Склотвори художника Андрія Бокотея давно вийшли на світовий рівень. З його ім’ям пов’язано розвиток сучасного світового руху в художньому склі – так званого studio glass movement.
Уже близько сорока років роботи видатного львівського майстра гутного скла є бажаними гостями у Франції, Бельгії, Нідерландах, Норвегії тощо. А це є свідченням того, що словосполучення «скло Бокотея» стало означенням мистецького явища найвищого ґатунку і, безумовно, своєрідним фірмовим знаком львівської гутної школи.
Андрій Бокотей
Особливою ж заслугою Андрія Бокотея є організація міжнародних симпозіумів гутного скла, перший із яких відбувся 1989 року. Участь у симпозіумах взяли близько півтисячі знаних митців, арт-критиків, галеристів, працівників музеїв із 30 країн світу.
Дуже важливо, що під час цих зустрічей відбуваються студентські міні-симпозіуми, на яких співпрацює молодь із десяти країн Європи. Всі акції є відкритими, учасники не лише спостерігають, а й працюють біля склопечей. Випрацьовано ще одну гарну традицію: виготовлені на симпозіумах роботи оргкомітет дарує Львову – для поповнення колекції єдиного в Європі Музею скла, створеного 2006 року.
Нещодавно Андрієві Андрійовичу Бокотею – професору, дійсному члену Академії мистецтв України, Шевченківському лауреату, народному художнику України виповнилося 80 років. Саме ця поважна дата і стала темою розмови із митцем.
А напередодні ювілею майстер мав виставку «Таємна вечеря» у Національному музеї ім. Андрея Шептицького. Частину її Андрій Бокотей подарував музею.
Частину експозиції «Таємна вечеря» Андрій Бокотей подарував музею.
Крім того, Бокотей та Галерея «Ґрінвейв», що у місті Усі (Китай), започаткували щорічну відзнаку для студентів та професійних художників-склярів віком до 35 років, а здобувається та відзнака поданням на конкурс робіт із художнього скла у довільній техніці, виконаних упродовж останніх двох років.
А сьогодні у розмові з Андрієм Бокотеєм – про подарунки, а ще про успадкування схильності до творчості у багатодітній родині Бокотеїв, шлях до мистецького Олімпу, улюблені твори, милих серцю жінок, і не тільки…
На святкування зібралася вся ваша родина – я бачила братів, синів, навіть малесеньку онуку… Брати звідки приїхали?
Молодший брат Микола – з Німеччини.
Він не митець?
Ні, спеціальної освіти не має. Був музикантом. А зараз… У нього дуже добрі руки до дерева. Він фантастичні речі виробляє з дерева, професійно тим займається. А тонкі, делікатні роботи робить для задоволення.
Андрій Бокотей отримав ці келихи з дерева в подарунок від брата
А ще один брат?
Павло (Лаврант). Мешкає в Чинадієві, де ми колись жили. Закінчив наш, львівський, Інститут прикладного мистецтва. Малює. Художник.
Тобто всі, три брати, маєте хист до мистецтва.
Так. І всі ми були музикантами – троє братів і дві сестри. Нас п’ятеро у батьків було. Бо одна моя сестра, старша на чотири роки, вже померла.
Ви не відразу прийшли до скла. Що спонукало до роботи з ним?
Я закінчив інститут 1965 року, і мене взяли на кафедру викладати кераміку. Я багато працював. Брав участь у виставках. Крім того, коли я навчався на п’ятому курсі, ректор доручив мені завідувати музеєм студентських робіт. То я і працював, і вчився. 1972 року я пішов з інституту. Відтоді професійно і займаюся склом.
Андрій Боктей працює зі склом з 1972 року
На той час у Львові працювало підприємство «Райдуга». Продавали продукцію, якщо мене не зраджує пам'ять, в Японію, Канаду…
Так, це правда. І не тільки «Райдуга». Відомою була й Кераміко-скульптурна фабрика, де був величезний цех скла – 16 тонн скла варилося в печі! Як викладач, я мав зарплату 120 рублів. Щоби сім'ю утримувати, це було малувато. Мене підключили до виконання інтер’єрів. Перша моя робота – у підвалі магазину «Світоч», де відкривали «Шоколадний бар». Там у вестибюлі стояв величезний скляний торшер з підсвіткою – і це була моя перша робота, коли довелося зустрічатися з майстрами, побути біля печі… Мене то захопило – та вулканічна маса, то розпечене скло... Й ті майстри… Вони ентузіасти. Не все так просто – прийшов, задув, пішов. Ми довго думали, міркували, як задути металевий каркас, вилити таку масу скла… Та й спілкування з тими майстрами мені сподобалося. От тоді я й почав думати над тим, щоби робити якісь невеличку фігурки…
Але ж для того потрібні були і знання, і навички.
Так. Я почав з того, що ми зробили замовлення для «Шоколадки», потім – замовлення в Тюмень, де було дуже багато скла. В бригаді зі мною були Мінько, Петрук, Богдан Галицький. Нас зауважили.
Коли я вже п’ять років був на вільних хлібах (не викладав), чи не кожного дня був на фабриці, де щось робив із майстрами, мені дали бригаду і профінансували. До нас на тиждень приїжджали зі всього Радянського Союзу художники (з Вірменії, з республік Прибалтики, Грузії, Молдови…), і для мене це була дуже велика школа, бо бачив, як всі метри працюють, вчився в них. І сам мав і час, і бажання, й охоту до скла, щось робив. А потім їхав до Москви відзвітувати за роботу. Частину робіт залишали у Москві по музеях, у Худфонді, а другу частину я собі міг де завгодно виставляти.
До речі, не намагалися порахувати, скільки загалом зробили творів? Можливо, є найулюбленіші?
Ні, не рахував. Але дуже багато. Можливо, з часом, коли наведу лад у майстерні після святкування уродин, запрошу вас у гості, щоби ви подивилися… Я працюю в двох напрямах: живописно-графічні твори (тарелі) і скульптурка. І я вважав, що до 80-річчя мав би підвести рисочку, бо робота складна…
Художник переніс у скло роботу свого маленького сина
Щодо відповіді на ваше питання про улюблені твори… Я маю все досить чітко зафіксоване- зафотографоване. Починаючи з 1978 року. У мене був друг, професійний фотограф, який робив дуже якісні слайди. Всі мої роботи близькі й улюблені. Буває й так, що спочатку не сподобалося зроблене, а потім припадає до душі… Є одна у мене тарілочка, яку дуже любила моя дружина Ореста. Старший син, Андрій, коли був маленький, теж малював. І зробив дуже гарного коника. І я це переніс-перекопіював у скло. І дружині моїй то завжди подобалося. То тому воно й лишилося в нас. Робив також розп'яття, яке досі є вдома. А так… Все розпорошено…
Хотіла трохи поговорити про вашу ювілейну «Виставку однієї композиції». Доволі, як на мене, складна для сприйняття…
Якщо не помиляюся, 1991 року була Всесвітня конференція у місті Корнінг у США, і на той захід приїхали всі найкращі майстри-склярі. З багатьма з них я був знайомий, бо на той час уже був у Спілці художників головою секції декоративно-ужиткового мистецтва. Керувала нами Людмила Федорівна Романова, яка й направила мене 1978 року на величезний, потужний симпозіум у Чехію. А потім, коли я повернувся, то ми вирішили, що потрібно зробити такий самий семінар, як у Чехії, у Львові. І ми його 1979 року зробили. На нього приїхали п’ятеро фантастичних художників зі світовими іменами – зі США, Фінляндії, Угорщини та Чехії. І на цей симпозіум приїхав Жозе Філіп з Бельгії – президент Міжнародної асоціації істориків скла.
Фрагмент композиції «Таємна вечеря»
То 1991 року, коли я був на тій виставці, то у Нью-Йорку у Метрополітен-музеї я побачив «Таємну вечерю» – у такому залі, як у нас, можливо, ще більшому, але з дерева. Це був твір художниці-скульпторки Марісоль Ескобар, і воно на мене справило таке враження, що я увесь час над тим думав. Після повернення я зробив «Таємну вечерю», але невелику – десь на метр.
Теж були прозорі?
Ні, трошки глухі. То були чорно-білі фігури на основі «Таємної вечері» Леонардо да Вінчі. Але мрія залишалася мрією. Бо я колись у кераміці робив двометрові фігури… Я по-різному думав, що мені до 80-річчя зробити. Не хотів робити ретроспекції. Багато виставляв ті роботи, багато хто бачив… Ідею виношував, напевно, з рік часу.
А чому ті фігури прозорі?
То в мене задум такий. Я не хотів ніякого кольору. Чисте має бути чисте. То назагал про виставку. П'ять залів – це ідея мого сина Михайла. То він придумав таке. Кожан, директор музею, дав 5 залів. А Михайло зробив таке. Там – голос мого батька, бо він був священиком. І все, що було представлено до мого 80-ліття, – це ідея Михайла.
«Всі мої роботи близькі й улюблені»
Спитаю Вас про контакти з Далеким Сходом. Чому саме Китай?
Я часто буваю у Китаї. Про Китай багато що можна розказувати. І почну із того, що 2003 року ми з Андрієм Чебикіним (президент Національної академії мистецтв України. – ред.) міркували, яких китайських студентів до Львівської академії мистецтв мали би добрати. Китайці, загальновідомо, люблять живопис. І цей китаєць, Ляо Мінь, має до півтори тисячі українських творів. Він – галерейник і від 2005 року збирає твори українських художників другої половини ХХ століття.
Отже, 2007 року він запросив Чебикіна і мене. Ми там працювали. Нам створили всі умови – дали і фарби, і полотна… Й отак ми зблизилися. А він сам – художник, традиційного, китайського, малярства. Водночас – бізнесмен, вирощує й продає рибу. Отак і зав'язалася наша дружба. Я показував йому свої скляні роботи. Він захопився. А потім так, потрошку-потрошку, він мене запрошував – камерними, невеличкими виставками. Бо ж дуже важко транспортувати скло.
А у жовтні вже відкриватиме музей…
Він живе у місті Усі. Там має галерею. Тепер відкрив галерею східноєвропейського мистецтва у місті Нінбо на півдні Китаю, де представлений здебільшого живопис. І вже добудовує у цьому місті власним коштом величезний музей скла – на 3 тисячі квадратних метрів. Потужний заклад. Не знаю, чи є в Європі щось подібне… Ну, розумієте… Ніхто нами не цікавився, а цей – зацікавився. От і спілкуємося.
Свій улюбений твір художник зберігає удома
А як у вас визріла ідея створити Музей скла у Львові? І що вело перед? Симпозіуми гутного скла чи все ж таки музей?
Звісно ж, спочатку були симпозіуми. Експозиція у музеї постійно змінюється. Зараз там виставлені роботи склярів, що подалися на конкурс – мій і пана Ляо.
Розпитаю й про справи сімейні. Маєте двох синів – Андрія, котрий став орнітологом, та Михайла, котрий пішов вашою, мистецькою, дорогою. А онуки є?
В Андрія донька Уляна, якій 27 років. Пішла в медицину, і є дитиною дуже чутливою, з добрим мистецьким чуттям… Від неї маю онучку – Орисю, названу на честь моєї дружини. Маленькій Орисі, моїй правнучці, вже 9 місяців, і вона – фантастична! А Михайло досі неодружений.
Андрій Бокотей з правнучкою
Ви дуже багато років у професії. Наважуся спитати, чи не набридає?
Я поки що втоми мистецької не відчуваю. Коли закінчував останню виставку, то вже мав ідею на нові роботи. Хочу робити фігури. Це нове у моїй творчості, бо досі великих робіт у склі не робив. От у кераміці двометрові композиції робив, і то було дуже давно. У склі – поки що ні. Будуть вони прозорі чи задимлені, не знаю. Маю кілька варіантів міркувань. Вражений китайською теракотою. Крім того, мені надарували багато книжок. І тепер мене тягне до старовини – Х-ХІІІ століть.
А сюжети які будуть? Сакральні, світські?
І сакральні, і світські.
Ми з вами, пане Андрію, вже не вперше розмовляємо. Й кожного разу ви говорили мені про те, що нема в Україні можливостей для повноцінного розвитку склярства, бо закриваються майстерні, заводи, нема печей…
І зараз говорю про те, що ситуація не покращується. Залишилася одна скляна фабрика у Щирці, і це приватне підприємство – велике й потужне. Вони, наскільки мені відомо, працюють на замовлення із закордоном. А от із художнім склом там тугувато… Ще один цех залишився у Пісочній. І ще має Олесь Дзиндра у Брюховичах пічку.
А як далі собі дають раду випускники кафедри художнього скла нашої академії мистецтв, якщо нема пічок?
Та якось дають… Бо не все зійшлося на гуті. Тепер пічки може ставити собі кожен персонально – на електриці. Технологій – дуже багато. Можна робити різні шліфовані, поліровані речі…
А не образливо вам, пане Андрію, що ви гуту відродили, а воно зараз знову занепадає?..
Так є! Але я в тій ситуації нічим не можу зарадити. Є в нас громадська організація «Скло України», яку очолює Дмитро Олійник. Є заводи, де роблять пляшки. Є заводи, де роблять ізолятори. Але таких печей, як на Кераміко-скульптурній фабриці, ніде нема. Навіть в Америці! У нас, коли газ був дешевий, можна було варити 16 тонн скла. Студенти вчаться варити скло в пічці, яка є в академії. Коли проводимо симпозіуми, то вмикаємо й другу, але на це мають бути кошти спонсорів. А так… Нема грошей!
80 років – солідна дата. А з урахуванням того, що Ви досі активно працюєте, то й дуже добра! Що б сказали мені з того приводу?
Я дуже тішуся, що позбувся ректорства. Бо за тих років, що очолював академію, повноцінно не працював як художник. Ректорство, а це – 15 років, висмоктувало з мене всі сили. А потім я собі вирішив: «Вистачить». І у 77 років залишив посаду. Не шкодую зовсім! Найгірше – це контакти з людьми, бо це висмоктує енергію – люди ж є різні! А найліпше зараз у моєму житті – правнучка!
Фото Тетяни Козирєвої, Михайла Бокотея
Ми використовуємо