконцентровано 38 тисяч осіб, 761 одиниця збройної танкової техніки, 2200 броньованих машин, 720 артилерійських систем залпового вогню, також до 40 ударних вертольотів і 90 вертольотів бойового забезпечення, та 90 літаків штурмової авіації. В акваторії Чорного моря на бойове чергування вийшло 80 військових кораблів РФ», – застерігав тодішній керівник військового відомства.

Чи варто було навіть за такої несприятливої ситуації спробувати зробити бодай щось? Ну, наприклад, розблокувати військові частини, адже їх блокувала якась купка ряжених «казаков». А ще дати команду морським піхотинцям звільнити державні об’єкти від озброєних «неопізнаних» осіб. Можна було також вивести танки й поперекривати республіканські траси тощо.

Може, і можна було, але що тепер казати, адже історія не має умовного способу. То ж чому на засіданні РНБО 11 років тому не було ухвалено жодного дієвого плану для протидії окупації? Хто тоді виступав за рішучі дії – передовсім т.в.о. президента Олександр Турчинов. У стенограмі чітко зафіксовано, як він ставить на голосування проєкт рішення РНБО про запровадження воєнного стану: «Хто “за”? Ясно. “За” – один Турчинов. Це означає, що рішення не прийняте». Не дарма ж йому дали псевдо «Кривавий Пастор».

Хто ж найрішучіше виступив проти активних дій? Колишня шефиня Турчинова – Юлія Тимошенко. Чому вона була присутня на такому важливому засіданні РНБО – залишається загадкою. Адже вона вже давно не була головою уряду, навіть депутатського мандата не мала чи якоїсь мінімальної державної посади – лише довідку про звільнення з в’язниці. Так – проста громадянка, ну, ще політикиня. Ось що вона тоді промовила:

«Я провела консультації з найдосвідченішими людьми, і можу сказати, що Путін хоче реалізувати абхазький сценарій, і тільки чекає, аби ми дали йому привід. Ви пригадуєте, як тоді повівся на його провокацію Саакашвілі, і програв! Ми не маємо права повторювати його помилок. Я також розмовляла з нашими закордонними партнерами, і вони теж підтверджують – російські війська на кордонах, і просять не робити жодних рухів. Ми маємо їх послухати, бо без них ми абсолютно безсилі. Тому ми маємо сьогодні благати все міжнародне співтовариство стати на захист України. Це наша єдина надія. Жоден танк не повинен виїхати з казарми, жоден солдат не повинен підняти зброю, бо це означатиме програш. Ніякого воєнного стану і активізації наших військ!.. Ми маємо стати самою мирною нацією на планеті, просто поводити себе як голуби миру», – читаємо в стенограмі.

Читаємо і не віримо. Чи це дійсно сказала відважна й бойова Юля. Найсмішніше, що вона пізніше неодноразово докорятиме чинному українському керівництву за здачу Криму й доводитиме, що готова ледь не сама з автоматом йти відвойовувати окупований півострів. Звідки вона могла знати, що стенограму закритого засідання РНБО розсекретять й оприлюднять та ще й доволі скоро.

Але чи варто нарікати на Юлю Тимошенко? Так варто, але не за це. За нею й без того тягнеться чималий шлейф гріхів. Утім щодо Криму, то дійсно ситуація була вкрай непевна, й абхазький сценарій лякав не лише Тимошенко, а й багатьох політиків і неполітиків. І так, до відкритого збройного протистояння з Росією наші військовики були таки не готові, передовсім морально. У цьому ми пересвідчилися у квітні 2014 року, коли купка російських бандитів на чолі зі Стрєлковим-Гіркіним легко захоплювала на Донбасі місто за містом.

А ще ми тоді вірили у всемогутність Сполучених Штатів і твердий намір Вашингтона захистити наш суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість кордонів. Пригадуєте знаменитий у своїй красі й безглуздості беззбройний марш українських пілотів Севастопольської бригади тактичної авіації під проводом полковника Юлія Мамчура на військовій авіабазі в Бельбеку. Вони йшли гордо піднявши голови, співаючи «Ще не вмерла!». У їхніх руках не було ні автоматів, ні пістолетів, лише прапори – синьо-жовтий і червоний (!?). Вони йшли на озброєних до зубів російських окупантів. З боку росіян було здійснено кілька автоматних черг у повітря. Пролунали вигуки: «Астанавітесь, астанавітесь гаварю! Ми будем стрелять по ногам». У відповідь хтось з українських пілотів крикнув: «Америка з нами, з нами цілий світ!».

Тобто була велика надія на Сполучені Штати, на НАТО, на їхню військову міць, економічну могутність, впливи. Багато хто тоді був упевнений, що Кремль не ризикне стати на прю з такою силою. Воно то, може, й так, якби Вашингтон реально й активно став би на наш бік. Чому ми вірили, що американці саме так і вчинять? Бо все ще вірили в Будапештський меморандум. Хоча ні, слово «вірили» не зовсім сюди пасує. Спробую пояснити, про що йдеться. Так, мислячі люди усвідомлювали, що меморандум не має ні найменшої юридичної сили, аби змусити «Америку і цілий світ» стати на наш захист. Було зрозуміло, що цей документ не вартий і паперу, на якому він був написаний. Тут важко не погодитися з президентом Володимиром Зеленським, який, за твердженням Укрпошти, заявив: «Будапештський меморандум – це х**ня!».

Проте є юридична сила, а є здоровий глузд. І здоровий глузд нам підказував, що США та інші ядерні країни мали б зробити все можливе, щоб захистити Україну від посягань, байдуже, змушує до цього меморандум чи ні. Бо Україна ні за гріш віддала свою ядерну зброю, відмовилася від ядерного статусу в ім’я миру й розрядки міжнародної напруженості. А якщо країну, яка погоджується віддати наявну в неї ядерну зброю, підписанти Будапештського меморандуму так запросто кинуть на поталу якійсь ядерній державі, а тим паче державі-гаранту, ба більше державі, яка цю зброю набула й тепер погрожує її застосувати проти тієї самої країни, яка цю зброю віддала, то хіба повний ідіот наважиться в майбутньому відмовлятися від уже наявної ядерної парасольки. Тобто вся політика нерозповсюдження ядерної зброї, яку так лобіювали США, летить коту під хвіст.

Але виявилося, що така логіка не притаманна Сполученим Штатам. Усе, що зробив у цій ситуації тодішній американський президент Барак Обама – це наполегливо попросив українське керівництво утриматися від будь-яких дій активного спротиву. І, можливо, саме це, а не пацифістська промова пані Тимошенко, стало головним чинником ганебної бездіяльності українського керівництва під час «кримської операції».

Хто його знає, можливо, якби ми почали активно чинити спротив, якби наші морпіхи й інші вояки в Криму перейшли до тих дій, які передбачені військовим статутом, то й Америці не залишилося б нічого іншого, як мілітарно нас підтримати. А Росія б не наважилася розвивати операцію на чужій території далі. Утім, як уже було сказано, історія не має умовного способу. Тож врешті-решт ми отримали окупацію Криму, інвазію на Донбасі і повномасштабне вторгнення.