Львів і ностальгія

У тракті львівських «ностальгійних» дискусій не раз випливало одне дуже важливе визнання: у наших спогадах про Львів ми шукаємо Міста, якого не існувало насправді.

Шукаємо образу, який живе у нашій уяві. Причому це стосується як тих, котрі звідси через певні причини поїхали, так і тих, які тут залишилися. Ми шукаємо хвилин, коли нам було у цьому Місті добре. Шукаємо людей, з котрими нам було добре. Шукаємо себе... свою юність, свої мрії, свої «міти». Це людське, дуже людське.

Проте, мабуть, усі учасники дискусії погодяться: нікому не вільно на догоду власній ностальгії «зачищати» краєвид від того, що нам не до вподоби. Тим більше - вилучати з цього краєвиду певні категорії громадян Міста, які «не вміщуються» у наші образи - чи то йдеться про вилучення за національною ознакою, чи за соціяльною, чи за місцем замешкання. Бо це вже геть нелюдське. Тут завжди треба бути дуже обережним і дослухатися як до себе, так і до тих «інших голосів», якщо справді хочемо почути (і самим зіграти) оту симфонію Міста.

Вірю, що «речники» розмаїтих «ностальгій» (наприклад, Ігор Клех чи Григорій Комський, «урбаністичні» есеї яких я розглядала раніше, не кажучи вже про увесь спектр коментарів під текстами, вміщеними на ZAXID.NET у рубриці «Хроніки Львова», зокрема Майкловим «Forever young») - у переважній більшості випадків - не мали не меті когось образити чи принизити. Їхні автори просто намагалися «врятувати» свій образ Міста, аніскілечки не замислюючись, наскільки він збігався з реальним Львовом. Зрештою, коли йдеться про спогади, воно, може, і не так важливо - пам'ять має своє право. Інша річ, коли у результаті постають тексти, які зневажають, нехтують іншу пам'ять, інші голоси, інші спогади, що їх це Місто породило.

Ніхто не відмовляє Клехові, Комському чи іншим «ностальгійникам» у праві спогадувати Львів. Вірю, що вони також це Місто любили і зараз їм бракує його саме таким, яким вони побачили його у «золоті часи». Так само зовсім не ставлю знак «дорівнює» між згаданими авторами і радянською владою - розумію, що у своєму колі вони, певно, не раз її лаяли, хоч би тому, що хотіли слухати іншу музику і читати іншу літературу, аніж міг їм «наполегливо» запропонувати єдино правильний «цивілізаційний» канон соцреалізму. Але всі ми, будучи вихованими у певній культурі чи у певному середовищі, несемо зі собою певний комплекс образів, уявлень, понять, схем, стереотипів і т.д. Ми перебираємо їх у формулах, які з готовністю «підкидає» нам мова - і з тими формулами виходимо один до одного. Отож, найперше завдання людини, яка береться публічно артикулювати свої спогади, полягає у повсякчасній прискіпливій ревізії того багажу. Бо саме з нього походять «дикі підприємці», селяни-«варвари» Клеха, «класова ненависть люмпенів» Комського, схематичні протиставлення «реальности» «тамтого» світу й «віртуальности» теперішнього у Майкла, не кажучи вже про подвійні стандарти толерантности і пошанування української й російської культур Манкурта.

Потрібно бути дуже уважним до своєї ностальгії, бо тільки ми відповідальні за те, що вона робить з нами, а ми - з нею.

Властиво, я тут лише нагадую очевидні речі, які давно стали класикою гуманітарної науки - тому що наполягаю: вони ПОВИННІ належати до гуманітарної культури учасників подібних дискусій.

Тим більше, що маємо справді чудові приклади. Один із них належить перу Анджея Хцюка - польського еміґраційного письменника, який народився 1920 року у Дрогобичі. «Моя вітчизна-своячизна залишилася за кордоном. Вона ніколи не була одномовною і одноплемінною, тому не можу прийняти тієї шовіністичної теорії [ідеться про настрої, що панували у тодішній ПНР - Н.Р.]. Польща - це не кордони і не устрій, бо вони змінюються. Польща - це людяність і сердечність наших людей та їхніх дій. Польща - це ідеальна польськість, це спільна культура, суголосся наших сусідів і спільний слід після них. Тугу можу зрозуміти лише за умови, що йдеться про ту спільноту, про чистоту цього тону [курсив мій - Н.Р.]», - пише він у своїх дрогобицьких спогадах. І ще: «Слова «туга» свідомо уникаю, бо наша література роками зловживала і зловживає цим тоном, а режим, підпихаючи тугу доглядача маяка [алюзія на оповідання «Доглядач маяка» Генрика Сенкевича, де розповідається про старого поляка, який опинився далеко від вітчизни, у Панамі; герой оповідання забув засвітити маяк, захопившись читанням «Пана Тадеуша» Міцкевича, через що втратив роботу - Н.Р.] на п'єдестал національних чеснот, намагається скористатися з неї політично». Й наостанок: «Зрозуміло, еміґрант ПОВИНЕН тужити за Польщею - але у її теперішніх кордонах...».

Додам лише, що «дрогобицькі» тексти Анджея Хцюка вийшли друком накладом Польської Культурної Фундації у Лондоні 1972 року, коли загальна тональність подібних спогадів була зовсім інша...

Так само варто приглянутися і до того протиставлення підприємництва і культури, яке переходить з одного «львівського» тексту в інший, незалежно від мови, якою вони написані. Образ товстосума, якому байдуже усе, окрім його рахунку у банку, мені також «ріже вухо не так неетичністю, як неактуальністю». На моє переконання, образ той походить із тих самих пластів нашої суспільної підсвідомости, що й «люмпени», «класова ненависть» і подібні речі. Не буду тут укотре займатися апологією підприємництва - нагадаю тільки, що до Комітету підприємців Львівщини входить також Маркіян Іващишин, а засідання самого Комітету відбуваються у «Дзизі». Там і плануються спільні акції львівських підприємців щодо підтримки цілих фестивалів, окремих концертів (як-ось оркестру INSO), перекладу українською мовою мультфільмів для дітей і под.

Так само будь-який інший поділ людей за рівнем освіти чи родом занять не несе нам нічого доброго. Зрештою, те, що гуманітарії у принципі є людьми нестерпними, я визнала перед собою ще раніше. Ми ж бо переконані: те, чим займаємося, є настільки універсальне, що ціле людство повинно це знати і поділяти. При цьому мені ще ніколи не траплялося зустрічати фізиків чи системних адміністраторів, які б подібно «діставали» всіх своїми професійними відкриттями. Натомість ми або «бомбардуємо» усіх знайомих лінками до дискусій чи статей, які просто «необхідно» прочитати (як це роблю я...), або ж замикаємося у намисленій «посвяченості», з погордою поглядаючи у бік «профанів».

Нещодавно я знову отримала добрий урок від одного свого варшавського приятеля. Після Варшавської Політехніки він здобув другу - менеджерську - освіту у Берліні і зараз працює директором у великій міжнародній страхувальній компанії, яка один зі своїх осідків має у Варшаві. То ось, у листі я, за своїм звичаєм, надіслала йому лінк до інтерв'ю Анджея Стасюка на ZAXID.NET, де Стасюк висловлює напрочуд цікаву, як на мене, думку про українськість як підсвідомість польськости і т.д. Знаєте, що відписав мені приятель? Що такі культурно-філософські «розважання» є цілком для нього чужі. То невже його теж треба зачислити до «рагулів» (на цей раз варшавських...) - чи визнати, що існує багато сфер життя, які спокійнісінько обходяться без наших писань та дискусій? Але ж ні: ми хочемо користати із праці шоферів, медсестер, страхувальників, продавців (при цьому вимагаючи, аби виконували свою працю як належить) - а потім мати їм за зле, що вони не є «шанувальниками сецесійного Львова»... бо не читають наших текстів на ці та інші теми... При цьому годі собі уявити якусь санітарку, касирку чи сторожа на автостоянці, які мали би подібний «гомогенізований» образ світу...

Чомусь здається мені, що для цього існує єдине «культурологічне» пояснення: гординя...

Отож я мрію про Місто, яке було би місцем зустрічей, а не взаємних виключень. Припинімо ці іншування - чи то по лінії національній, чи соціяльній, чи професійній, чи за місцем замешкання (на взір: «культурний» центр - «рагульська» Левандівка або «неевропейський» Сихів).

Ідеться мені також про те, що тексти, з яких випливає, ніби охрестити дитину у будь-якому обряді можна хіба «сдуру», чи у яких нас називають «очередными варварами» у цьому Місті - повинні зникнути з нашого медіа-простору. Незалежно від минулих і майбутніх здобутків їхніх авторів. Бо це нічогісінько не має спільного з жодним демократизмом і лібералізмом. Так ми встановимо стандарт не лише для авторів, але й для нас самих.

Нам справді треба багато у цьому Місті зробити. Допоможімо один одному.

Заради себе. І заради Міста.

Фото з сайту www.liveinternet.ru