Земля на крові (продовження)

IQЯрослав Грицак, 7 червня 201112750

Головною мою тезою є твердження, що й український голод 1932-3 р., і події Другої світової війни в Україні зрозуміти повноцінно можна лише тоді, коли розглядати їх не окремо, а як частину ширшого процесу – процесу котрий я, вслід за іншими істориками, називаю «Тридцятилітньою війною ХХ століття» (1914-1945).

У першій частині я намагався довести цю тезу на підставі статистики і т.зв. подієвої історії – те, що латиняни назвали  res gestes. У цій частині я хочу продовжити і розвинути це твердження на підставі іншої історії – історії, котра має відношення не так до «твердих фактів», як до уяви і пам'яті. Вона становить нібито паралельну реальність (у сучасну комп’ютерну добу її назвали би «віртуальною реальністю») і до реальності справжньої вона має лише приблизне відношення. Тим не менше служить підставою для прийняття рішень,  які справляють важливий, часом вирішальний вплив на долю багатьох людей. 

Щоб не бути голослівним, вдамся до прикладу. Зі спогадів знаємо, що влітку 1941 р. на Гітлера чекали не лише західні українці та українські селяни, але й почасти, освічені євреї Києва і Львова. Знаємо про це щонайменше зі спогадів Ротфельда зі Львова та Наума Коржавіна з Києва. Натомість, одеські євреї, як свідчать документи, з початком війни виїжджали на схід «у паніці, як люди під час землетрусу». Симпатії  окремих євреїв з України до німців влітку 1941 р. є феноменом, який чекає  свого пояснення. Очевидно, на це існує не одна, а декілька причин. Тут назву одну, котру згадують і Ротфельд і Коржавін:  їхні родини вважали, що страшні розповіді про Гітлера є нічим іншим, як вигадками радянської пропаганди. Вони ж то знали і пам’ятали, якою була німецька влада й німецька армія якихось двадцять років тому, під час німецької окупації України у  1918 р. Тодішня німецька влада не була ідеальною – але вона була кращою за все те, що було до і після цього: вона принесла у міста порядок, чистоту й цивілізацією – а над усе захист від більшовицької влади, громадянської війни  та селянських повстань.

 

влітку 1941 р. на Гітлера чекали не лише західні українці та українські селяни, але й почасти, освічені євреї Києва і Львова. Знаємо про це щонайменше зі спогадів Ротфельда зі Львова та Наума Коржавіна з Києва

 

Цей приклад засвідчує: в умовах закритого суспільства, де немає доступу до правдивої інформації й населення залишене на ласку офіційної пропаганди, єдине, на що воно може покластися – це чутки та особисту пам'ять.  Остання за таких обставин відіграє особливу роль: вона передає досвід того, що не можна здобути у мирні часи –  зокрема, досвід, як вижити в умовах війни. Ми не повинні забувати, що кінець першої і початок другої війни розділяли всього двадцять років. Ті, що у 1918 р. були молодими людьми або людьми молодшого середнього віку (20-40 років), 1939 р. зустріли у віці 40-60 років – тобто у тому віці, коли кожне покоління переймає на себе тягар влади і відповідальності. Показовий приклад: більшість з  політичних лідерів та військових командувачів  у часи Другої світової війни – Гітлер, Де Ґоль, Жуков, Андрій Мельник і т.д. - були солдатами й офіцерами з часів Першої світової.

А це неминуче накладало відбиток на їхнє мислення і прийняття рішень: їхня пам'ять про Першу світову війну давала ніби готові сценарії, за якими може розвиватися Друга. Скажімо, влітку 1943 р. український леґальний провід підтримували ідею створення Української дивізії СС Галичина. Частиною мотивації була був страх перед повторенням   сценарію кінця 1918, початку 1919 рр. Тоді, нагадаю, кінець світової війни не означав кінця війни взагалі, а став початком місцевої, польсько-української, за контроль над Галичиною.  Літом 1943 р. було уже ясно, що війна близиться до кінця, і що німці її програють. Не було, однак, ясно, хто перший вступить у Галичину (американці уже висадилися в Італії і швидко просувалися на північ), ані що буде після війни (вважалося, що СРСР настільки вичерпає себе після війни, що не зможе диктувати розвиток ситуації). За цих умов, наявність української дивізії у складі німецької армії мала би виконувати ту ж саму роль, що наявність Українських січових стрільців в армії австрійській: це була військова сила, котра мала би послужити осередком для  боротьби з неминучою польською агресією після завершення війни.

Приклад з дивізією СС Галичина має інший вимір. Як знаємо, серед німецького керівництва ідея створення української дивізії належала Гімлерові. Вона трималася у таємниці від Гітлера: той  був категорично проти того, щоб давати українцям зброю. Причини такої постави Гітлера залишаються не до кінця зрозумілими, хоча матеріал для її дослідження таки є. Це у першу чергу його відомі «розмови за столом» та інші його вислови, записані його найближчим оточенням.  Серед них варте уваги одне твердження Гітлера: подібно як і Сталін, він вважав, що основою нації і націоналізму є селянство. Тому, скажімо, він ставив французів вище над англійцями, які взагалі не мають жодної уяви про землеробство. Коли, однак, мова заходить про українське селянство, то Гітлер, як і Гімлер, має страх перед українськими селянками: вони занадто здорові а тому особливо здатні до розмноження «унтерменшів». Коли однак заходить мова про українських селян-чоловіків, оцінка його є найгіршою серед усіх можливих: українці, на його думку, гірші навіть за білорусів – вони не мають жодного почуття обов’язку.

 

серед німецького керівництва ідея створення української дивізії належала Гімлерові. Вона трималася у таємниці від Гітлера: той був категорично проти того, щоб давати українцям зброю

 

Залишається лише гадати, що служило Гітлерові джерелом для таких висновків. Влітку  1941 р. ширилися слухи, що  Гітлер виїжджав у Правобережну Україну, де  через перекладачів вів розмови з місцевими українськими селянами. Ці чутки передає львівський історик Іван Крип’якевич у листі до  іншого українського історика й тодішнього мера Києва Олександра Оглоблина. Від наслідків цих зустрічей а також від інших обставин, вважає він, залежать шанси на появу окремої української держави. Все це – чутки. Але навіть якщо вони правдиві, і Гітлер дійсно зустрічався з українськими селянами, ми не повинні ігнорувати інші джерела його інформації про Україну. Ними є його спогади про першу світову війну. За словами Бормана, на нараді у Вінниці, коли Розенберг знову скаржився на українську політику Коха,  Гітлер йому відповів: "Не слід забувати, що найбільшого друга українського народу маршала Айхгорна під час Першої світової війни вбили українці".

Тут не має значення, наскільки точною є пам'ять. Пам'ять, як ми усі добре знаємо, є зрадливим союзником. Зрештою, ми знаємо, що головнокомандувача німецьких військ в Україні Германа фон Айхгорна літом 1918 р. вбили не українці, а російський есер Борис Донський. Але розвиток подій на пограниччі є надто складним, щоб пам’ятати усі деталі і перипетії. Вдамся до порівняння. Серед студентів консерваторії ходить жарт: якщо викладач на екзамені хоче їх завалити, він попросить розповісти сюжет опери Леонковалло «Паяци». Сюжет цей настільки складний і заплутаний, що його годі розповісти точно і без помилок. Те саме з пограниччям: його історія наскільки складна і заплутана, що її годі відтворити в усіх деталях. Бо, на відміну від центру, на пограниччі відбувається не один, а зразу декілька паралельних конфліктів:

- у 1914-1918 та 1939-1945 пограничні території були одним з головних мілітарних театрів у світі;

- з огляду на етнічну строкатість пограниччя, воно було тереном кровавих змагань зразу декількох національних рухів;

- у кожному національному русі на пограниччі йшла ще й своя власна громадянська війна (скажімо, в українському випадку – протистояння між бандерівцями і мельниківцями)

- пограниччя часто були тереном масових селянських рухів проти політичних режимів, що намагалися встановити контроль над селом; часто ці рухи мали у собі елементи і національного руху, й громадянської війни – однак їх не можна звести ані до одного, ані до другого, бо вони мали власні вимоги і власну логіку розвитку.

Очевидно, що у загальній ієрархії причин і статистики жертв головне місце займали Перша й Друга світові війни. Це вони відкривали цю скриньку Пандори, яким були пограниччя. Але місцеві конфлікти мали своє автономне значення.  Доказом цього є факт, що конфлікти нерідко набирали особливо гострого характеру уже  після закінчення «великої» війни (див. розвиток подій у Східній Україні у 1919 р. чи 1945-1949 р. у Західній Україні) – чи між ними (див. селянський спротив колективізації 1930 р.). До того ж, більшість з цих конфліктів були між собою глибоко пов’язані. Один  тягнув за собою інший, часом вони накладалися й посилювали один одного.

У цій серії конфліктів кожен по черзі виступав жертвою. Але не було жодної політичної сили чи етнічної групи, яка могла би представити себе тільки жертвою і не заплямувала рук у крові інших.  До прикладу: у 1919 р. Україна була тереном масових єврейських погромів. Брали у них участь усі без винятку армії, які воювали на українських землях. Але левова частка припадає на українських селян, котрі воювали в армії УНР чи просто у бандах. Велвел Чернін розповів мені історію свого діда, єврея з Полтавщини. У 1933 р. він був серед тих, хто «забезпечував» покарання українських сіл. Коли Велвел запитав його, чи не шкода йому було українських селян, той відповів: «А вони жаліли нас у 1919 р.?».

Якщо підсумувати усі ці спогади, то образ України у них виступає як образ землі на крові: це є територія свободолюбних й брутальних селянських повстань, що нерідко закінчувалися погромами;  ще більш брутальної більшовицької революції, значною мірою експортованої з-за кордону; такої ж експортованої німецької окупації, з одного боку дуже бажаної і мирної, з другого – що приводить до вбивства Айхгорна; конкуруючих націоналізмів, польського й українського, які то приміряються до двобою, коли звідси підуть усі великі супердержави – як це сталося у Галичині 1918-1919 р. – або ж навпаки, укладають союз проти ще більшого, спільного ворога – як от союз Петлюри і Пілсудського 1920 р. проти більшовицької Росії.

Попри мозаїчність подій і різноманіття досвідів, спільним знаменником є образ України, де ведеться запекла і кривава війна «всіх проти всіх». Цю територію можна завоювати, але її тяжко утримати. Щоб її втихомирити і підкорити, до неї треба застосовувати особливі заходи – залежно від обставин: або особливо брутальну політику, або особливо великі поступки.

 

Велвел Чернін розповів мені історію свого діда, єврея з Полтавщини. У 1933 р. він був серед тих, хто «забезпечував» покарання українських сіл. Коли Велвел запитав його, чи не шкода йому було українських селян, той відповів: «А вони жаліли нас у 1919 р.?»

 

Була одна людина, яка це чітко розуміла і відповідно до цього ухвалювала рішення. Цією людиною був Йосиф Сталін. Сталін це знав і розумів, бо сам був людиною пограниччя. Він народився на Кавказі – ще одному вразливому пограниччі Російської імперії, а пізніше Радянського союзу. Більшу частину громадянської війни Сталін провів на пограниччі – спочатку у Царицино, пізніше в Україні, у штабі  Південного, Західного, а у 1920 р., під час походу Пілсудського, у Південно-Західного фронту. Селянський спротив 1930 р. мусів провокувати у нього картини з 1918-1919 р., коли Червона армія декілька раз відступала з України під тиском селянських бунтів.  У 1920-х роках він вів щось на зразок шпигунської війни за Україну зі своїм старим ворогом Пілсудським. Радянській контррозвідці вдалося перевербувати багатьох польських агентів. Завдяки цьому їхні донесення лягали на стіл майже одночасно і Йосифу Сталіну, і Юзефу Пілсудському – і щонайменше, перший знав досить точно про плани другого. Зокрема, йому було відомо, що у розпал селянських повстань в Україні Пілсудський планував повторити воєнний похід на Київ – так, як він це робив 10 років тому. З огляду на настрої селян в Україні – про які доносила ОГПУ – це не був вже аж такий утопійний план: українські селяни чекали порятунку від будь-кого, навіть від Пілсудського.

Не випадково Сталін, говорячи про український спротив колективізації, декілька разів повторює, що він ніколи не був би таким гострим, якби не спільні дії українських націоналістів та польських шпигунів. Тому він ухвалює рішення покарати Україну особливо гостро, організовуючи у 1932 р. тут додаткову, другу хвилю голоду. Саме ця хвиля, на відміну від першої, загальнорадянської, мала специфічно український вимір. Якби не вона, число жертв серед українських селян було би набагато меншим.

Влітку 1941 р., при відступі Червоної Армії, Сталін бачить своєрідну страшну помсту з боку українців – вони масово вітають німців як своїх визволителів. Ця картина спостерігається не лише у Західній Україні, яка пережила шок насильної радянізації 1939-1941 р., але й у Центральній, а навіть Східній Україні. Характерний запис у щоденнику одного з німецьких офіцерів, який до літа 1941 р. пройшов майже усю Європу. Спостерігаючи, як в Україні місцеве населення вітає німців, він дивується:  виявляється, «є ще народи, які нас, німців любить». У свою чергу, коли Червона Армія вступає в Україну у 1943-1944 р., її офіцери й солдати добре пам’ятають про поведінку українців з початку війни. Ці настрої фіксує, зокрема, у своїх спогадах  Мілован Джілас,  який весною 1944 р. опинився у Києві та Умані.

Тому з одного боку Сталін продовжує ставитися до України й українців з окремою підозрою – але з іншого, робить свідомі кроки, щоб загравати з їхніми почуттями: називає місцеві фронти Українськими, назначає спеціальний український орден Богдана Хмельницького, творить окремі українські міністерства збройних сил і закордонних відносин – а вкінці вписує Українську СРС у число засновників Організації Об'єднаних Націй.

Про Гітлера кажуть, що він зробив велику помилку, вивісивши замість українського  тризуба  нацистську свастику. Сталін, як і Гітлер, теж не вивісив тризуба, але він був набагато вправніший у розігрування української карти. І не тому, що ставився до українців з особливою ненавистю чи ласкою – просто тому, що він добре розумів природу і загрози пограниччя. Особливо такого геополітично важливого і геополітично вразливого, як Україна.

 

Влітку 1941 р., при відступі Червоної Армії, Сталін бачить своєрідну страшну помсту з боку українців – вони масово вітають німців як своїх визволителів. Ця картина спостерігається не лише у Західній Україні, яка пережила шок насильної радянізації 1939-1941 р., але й у Центральній, а навіть Східній Україні

 

Факт, що цей регіон був зв’язаний у тугий вузол конфлікту, означало одне: цей регіон не може мати єдиної спільної пам'яті. Він неминуче буде поділений, а тому нагадує радше велике мінне поле пам'яті. Торкни будь-яку подію, і вона зразу вибухає різними, часто взаємовиключними точками зору і політичними поставами.  Це зрозуміло: розділена історія провокує розділену пам'ять. Можна залишити це мінне поле як є,  і влаштовувати раз до разу місцеві феєрверки заради політичної вигоди – як це було декілька днів тому у Львові. Тактика ця має свій резон: вона приносить короткотривалий політичний успіх. Вона, однак, дуже небезпечна, бо від локальних феєрверків може здетонувати усе поле – і тоді усім, хто лишився на ньому, уже не позаздриш. 

Є, однак, інша можливість: це поле поволі, але вперто розміновувати. Для того нам потрібні історики-сапери, котрі би нейтралізували міни, що під нас підклало минуле.  А нейтралізувати можна лише завдяки писанню іншої історії: історії, яка мирить, а не історії, яка роз’єднує.

Я давно уже повторюю формулу, котру я вивів з досліджень української історичної пам'яті: нас, українців, розділяють наші герої, котрі воювали по різні лінії фронту – нас, українців, єднають наші жертви, котрі гинули від усіх армій і політичних режимів без розбору. 

 Коли я написав про це у своїму блозі на ZAXID.NET , один з читачів заперечив: мовляв, на одних жертвах, без героїв нації не збудуєш. У принципі, я готовий з ним згодитися. Але з одним уточненням: можна побудувати націю на героях, котрі ставали на сторону жертв і захищали їх своїм життям. Тобто такі як Праведники народів світу. Це вони намагалися обірвати ланцюг безперервних конфліктів, коли вчорашня жертва бралася за зброю, щоб помститися за своїм кривди на нових жертвах. Тому, коли ми сьогодні складаємо їм своє визнання і свою подяку, то ми робимо їм це не лише за минуле – ми вдячні їм ще й за те, що своїм минулим вони дають нам шанс на майбутнє.

 

Першу частину виступ на конференції про Праведників світу, 17 травня 2011 р., у Львові читайте тут.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук