Дещо про «тугу за Габсбурґами у Львові»

З погляду галицької літературної класики – І.Франка чи В.Стефаника – ностальгії за Габсбурґами не могло бути в принципі. Адже її лейтмотивом є безправне становище українського селянства...

Трудність писання про ностальгію криється, мабуть, у самому понятті. Адже попри своє точне звучання діагноз «ностальгія» дуже вже залежить від особистої позиції спостерігача, а, можливо, ще гірше - від його настрою.

Хоч первісно ностальгія означала дуже конкретну форму туги - туги за батьківщиною (nostos - повернення (на батьківщину), та álgia/álgos - біль), яку вперше виявив швейцарський лікар Йоганнес Гофер у своїй дисертації «Dissertatio medica de Nostalgia oder Heimwehe, 1688». Спостерігаючи серед найманих солдатів та мандрівних студентів масові прояви цієї туги, він описав характерні тілесні симптоми, що її супроводжували: відсутність апетиту, апатія, заціпеніння. Не будемо ламати собі голову над тим, чому стан і симптом, характерний для доволі специфічної професійної групи 17 ст., став масовим «надбанням» сучасного світу, таким собі mal du siècle. Можна лише занотувати, що первісно ностальгія - це категорія просторова, туга за місцем.

Отже, ностальгія - це туга. Спробуймо тепер перекласти і повільно вимовити назву статті українською - «туга за Габсбурґами у Львові». Словосполучення «ностальгія за Габсбурґами» ще сприймається як належне, а от «туга за Габсбурґами» відгонить легким абсурдом, бо про яку тугу можна говорити зараз, майже століття після розпаду Австро-Угорської монархії, де Галичина була однією з найбідніших провінцій?

Галичина як внутрішня колонія

Фахівці з економічної історії констатують парадоксальний факт: приєднання Галичини до Австрійської імперії у 1772 р. принесло нові стандарти суспільно-політичного устрою, водночас - економічну маргіналізацію. Як і кожна абсолютистська монархія, Австрія встановлювала чіткий поділ на центр і периферію, яка попри все сяйво просвітницьких ідеалів, мала виконувати функцію сировинного придатку, постачаючи матеріали та продукти для промислово більш розвинених Моравії та Богемії, таким собі «Дальнім Востоком».

Це відбилося і в літературних творах. Якщо у романах Йозефа Рота («Марш Радецького», «Втеча без кінця», «Справа і зліва», «Павутиння») трапляються неординарні чоловічі постаті, то вони або прибувають з-під самого східного кордону імперії, скажімо з-під Бродів, або з російської частини України. На відміну від своїх морбідних австрійських контрагентів у поставі цісарсько-королівських поручників, їх вирізняє не тільки видна постава, а й анархічність, гнучкість і - підприємливість!

Воєводство Руське, як називали Східну Галичину поляки, через приєднання спершу втратило свою традиційну посередницьку роль у торгівлі між Північчю та Півднем і змушене було переорієнтовуватися в одному західному напрямку, ставши ще одним ринком збуту уже згаданих провінцій.

Варто визнати, що на питання, чи був австрійський період добрим чи поганим для Галичини, однозначної відповіді немає. Адже вона вимагала б якоїсь надісторичної позиції, де були б наперед відомі усі альтернативи. В цьому сенсі дуже цікавою була стаття на ZAXID.NET п. Е.Рабе (). Приємно, що іноземці реагують на українську дискусію, і тема ностальгії з розмитих культурологічних нив перейшла на чітко демарковані пляци історії. Водночас автор, чи не під магічним впливом української історіографії, чомусь мусив неодмінно дати моральну оцінку імперії, тобто сказати, що щось було або добре, або погано. Хоч можна було вибрати іншу стратегію, іншу лінію своєї ж статті, зосередившись на значно цікавіших нюансах: плетиві зв'язків, змін, нових станів, які приніс у Галичину новий уряд. Адже австрійське панування в Галичині розпадається принаймні на кілька періодів.

Для першого характерні радикальні реформи: скасування панщини, впровадженням державного контролю над релігійним життям, прийняття Толеранційного патенту 1781 р., визнання статусу греко-католицької церкви, впровадження обов'язкової шкільної освіти тощо. Мабуть, саме завдяки освітнім ініціативам віденського уряду, себто згори, українська (як і польська та єврейська) культура отримує новий несподіваний поштовх. Для піднесення катастрофічного освітнього рівня кланово зорганізованого греко-католицького духівництва, яке почасти було сполонізованим і записувало літургію латинськими літерами, або ж взагалі було неписемним, створено низку освітніх закладів. Священники ставали службовцями держави, мали поширювати її закони і цінності серед нових підлеглих, себто перекладати на зрозумілу для них мову, тому відразу виникає потреба шкільних підручників, проблема мовної норми.

Утім після смерті Йосифа ІІ та Віденського конгресу у 1815 р. настає період реакції. 1812 р. імператор Франц І скасовує обов'язкове початкове шкільництво, повертає панщину. Попри початкове реформаційне завзяття австрійська влада швидко розуміє, що без альянсу з великими польськими магнатами та втягнення їх в імперіальний проект, вона не має шансів на контроль над Галичиною. Настає період  розшарування серед шляхти, деградації дрібної до статусу селянства.

Було б наївним вважати, що реформи в абсолютистській імперії проводилися задля покращення якості життя її мешканців. Попри очевидну переконаність у своїй цивілізаційній місії Австрія йшла на реформи з прагматичних міркувань, радше під тиском успіхів прогресивніших сусідів, зокрема Франції та Пруссії, намагаючись водночас якнайдовше зберегти феодальні порядки. Важливо було стримати і поширення ліберальних ідей Французької революції та також романтичного німецького націоналізму.

 Щойно після «Весни народів» 1848 р. починається умовно третій етап життя імперії. Уряд змушений іти на поступки буржуазії і, випереджуючи більш прогресивні вимоги, оголошує 15.03.1848 «за бажанням народів» конституцію, а 15.05.1848 скликає конституційні збори та скасовує панщину (у Пруссії це сталося, до речі, 1807 р.). Про який-небудь вплив громадян на політичне життя Австрії можна говорити хіба після цієї події, яка започаткувала розбудову парламентаризму і гарантувала елементарні громадянські права. Наслідки для Галичини проявили себе щойно після введення автономії 1861 р., проголошеної під тиском польських кіл. Серед 144 депутатів новоствореного краєвого парламенту ляндтаґу було 49 українців, 12 політиків репрезентували українську громаду Галичини в імперському парламенті рейхсраті у Відні. Однак через десять років політична репрезентація українців внаслідок адміністративної реформи значно погіршується: у ландтазі їх представляє уже 14, а у Відні - всього 3 послів. Австрійська влада фактично віддає Галичину під контроль польської еліти.

Конституція 1848 р. гарантувала громадянські права, передусім право зібрання, внаслідок чого виникають перші політичні та культурні організації, преса, формуються такі важливі інституції та традиції громадянського суспільства. Однак назвати абсолютистську Австрійську імперію місцем верховенства права неможливо за визначенням, адже попри існування парламенту найвищим джерелом влади залишався не закон, а цісар. Він особисто призначав чиновників до найнижчого рівня і попри своє милосердя де-факто був наділений необмеженою владою. Так, уже 1882 р. починаються переслідування русофілів, а репресії та депортація біля 10 000 галицьких українців в період І Світової війни є темною сторінкою в історії «найкращої» з центральноєвропейських монархій.

Непростою була ситуація і поляків, адже ціною домінування в Галичині була відмова від власних державних амбіцій. Становище євреїв було ще складнішим, адже реформи Йосифа ІІ, себто перетворення їх на «повноцінних», «продуктивних» громадян, від самого початку передбачали германізацію та асиміляцію, відмову від таких важливих для єврейської культури традиційних форм життя. Спроба змінити їхнє подекуди розпачливе, подекуди монопольне економічне становище, перетворивши на селян, від початку була приречена на провал і тільки спровокувала ще більшу самоізоляцію єврейської громади та зміцнення консервативних тенденцій. Так, внаслідок зовнішнього тиску первісно більш демократичний і реформаційний хасидський рух поступово перетворюється на ортодоксальну течію, стає символом опору насильницькій модернізації згори.

Скандаліція

З погляду, скажімо, української галицької класики - І.Франка, М.Черемшини чи В.Стефаника - ностальгії за Габсбурґами не могло бути в принципі. Адже її лейтмотивом є безправне становище українського селянства, яке на той час становило біля 80 відсотків усього населення. І якщо у текстах і виринає образ доброго цісаря, то тільки як контраст до реального стану справ: податкового тиску, військової служби, сваволі панів. Надія на захист цісаря, на магічну дію його образу, символів неодмінно зазнає саркастичної розв'язки.

Радикальність націоналістичних рухів, схильність до застосування терору, мабуть, частково була спричинена тією зневірою до цивільних форм вирішення конфлікту. Адже вони неминуче вимагали терпіння, болісних компромісів і поразок. На що сподівався український провід, коли проголошував у Львові ЗУНР після розпаду монархії? Чи справді вірив, що етнічно строкатий, неукраїнський Львів можна буде перетворити в українське місто? Які б наслідки це мало для поляків та євреїв? Якою виглядала б українська держава, якби її вдалося отримати від німців? Чи українці схильні були лише до жертв чи також здатні на злочин? Судити з сучасної позиції про такі критичні ситуації - справа дуже делікатна. Чи мала українська громада культурний та освітній ресурс, який дозволив би змиритися з ситуацію дискримінації й, можливо, на багато років вперед провадити політику маленьких кроків? Або перейматися долею поляків, євреїв в умовах власної загроженості? Можна цілком уявити, що ескалація українсько-польського конфлікту у міжвоєнний період та по війні, втрата позицій УНДО та перехід ініціативи репрезентації української громади до ОУН були частково рефлексом цього польсько-австрійського колоніального минулого. З огляду на соціальне походження, освіту лідерів українського націоналістичного руху складається враження, що радикалізація була частково і протестом проти парохіально-консервативних поглядів цісарського покоління.

І попри все, ностальгія за Габсбурґами таки існує, вона таки провадить химерне існування на рівні естетичних, архітектурних кодів; прихована у плануванні вулиць і проспектів, дисперсією розподілена фасадами будинків. Її випромінюють старі ужиткові предмети, ці «уламки культури» позаминулого сторіччя: креденси, кавники, лампи, клямки, листівки. Вартує вийти в місто, пройтися кав'ярнями, галереями, оглядаючи Коха, Костирка і Кауфмана, напроситися в помешкання, побачити портрети і патенти найяснішого цісаря, інтер'єри та декори вілл, аби збагнути, що смаки нової і старої, великої і дрібної української буржуазії неминуче дрейфують у минуле, в керунку початку століття, Jugendstil'u та естетики fin de siécle.

На думку Пола Маґочі, секрет успіху Австрійської імперії полягав у тому, що вона запропонувала своїм підлеглим спільну цивілізацію. Отже, архітектура, кав'ярні, залізниця, шпацери до парку та духові оркестри, гімназіальна освіта складали спільну референційну рамку для цілого оберемку народів у світі, у якому таких рамок ставало щораз менше.

Парадоксально, але як зазначає той же п. Е.Рабе, недосяжним ідеалом найвідсталіша європейська монархія стає, передусім, на тлі того, що сталося після. Як резюмує історик Андреас Каппелер у своїй «Малій історії України»: «І все ж - на тлі того, що спіткало мешканців України з 1914 р., тих жахливих страждань та масових убивств, що їх принесли націоналізм, антисемітизм, радянський комунізм та націонал-соціалізм, виринає ностальгія. Ностальгія за світом, який попри свої недоліки був відкритішим, строкатішим, гуманнішим, ніж «облагороджений» соціальними та етнічними «чистками» світ сучасної національної держави».

Видається, що «єдиний гуманітарний просторів» таких держав і викликає найсильніші приступи ностальгії за розмаїттям форм та ідей.

Фото з сайту uk.wikipedia.org