Йде брудна й цинічна кампанія з рейдерського захоплення УКУ
Суспільство

Йде брудна й цинічна кампанія з рейдерського захоплення УКУ

Мирослав Маринович про атаку на УКУ

ZAXID.NET, 9 серпня 2016 25116 29

У вівторок, 9 серпня, ввечері в соцмережах поширився лист віце-ректора УКУ Мирослава Мариновича, в якому він звертається до вищих ієрархів УГКЦ щодо кампанії з дискредитації університету.

Цей лист опублікував у себе на Facebook єпископ Стрийської єпархії УГКЦ Тарас Сеньків.

Сам Мирослав Маринович підтвердив ZAXID.NET, що надіслав цього листа вищим ієрархам церкви, однак зауважив, що не має стосунку до його оприлюднення, оскільки відіслав лист приватно.

Зважаючи на резонансну тему ZAXID.NET вирішив передрукувати звернення віце-ректора УКУ Мирослава Мариновича.

***

Слава Ісусу Христу! Ваші Блаженства! Високопреосвященні і Преосвященні Владики!

Нова публікація о. Ореста-Дмитра Вільчинського «УКУ, ґей-скандал і ліберальний фашизм – рік потім» у «Католицькому оглядачі», свіжа публікація проф. Олександра Січа, публічні висловлювання о. Юстина Бойка та зорганізоване офіційне звернення низки священиків двох (поки що!) деканатів до Митрополита Львівського у справі «публічно вираженої аморальної позиції та поведінки зі сторони окремих викладачів і студентів УКУ» – все це ознаменувало собою закінчення етапу кількамісячного затишшя навколо цієї надуманої проблеми.

Ці відновлені атаки на УКУ змушують мене звернутися до вас, дорогі Владики, з цією останньою спробою та надією вирішити цю ситуацію силами самої Церкви, перш ніж апелювати до суспільства загалом. Мій лист в основному відображає думки багатьох колег і ректорату Університету й передає їхню тривогу та стурбованість.

Розгорнута проти УКУ кампанія з боку отців Вільчинського і Бойка має всі ознаки свідомо організованої та цілеспрямованої кампанії з руйнації нашого закладу. У мене давно вже з’явилося відчуття, що група наших недоброзичливців запозичила негідні прийоми з арсеналу деяких українських скоробагатьків. Йдеться передусім про типову кампанію штучного заниження ціни якогось підприємства, щоб задешево його приватизувати, виступаючи «благодійником» задля буцімто порятунку його працівників.

УКУ успішно розвивається, а довіра студентів, їхніх батьків і наших жертводавців дає зримі плоди. Ростуть навчальні корпуси, завершується будівництво університетського храму, відкриваються нові програми. Кожен, хто відвідає наші новобудови й порівняє їхню собівартість із собівартістю типових «палаців», споруджених задля відмивання коштів, розуміє, що жоден спонсорський гріш не прилип до чиєїсь особистої кишені.

Проте здобутки й посілості Університету вже настільки масштабні, що не одному кортіло б прибрати все до рук і прийти «на все готовеньке» (той, хто заразився цією думкою, знає, що я не перебільшую). Звідси й лукаво розпачливі голоси про «кризу ідентичності», про «потребу духовно підсилити» його тощо. Тому з усією відповідальністю остерігаю Єрархію Церкви: будьте обачні, бо йде брудна й цинічна кампанія з рейдерського захоплення УКУ, яка неминуче завдасть удару цілій Церкві.

Цій меті підпорядкований і час появи критиканських матеріалів – напередодні вступної кампанії, щоб відвабити від нас абітурієнтів і налякати їхніх батьків. Більш ніж прозорими є й сигнали, що їх подають горезвісні «доброзичливці» нашим спонсорам, бо хто ж бажатиме підтримувати інституцію, яка має «кризу ідентичності» і є «розсадником гомосексуалізму» та «ліберального фашизму»? Не всі ж можуть приїхати й переконатися на власні очі, яким насправді є наш навчальний заклад і що всі ці словесні жупели не мають до нього жодного стосунку.

Рівень пересмикування фактів, штучного конструювання звинувачувальних аргументів просто шокує. Чого варті бодай такі вислови (окрім уже згаданих), що УКУ формує «войовничий антиклерикалізм і секуляризм, гендеризм та інтелеранцію до християнських переконань», УКУ – «альтернативний, ба навіть, ворожий щодо позиції УГКЦ бастіон», «єдиним страхом керівництва УКУ була втрата іміджу, а не втрата душ», «презирство і цинізм є чи не найвищою якістю викладацького складу, який вони передають студентам» тощо. Воістину, «гріх їхніх уст – слово губ їхніх…» (Пс. 59:13)!

Для більшої переконливості «спасителі» нашого Університету намагаються надати своїй «місії» міжнародного значення. Так, о. Вільчинський начебто стурбовано заявляє, що «статті про негаразди в УКУ з’явилися і в англомовних католицьких інтернет виданнях», скромно замовчуючи, що йдеться про поодинокі публікації, організовані членом тієї ж «групи порятунку УКУ» Олександром Січом.

Саме з його подачі у ватиканських колах довідалися про «кризову ситуацію» в закладі, богословський факультет якого напередодні отримав визнання всіх рівнів навчання від Папської конґреґації у справах освіти. З ревністю Павлика Морозова д-р Січ інформує: «Сьогодні мав чудову нагоду спілкуватись з кардиналом Раймондом Лео Берком щодо кризи ідентичності Українського Католицького Університету (включаючи різні скандали там)». Від нього ж у Ватикані дізналися й іншу «скандальну новину» про всю нашу Церкву: «УГКЦ дуже давно примирилась з секуляризмом, і сьогодні ми бачимо плоди цього».

Школа журналістики УКУ давно вже стала головним «м’ячиком для биття» в риториці наших критиків. Епітетів для її очорнення не шкодують. Так наче не її викладачі та студенти були в перших лавах Революції гідності, наче не їм належать репортажі про героїв Майдану та волонтерів війни з Росією, наче не вони створили резонансні фільми про підпілля УГКЦ та військових капеланів, наче не завдяки їхнім розслідуванням ми довідуємося про злодіяння можновладців та бідування тих, хто опинився на марґінесах суспільства... І треба справді віддати належне керівництву Школи, що її працівники та вихованці в своїх офіційних публікаціях ніколи не вдавалися до подібних прийомів необільшовицької «пісарєвщини», яка давно вже стала характерною для «Католицького оглядача», що, як зазначено на його офіційному сайті, діє з благословення Владики Венедикта (Алексійчука).

Окремої уваги заслуговує факт і манера організації колективних листів парохів Львівської архиєпархії до свого Митрополита. Простий текстологічний аналіз цих звернень свідчить про одну й ту саму «руку» їхнього автора і виразно нагадує стиль резолюцій радянських «зборів трудящих», які одностайно підтримували рішення партії й рішуче вимагали засудження ворогів. Для Єрархії Церкви, сподіваюся, буде просто вияснити, хто збирав ці підписи і чи була реальна можливість священикам серйозно застановитися над змістом листа і відмовитися підписувати його.

Мене ж як колишнього дисидента й політв’язня шокує цей стиль: невже моя Церква стала сіяти насіння того ідеологічного будяччя, яке ми спільними зусиллями мали б виполоти до решти? Невже Школа журналістики зокрема й УКУ загалом мали б запозичити ці негідні прийоми? Хіба ж не очевидно, що така практика є проявом глибинних тоталітарних інстинктів і, як наслідок, реанімує ту колишню антидуховну і антигуманну спадщину, що її однозначно покликана подолати Церква? Чи саме таким чином організатори цієї кампанії хотіли б «духовно підсилити» наш Університет?! І врешті-решт, невже й ці мої зболені слова будуть розцінені ними як «нападки на Церкву»?

На всі конкретні звинувачення наших критиків отець-ректор УКУ не раз давав аргументовані відповіді як на засіданнях Синоду, так і в особистих зустрічах з численним гроном духовенства. Немислимо було би знову повторювати ці пояснення в цьому листі. Ми ніколи не приховували, що маємо різні проблеми і виклики. Так, в УКУ працюють і вчаться далеко не святі люди. Тому наперед можна сказати, що тут і надалі на жаль, можуть траплятися випадки невірства, агресивні щодо Церкви вибрики, з чим ми завжди боролися й будемо боротися. Ми можемо щось не розуміти у властивій ідентичності УКУ, а тому розраховуємо на дружні поради й підказки. Але ми не сміємо вернутися в «показушне» минуле і намагатися виглядати, а не бути. Лицемірство не є чеснотою.

І церковна Єрархія, і кожен священик чи мирянин, звичайно ж, мають право критикувати УКУ й ставити питання про необхідність коригування тих чи інших аспектів нашої політики в управлінні Університетом. Ми і є вдячними тим, хто привертав нашу увагу до наших недопрацювань та упущень, – як-от Блаженнішому Святославу за його архипастирське слово. Зокрема, позитивним наслідком такого напоумлення було усвідомлення нами того, що духовне життя – це не раз і назавжди досягнутий стан, а постійний процес, завдяки якому УКУ має бути і завжди залишатися місцем зустрічі з автентичним християнством, з нашою київською традицією, католицькою культурою і Українською Греко-Католицькою Церквою.

Але у випадку «Католицького оглядача» і його натхненників не йдеться про конструктивну критику. Усі звинувачення згаданих критиків відразу вихлюпувалися в церковну пресу і загалом у публічний простір, а відтак шокували тих багатьох, хто добре знає про здобутки УКУ. Адже ціла низка Єпископів були і є членами найвищого керівного органу Університету – Сенату, а тому, якби наша діяльність настільки загрожувала інтересам Церкви, Владики не раз скористалися б своїм правом отримати відповіді керівництва УКУ на всі їхні тривоги.

Хочу вірити, що ви зауважили й оцінили той факт, що ми досі уникали публічної полеміки. І тільки немудрий подумає, що нам нема чого сказати у відповідь. Добро Церкви не було для нас порожнім звуком, і ми не забували про правило «Не зашкодь». Проте зло, що йде від наших недоброзичливців, починає вже зашкалювати і, як бачимо з відновлення публікацій, не зупиниться само собою.

На думку багатьох моїх співрозмовників з-поза УКУ, це вже стало проблемою цілої Церкви – не лише Львівської архиєпархії. Настав час вирішального вибору: або Єрархія Церкви напоумить своїх священиків-«зелотів», щоб вони дотримувалися тої самої засади «не зашкодь», або вищеозначена логіка блага Церкви змусить мене і моїх численних однодумців боротися за правду в публічний спосіб. Бо це той момент, коли авторитет Євангелія стає вищим за авторитет священиків, які принижують свій сан.

Здається мені, що й Владика Венедикт має нарешті визначитися щодо рівня його підтримки «Католицького оглядача». Його благословення, дане цьому інтернет-виданню, сприймається людьми як благословення на поширення облудних і дискредитаційних матеріалів.

Мене болить, що вся Церква, включно з вами, дорогі Владики, читала згадані матеріали «КО», й жодного слова на наш захист (якщо не рахувати звернення Блаженнішого) з ваших уст не прозвучало. Значить, аргументи роблять свою чорну справу. Значить, як і в радянський час, хто зважиться виступити на захист тих, кого цькують з офіційної трибуни?

Звідси й суть моєї апеляції до вас, Владики. Критика УКУ – це одне, а кампанія з його дискредитації – інше. Критика лікує, а тому є Божою справою. Дискредитаційна кампанія має за мету знищити об’єкт критики, а тому є справою диявольською. Критика відновлює правду, дискредитаційна кампанія маніпулює істиною задля спотворення дійсності та досягнення власних інтересів. Хай це не завжди розуміють політики, але Церква має все це розуміти чи не найкраще.

Проте схоже, що проблеми з розумінням властивої ідентичності УКУ має і Єрархія Церкви, що змушує мене зупинитися детальніше й на цьому питанні, бо ж не писати мені відкритого листа двічі. Здавалося, 27 років відновленого існування ЛБА-УКУ було достатньо, щоб зрозуміти те, про що Блаженніший Любомир говорив іще на інавґурації нашого університету: «УКУ не є семінарією». Хибними були б обидві крайності – перетворення УКУ на звичайний секулярний університет або зведення його до фактичного статусу семінарії. УКУ намагається бути місцем, де відбувається зустріч невіруючих чи невоцерковлених людей із живою вірою, і в цьому сенсі це також «місце зустрічі з живим Христом».

Досі унікальність УКУ полягала в тому, що він перебував у особливій ніші на стикові церковного і світського сегментів. Кожен із сегментів сприймав УКУ, до певної міри, як «аномалію», як порушення «чистоти жанру»: для багатьох єпископів та священиків цей університет був «недостатньо церковним», для багатьох секулярно мислячих людей він був «занадто церковним». (І, здавалося б, де ще цю позірну «аномальність» могли б зрозуміти краще, як не в «аномальній» Церкві, яка для одних є «недостатньо православною», а для інших «недостатньо католицькою»?).

Водночас саме ця унікальність УКУ стала підставою для особливого феномену: він став центром притягання для тих представників обох сегментів, які були відкриті на «іншого». До УКУ потягнулися люди з обох боків, і ефект від цієї зустрічі був надзвичайний: інтелектуали відкрили для себе глибини християнської духовності й церковного вчення, про які вони часом навіть не підозрювали, а Церква збагатилася інтелектуальним експертним середовищем, за яким вона відчутно забанувала. Цей симбіоз набув такої креативності, що став привабливим і цікавим для всієї України й навіть для європейських інтелектуальних і церковних кіл.

Водночас цей симбіоз, щоб бути стійким, вимагав від обох сторін певного смирення – точніше, передбачав негласну угоду, що сторони (а), навіть не поділяючи якусь позицію Церкви чи секулярного світогляду, не ведуть агресивної пропаганди одне проти одного і (б) погоджуються на ширші margins of appreciation, тобто не вимагатимуть негайного й беззастережного дотримання усіх доктринальних вимог церковної чи секулярної позиції. «За замовчуванням» (by default) обидві сторони діяли в межах тієї зони, в якій їхні світоглядні позиції накладались одна на одну, не входячи у протистояння щодо тих протиріч, які могли б їх розділити.

Це не було лукавством чи недоглядом. Завдяки такому негласному договору обидві сторони нарощували довіру одна до одної, щоб урешті-решт створити сприятливіше тло для непростої розмови про те, що їх розділяє. За цим принципом будують мости: елементи мостів нарощують з обох берегів ріки, щоб в один момент з’єднати їх фінальною перемичкою.

Звичайно ж, за таких обставин нічого ідеального бути не могло, а баланси були дуже динамічні зі зривами в один чи інший бік. Але було відчуття перспективи. Так, це правда, що більша частина спільноти УКУ не була спроможною дорівнятися певному уявному ідеалові воцерковленого християнина, однак головний «кістяк» душпастирів УКУ сприймав цей факт як чинник часу й належно докладених духовних зусиль. Відповідно, правдою є і те, що не всі священики в УКУ й довкола нього відповідали певному уявному ідеалові душпастиря, що його мали світські інтелектуали, однак останні також сприймали цей факт як чинник часу й потреби належного «зростання у свободі» (Блаженніший Любомир).

Так УКУ перетворився на зону світоглядного й духовного «схрещування», від якого користали обидві сторони. Завдяки Церкві, інтелектуали природно збагатилися християнською духовністю, відкрили для себе цілі пласти її інтелектуального «гумусу», отримали фінансову підтримку з боку католицьких фундацій, через що здобули значну свободу від часом «суховійного» подиху Міністерства освіти й науки.

Проте не тільки вони, інтелектуали, користали з УКУ. Церква також здобула в УКУ майданчик для ідейного пошуку та приязного діалогу. Церква також користала від залучення до своїх проектів експертів з УКУ, над чим часто не задумувалася. І мені до болю прикро, що чимало церковних єрархів і священиків таки не добачає, що УКУ є особливим євангелізаційним майданчиком для тих, хто інакше залишився б «поза стадом». Ми також проголошуємо Євангеліє людям, які наразі далекі від Церкви чи неортодоксальні в окремих моральних оцінках. Звичайно ж, не факт, що в результаті нашої праці ці люди цілковито змінять свої позиції. Часом ця зміна наступає поволі – й кому знати цю істину, як не душпастирям? Але якщо ці невоцерковлені люди хоч на крок стануть ближчими до Бога, це вже буде маленька перемога і велика радість. І ці маленькі перемоги ми здобуваємо щодня.

Можна впевнено стверджувати, що всі значущі здобутки УКУ, які принесли йому добру славу в Україні та світі, стали можливими саме завдяки згаданому «симбіозові», чи «схрещуванню». Смію навіть припустити, що причиною безликості певних ділянок УКУ є саме те, що такого «схрещення» там бракує. Цей університетський простір порозуміння й духовності, в основі якого є вільний відгук людини на заклик Бога (до тієї межі, на яку людина спроможна), став дуже дорогим для значної частини спільноти УКУ – принаймні для тієї її частини, яка є носієм його ідентичності.

І тут діють не лише егоїстичні моменти (комфортність доброзичливого середовища, відчутна психологічна і фінансова захищеність тощо). Найголовнішим є інтуїтивне відчуття багатьох із нас, що в цьому унікальному університетському «тиглі» визрівають якісь важливі розв’язки щонайменше для всієї України. Для багатьох із нас втратити УКУ, яким він є, – це втратити себе, втратити надію.

Якщо ж у Єрархії Церкви переважать очікування, що в УКУ все буде ідеально, що ніколи не буде казусів, то, врешті-решт, усе це може обернутися типовою радянською практикою «показухи», коли наші працівники і студенти почнуть виставляти приємні для ока Єрархії фасади, а під ними буде духовна пустка. На нашу думку, це в сто разів гірше, ніж нерозуміння якихось елементів церковного вчення чи щира незгода з ними. Бо друге і третє ще можна направити, а перше – пряма дорога до пекла. Тому бути фарисеями – це не вихід.

Як Університет, ми не маємо права відмовлятися від свободи, бо пошук і прийняття правди, а тим більше Божої Правди, можливі лише у свободі. Тому ми не є і не будемо ідеологічним рупором чи індоктринаторами, як цього від нас очікують автори дискредитаційних публікацій. Так, ми в УКУ усвідомлюємо, що свободою у світі зловживають, що потужні сили в ньому знову прагнуть зруйнувати звичний світ «до основанья, а затем…». Розуміємо, що західна тенденція вибудувати «нову суспільну етику» стала величезною загрозою і для Церкви, і для світу загалом. Проте не менш небезпечним для Церкви і для світу є заміна однієї радикальності іншою: захищатись від такої загрози фундаменталістським «рубанням з плеча» й намаганням вернутися у світ міфічної «гармонії», якої ніколи не було.

Настав момент, коли йдеться вже навіть не тільки про УКУ, хоч і він має право на публічний захист від тривалих публічних атак на нього. Насправді йдеться про напрям, що його обере Церква на майбутні десятиліття. Досі (принаймні після Другого Ватиканського Собору) християнська віра позиціонувалася в ній як пропозиція, як запрошення до духовного життя, як свідчення, важливість якого розумна людина може рано чи пізно оцінити. Саме цей підхід, на думку більшості спільноти УКУ, є основою душпастирства XXI століття. Натомість підхід нинішніх «стурбованих» робить більший наголос на душпастирстві санкцій, на «очищенні рядів», на поверненні до минулої ясності, якої, знову ж таки, насправді ніколи не було.

Негідні прийоми дискредитації видно неозброєним оком, вони всі «родом с Октября», проте в Церкви, схоже, забракло імунітету, щоб їх остерегтися. Складність боротьби з цими маніпулятивними прийомами полягає в тому, що вони прикриваються церковною доктриною і риторикою. А не кожен наважиться опонувати тим, хто зодягається в шати захисників Церкви й моралі. Так свого часу неможливо було захиститися переслідуваним священикам, коли партійні ідеологи, прикриваючись комуністичною доктриною, вигадували нові й нові звинувачення. Такі ідеологічні прийоми смертельно травмують душі Церкви, бо вони підмінюють живу віру мертвою ідеологією. Тому ті, що позірно захищають Церкву, насправді затягують на її шиї зашморг.

Від УКУ не можна вимагати того, чого Церква не може вимагати навіть від семінарій: адже де є людина, там час до часу проявляється гріх. І не мені нагадувати Владикам про гріх гомосексуалізму чи педофілії, який трапляється в Церкві так само, як трапляється у світському колі. Не є досконалими в католицькій моральності наші парафії та єпархії, не є досконалими й монастирі.

Чи маємо ми, миряни, так само приглядатися з великою лупою до стану моральності в них і кричати про «кризу ідентичності» в Церкві? Якщо Церква не зупинить таку практику ідеологічної кампанійщини, то у відповідь отримає таку саму суспільну протидію, яку вже зазнали Церкви на Заході й навіть у католицькій Польщі. Чи треба знову наступати на ті самі «граблі», що й у часи Франка, коли між світською інтелігенцією й церковною спільнотою пролягла чорна прірва недовіри й ворожнечі? Чи тим має закінчитися славний період виходу Церкви з доби мучеництва й підпілля та багатообіцяючого утвердження її в суспільному житті?

Ось чому не «лікувати» УКУ треба від «напастей лібералізму», а вдячно придивитися до його здобутків, бо саме в ньому визрівають моделі співжиття між релігійним і світським сегментами суспільства, які можуть стати моделями душпастирювання у ХХІ столітті. Як уже було сказано, обидвом сторонам слід уникати обидвох крайностей. Світська інтелігенція не має ставати войовничими антицерковниками, які домагаються свободи, насправді травмуючи її. Але й церковні люди не мають уподібнюватися бороданям із так званих ЛНР/ДНР та обстоювати «духовні скрєпи», які обертаються диявольством.

Наш досвід засвідчує, що зустріч обох згаданих сегментів можлива лише тоді, коли в місці зустрічі обидві сторони керуються такими засадами: любов до Бога, Який готовий допомогти нашій недосконалості; любов до людини, навіть якщо вона ще не вміє піднятись до свого богосинівства; пошана до гідності людини, навіть якщо вона перебуває в полоні гріха; пошана до людської свободи, оскільки лише добровільний відгук людини на заклик Бога робить її співучасницею процесу творіння; пошана до Церкви, навіть якщо втілена в ній ікона Христа замутнена кіптявою цього світу.

Спільно зійтися на цих засадах і є пропозицією УКУ, з якою я звертаюся до Єрархії нашої Церкви і на основі якої тільки й можна забути нинішню «срамотну годину» й вибудувати нову та надійну довіру між керівництвом Церкви, її духовенством, світською інтелігенцією та природним посередником поміж ними – Українським католицьким університетом.

Мирослав Маринович, 3 серпня 2016 року.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук