Львів, леви і левовість

Геніальний німецький філософ Артур Шопенгауер, намагаючись свого часу пояснити скороминуче і вічне, ввів поняття «leo» і «leonitas» – «лев» і «левовість». Вочевидь, недарма він вибрав ці поняття, які окреслюють певного звіра, нашого рідного звіра – лева, а міг би взяти для прикладу і якусь іншу тварину. За Шопенгауером, вічна «левовість» неначе райдуга висить над водоспадом, а безліч скороминучих «левів» у вигляді краплинок і бризок цього водоспаду, миттєво зриваючись, спадають і зникають у безодні, і власне завдяки цьому безперервному процесові й тримається оце вічне «leonitas»…

Львівська левовість вічна, леви, на жаль, скороминучі. Левовість – це одвічне львівське каміння, леви – це львів’яни усіх поколінь. Камені залишаються назавжди, їхня біологічна начинка зникає навіки, замінюючись на іншу. Чи є ще міста у світі, які, схоже до Львова, так кардинально змінили своє демографічне обличчя? Можливо це Вроцлав (Бресляу) чи Калінінград (Кьоніґсберґ)?

Були в історії міста, стерті з лиця Землі атомним лихом – Хіросіма і Нагасакі, чи нищівним землетрусом – Спітак. Сьогодні є міста, майже повністю зруйновані рашистськими бомбардуваннями – Маріуполь, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Волноваха, Попасна. Але в усіх перелічених містах загинула лише незначна частина їхніх мешканців. Якщо навіть узяти евентуально найстрашнішу цифру знищених мешканців Маріуполя (на сьогодні не підтверджену офіційно), то це буде 10-15% від усіх мешканців міста, решта ж після нашої перемоги неодмінно повернеться до свого рідного міста, як і до решти зруйнованих українських міст, і їхнє колишнє демографічне, культурне й ментальне обличчя неодмінно відновиться.

Натомість після апокаліптичного історичного цунамі Другої світової війни і повоєнної тоталітарної московської окупації у Львові на кінець 1940-х років залишилася заледве десята, а то й двадцята частина його корінних мешканців: 90% чи навіть 95% львів’ян уже ніколи не повернулися до рідного міста. Львів’яни, котрі віками насиджували й намолювали священні львівські камені, без сліду зникли з львівського виднокола. Хроніки розповідають нам, що після жахливої пожежі 1527 року, коли був знищений вогнем практично цілий Львів, львів’яни у розпачі хотіли покинути своє місто, утім передумали й залишилися.

У 1939, 1941, 1944 роках їх ніхто не питав, хочуть чи не хочуть вони тут залишатися. Просто ненажерливий вогняний язик тоталітарного монстра безжально злизав цих людей і вкинув в історичну безодню. Десятки й десятки тисяч корінних львів’ян: євреїв, поляків, українців загинули у нацистському гетто, у Янівському концтаборі, у тюрмі на Лонцького, у багатьох інших в’язницях, у сибірській тайзі, у казахських степах. Найщасливіші виявилися розпорошені по світах…

Камені залишилися – люди зникли. Згадується цинічний радянський анекдот про нейтронну бомбу, яка знищуючи людей, залишає не зруйнованими камені й стіни. Це справді історія Львова, історія наскрізь нейтронна… Чи залишили ці люди тут свій духовний слід? Можливо до нього не є так важко доторкнутися? Ці люди ходили цими вулицями, жили, кохали… як хочеться їх відчути, пізнати їхні думки, прагнення, мрії…

Натомість Бог милував камені Львова… Місто впродовж століть руйнували не загарбники, а здебільшого пожежі. Жодна з багатьох десятків облог міста не завдала Львову істотної шкоди, бо Львів місто особливе. Якщо інші міста війни руйнували, наше місто, як би це не звучало парадоксально, війни рятували. На початку XX століття в архітектуру Львова вдерся потужний вир сецесії, спочатку орнаментальної, трохи згодом раціональної, геометричної. Дивовижні кам’яні орнаменти, від давніх інків і ацтеків до сучасних полінезійських племен, запанували у львівському архітектурному просторі. Будівлі більш просторі, з високими стелями, з широкими вікнами, з потужними ризалітами і еркерами, з набагато досконалішою комунальною інфраструктурою, побутовими вигодами, здавалося, винесли своїм попередникам вирок і витіснять усе, що існувало до них.

Шедеври у стилі історизму, збудовані якихось 10-15 років тому, і які змогли б іще простояти принаймні років із 500, безжально зносилися, аби на їхньому місці постали модерні сецесійні палаци. З болем дивишся на світлини тих будівель, на місці яких тепер панує сецесія. Потужний економічний бум, збагачення багатьох підприємців змушували невпинно йти за архітектурною модою і будувати, будувати, будувати у сецесійному стилі. Але тут несподівано Перша світова війна спинила економічний бум, якщо б не вона, хто знає, чи залишилися б у Львові хоч декілька чудових будівель у стилі історизму? Парадокс, але таким чином Перша світова війна врятувала Львів…

Врятувала камені Львова й Друга світова. У «золотому визвольному вересні» 1939 року європейці-львів’яни з жахом побачили посланців з іншого культурного простору, простору варварства. Так напевно вони зустрічали під своїми стінами війська колишніх завойовників – монголо-татарських ханів Бурундая і Телебуги у 1259 і 1287 роках. Цього разу це були також представники азійського «антисвіту», але вже XX століття – «монголи» чи «калмики», репрезентанти суспільного маргінесу, позначені бідністю, потворністю і незграбністю. Очевидці тих подій так описали «визволителів»: «Нещасні, малі, огидні, косоокі, з ломброзівськими обличчями, одягнуті у бурі шинелі, що нагадували радше шмати для підлоги, аніж військові мундири. Худі шкапи, яким з-під шкіри стирчали ребра, тягнули гармати, попідв’язувані там і тут шнурами замість ременів».

Давні літописці не переобтяжували себе схожими детальними описами наїзників, але можемо собі уявити, що опис Бурундая і його війська міг би бути набагато презентабельнішим, бо якщо брати землі тодішнього Залісся, то багато навіть російських істориків XIX-XX століть ставить за приклад тодішнім іще протомосковитам більш високу у військовому і побутовому плані монголо-татарську цивілізацію.

Але менше з тим, бо переможець є переможець, і вже новітній Бурундай – призначений радянською владою головний архітектор Львова Олександр Касьянов, як і його попередник у 1259 році (Бурундай наказав Данилові Романовичу «розкидати», тобто зруйнувати Львів) тепер, у 1939 році, окрилений ідеями реконструкції Москви, Києва і Харкова, наказує зруйнувати «паразитичний» Львів – «центр попівської католицько-уніатської реакції», де «за пишною фальшивою завісою європейськості ховалася огидна страхітлива пика капіталістичного варвара».

Втілити плани новітнього Бурундая, які полягали у «неминучому значному знесенні старих будинків» і будівництві «нових монументальних споруд і пам’ятників», завадила Друга світова війна і навала до Львова іншого, не менш жорстокого наїзника з протилежного культурного простору – німецького нацизму.

Ці варвари хотіли культурний простір Третього Риму потіснити простором Третього Райху і тому одразу ж знищили пам’ятну дошку на Катедрі, встановлену 1910 року на честь 500-річччя Ґрюнвальдської битви, бо ніщо не повинно було нагадувати бодай про найменше історичне приниження «вищої раси». Вважаючи своїми найзапеклішими ворогами поляків (бо, звісно, сусіди) юберменші кинули українцям кістку у вигляді перейменування чи не п’ятої частини львівських вулиць на Шевченко-ґассе, Грушевський-ґассе, Рідна Школа-ґассе і т. п. Культурний простір завойованого міста увінчував монумент на Гітлер-рінґ навпроти львівської Опери.

Утім Третій Райх не встояв перед Третім Римом, і невдовзі знову повернулися азійські чужинці. Вони не облишили мрії про вбивчий Генеральний план Львова, який мав знищити міське середовище, «отруєне впливом гнилої капіталістичної Європи» і утвердити нове радянсько-соціалістичне: з 50-метровим пам’ятником Леніну на самому вершечку Копця Люблінської Унії, грандіозним монументом Сталіну за Оперю (з шириною кам’яних сходів понад 100 метрів, які б вели до нього), і врешті київським Хрещатиком чи центральною частиною Мінська, замість старого польсько-австрійського Львова. Львів удруге був приречений втратити свою віковічну просторову орієнтацію, загубитися у самому собі і в подальшому ніколи вже не віднайти себе на своїх рідних теренах.

На щастя цьому завадила смерть Сталіна і подальша боротьба його наступника Хрущова з наслідками «культу особи» і принагідно з «надлишками» так званого «сталінського ампіру», бо нема чого витрачати гроші на всілякі архітектурні викрутаси. Дякувати Богові, замість запланованого нищівного монументального варварства, урбаністичне обличчя Львова лише «пошкрябали» схожі на курники для людей незграбні «пуделка» хрущовок. Львів’яни, які мешкали у «курниках» із висотою стелі два метри сорок сантиметрів і навіть два метри тридцять сантиметрів (бо треба ще було вкрасти простору на одну-дві цеглини), жартували, що для повного щастя Хрущову бракувало лише з’єднати стелю з підлогою, а водотяг із каналізацією.

Але Львів є Львів, і незважаючи ні на що магія європейського міста все ж вплинула на свідомість тих митців соцреалізму, які мали хоч краплю почуття естетичного смаку. Культовий і придворний радянський скульптор Сергій Меркуров (головний улюбленець Сталіна) страждав мегаломанією, проєктуючи стометрові кам’яні поганські баби Леніна і Сталіна в усьому СРСР. Те саме він мав зробити і у Львові. Однак, можливо, вночі, зістрибнувши з золотої пальмової гілки Слави над Оперою, йому з’явився дух Зиґмунта Ґорґолевського і застеріг від архітектурного варварства, і напевно власне тому 1952 року перед Оперою постав досить скромний камерний пам’ятник вождеві пролетаріату (вуйко, що вилазить із комина, як розуміли задум творця монумента львівські діти), якому судилося простояти тут усього 38 років.

Коли 14 вересня 1990 року його зносили, чиновник, котрий читав із папірця вирок міської влади кам’яному ідолові, відзначив, що поряд із геноцидом українського народу, ненависний львівський Ленін завинив ще й тим, що «не вписувався в архітектурне середовище Львова». За допомогою крана декілька робітників завантажили ідола на платформу вантажівки. Цікаво, скільки робочих рук, техніки й коштів із міської скарбниці потрібно було б витратити на ліквідацію задуманих у повоєнні часи тоталітарною азійською владою божевільних мегаломанічних архітектурних і монументальних проєктів?

Утім віддамо належне тим справді мало шкідливим архітектурним радянським новаціям повоєнного часу. Надбудова четвертого поверху кам’яниці Гауснера-Віоланда (проспект Свободи, 1/3), будівництво на місці будівлі Ізби Скарбової (Фінансового управління) Палацу піонерів і корпусу Будівельного технікуму (тепер Економічний факультет університету) (1952-1953) було радше вставленням не досить якісних пломб у зруйновані війною архітектурні щелепи центру міста, аніж потворним їх знищенням.

Монстр хрущовсько-брежнєвського конструктивізму застиг у конвульсіях на підступах до Опери у вигляді готелю «Львів» (1964) і будівлі Обчислювального центру (1968). Поодинокий передовий загін варварства – будинок «Червоної Шапочки», збудований 1964 року на проспекті Свободи (нині тут ресторан-музей «Сало»), був символічною культовою поганською даниною чи радше жертвою міста радянському архітектурному чудовиську, аби той не чіпав решти старого Львова.

І лише постмодерністсько-євроремонтний рагулізм архітектури варварів початку XXI століття таки конкретно вдерся декількома своїми потворами у священні терени старого Львова.

Утім що би там як і як би там що, а ми все ж отримали у спадок унікальне архітектурне середовище міста, де нашарування епох не здаються еклектикою міського простору, а гармонійним і затишним кам’яним обрамленням нашого повсякденного життя, наших найінтимніших почуттів, наших найсокровенніших сподівань і мрій, які, як і шпилі львівських храмів, стемлять до неба…