Український Вашинґтон vs праведний закон

Ні більшість українського політикуму, ні посполиті громадяни не готові нині ще акцептувати істину, що пряме загальнонародне обрання державного керманича – єдиного і найкращого у нас не працює.

Владні баталії навколо зміни Конституції, де головним каменем спотикання залишаються президентські повноваження, волею-неволею змушують звернути погляд на західні країни, котрі свого часу теж вирішували це ключове для суспільства й держави питання. Дещо простіше розв’язати цю проблему було німцям (якщо брати 1949 рік, то варто уточнити – західним німцям). Поділена на зони окупації Німеччина, переформатовуючись у Федеративну Республіку, мусила дослухатися до вказівок країн-переможниць. Тому зараз важко з’ясувати, хто більше посприяв тому, аби президентська влада в нинішній державі між Райном та Одером мала саме такий вигляд – німецьке суспільство чи американо-франко-британський вплив.

Але історію залишимо історикам і спробуємо поглянути на нинішню ситуацію в берлінських владних кабінетах. Глянеш і шкода стає німців: ну, що в них за керівник держави, тобто президент. Повноваження – суто церемоніальні, роль – ще другорядніша, аніж в англійської королеви, впливи – приблизно, як у керівника харитативної організації. Навіть у політичних рейтингах його ніколи не згадують. Куди йому до українських колег. Ті хоч і не туркменбаші, але що вже вожді, то вожді.

А головне: саме цього ми, українці й домагалися. Мрія про гідного українського президента гріла серця борців з радянською системою ще наприкінці 1980-х років. За цю мрію люди офірували спокійне життя, усвідомлюючи ризики протистояння ще нівроку сильному режиму, який, проте, вже перебував у стані агонії, йшли на прю з міліційними кордонами, влаштовували страйки, голодували. Люди демократичних поглядів снили "нашим Вашинґтоном", навіть не обов'язково з "праведним законом". Аби лише ми його діждалися, і щасливе життя – гарантоване.

 

Мрія про гідного українського президента гріла серця борців з радянською системою ще наприкінці 1980-х років.

 

1991 року мрія отримала шанси втілитися, адже перешкоди для вільного загальнонаціонального вибору вождя було знято. І люд спробував раз. Щось не те. Вдруге. Ще гірше. Втретє. Черговий провал. А де ж той лицар без страху та докору, що нам наснився? Десь він є, і за нього ще треба буде поборотися, – стверджують оптимісти. Його ніколи не було, нема й не буде, – переконані песимісти. Якщо він і з'явиться колись, то не в таких умовах, не за такої системи, – підсумовують реалісти.

Утім, ні більшість українського політикуму, ні посполиті громадяни не готові нині ще акцептувати істину, що пряме загальнонародне обрання державного керманича, єдиного і найкращого, у нас не працює. Чому? Можна назвати масу причин, починаючи з відсутності громадянського суспільства й завершуючи разючою різницею критеріїв оцінки політиків електоратом у різних регіонах України.

Гіпотетично можна припустити, що навіть за збереження цих перепон електорат випадково зробить "правильний вибір". Нам навіть здавалося, що п’ять років тому все так і сталося. Утісі не було меж: нарешті – Він, який забезпечить соціальну стабільність, економічне зростання, міжнародний авторитет. Але для цього Обранець повинен був зруйнувати до основи всю чинну систему влади. А який дурень захоче це робити, коли ця ж система дозволяє безпроблемно проіснувати всю президентську каденцію, забезпечити собі наступну, а доклавши трохи зусиль, закріпитися на посаді навічно?

 

Люди демократичних поглядів снили "нашим Вашинґтоном", навіть не обов'язково з "праведним законом". Аби лише ми його діждалися, і щасливе життя – гарантоване.

 

Дуже добре цю ситуацію описав відомий письменник і публіцист Микола Рябчук у своїй книжці «Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки»: «На превеликий жаль, «шантажистська держава», витворена Леонідом Кучмою і докладно описана у моїй попередній книжці, виявилася політично живучішою за свого творця. «Улюблений пістолет пані Сімпсон» не полетів, як би нам хотілося, до історичного смітника і не був замінений на ефективніші й відповідніші для європейської демократії інструменти».

Припустімо на мить, що з Президентом сталося щось неймовірне й він таки зважився на радикальні зміни, набрався мужності, аби викинути той привабливий, але надзвичайно шкідливий «пістолет пані Сімпсон». Проте, є ж ще його команда, з якою треба рахуватися, є обіцянки й борги перед спонсорами, які треба виконувати, зрештою є діти й онуки, про котрих теж варто подбати. А людина за своєю натурою – істота слабка, слабка до всіляких спокус.

Православним завжди було притаманно вірити в "доброго царя". Вірні ж латинських конфесій виходили з того, що людина первісно грішна, тож не можна повністю на неї покладатися, якою б святою вона нам на видавалася. Все має регулюватися законами, які передбачають можливість цієї гріховності. Так, у Німеччині, аби держава змогла вивести спільний вектор політичних сил, право найвищого рішення віддано парламенту, Бундестагу. А вже депутати обирають найвладнішу особу країни – канцлера. Нарід таким чином, нібито, й усунуто від можливості в бурхливому електоральному пориві безпосередньо коронувати свого улюбленця. Однак електорат, який в Німеччині є доволі вередливим і готовим у разі чого до багатомільйонних акцій протесту, чомусь не робить проблем зі своєї відстороненості від процесу ініціації канцлера. Очевидно, розуміє, що діюча система багаторівневого вибору значно ефективніша, принаймні має більше рівнів захисту від помилок.

 

Однак електорат, який в Німеччині є доволі вередливим і готовим у разі чого до багатомільйонних акцій протесту, чомусь не робить проблем зі своєї відстороненості від процесу ініціації канцлера.

 

А що німецький президент? Його обирають так звані Федеральні збори, куди, окрім депутатів Бундестагу та Бундесрату, входять ще представники земель. Президент залишається найавторитетнішою особою в державі, арбітром. У разі потреби президент може розпустити парламент, як це сталося 1972 року, за часів президентства Ґустава Гайнемана і канцлерства Віллі Брандта. Але для цього мають бути дуже серйозні підстави й все це робитиметься за чітко прописаною процедурою. Тому ні в кого в німецькому суспільстві не виникне підозр, що, призначаючи позачергові вибори, глава держави десь порушив букву чи дух закону.

Щоправда, зараз у Німеччині, ведуться дискусії щодо доцільності обрання президента на загальнонаціональних виборах, а не федеральними зборами. Що ж, може, це було б і краще, оскільки тоді керівник держави ефективніше міг би виконувати роль арбітра. Хоча, можливо, це лише здається, і така зміна тільки зруйнує чинну систему парламентаризму в Німеччині?

Але хай цими питаннями переймаються самі німці, нам би в своїх конституційних манівцях розібратися. Тим паче, що справу ще більше заплутали нові проекти конституційних реформ, що зростають останнім часом, мов гриби по дощу. Але питання залишається відкритим як для політикуму, так і для суспільства: чи доречно відмовитися від пошуків вітчизняних вашинґтонів і, хай не за німецьким зразком, але враховуючи комплексний західний досвід, перейти до творення парламентської демократії, яка, зрештою, відповідає європейським прагненням України? Чи й надалі спостерігати за війнами між представниками різних гілок влади й дивуватися, чому ж це Європа не бажає бачити нас серед своїх повноправних партнерів?

Поки що єдина спроба перевести політичний лад в України на рейки парламентської моделі відбулася під час напівтаємного створення спільного проекту конституції лідерами БЮТ та Партії регіонів. Документом, який у червні цього року опублікувала газета «Дзеркало тижня» (а саме частиною першою статті 103) передбачалося: «Президент України обирається Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів строком на п’ять років». Жоден інший проект Основного Закону, котрий нині перебуває в обговоренні не скасовує виборів глави держави шляхом прямого голосування. Так, зокрема, у проекті Конституції від Віктора Ющенка, у  статті 113 читаємо: «Президент України обирається на прямих виборах громадянами України, які мають право голосу, на основі загального і рівного виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років». Поки що єдині, хто послідовно відстоює повне усунення інституту президентства – це українські комуністи. У перехідних положеннях Конституції від КПУ зазначається: «Повноваження Президента України припиняються через три місяці з дня набуття чинності цією Конституцією». Проте їхні ідеї, як раніше, ще за часів Леоніда Кучми, так і зараз, ніхто не сприймає серйозно.

 

Поки що єдина спроба перевести політичний лад в України на рейки парламентської моделі відбулася під час напівтаємного створення спільного проекту конституції лідерами БЮТ та Партії регіонів.

 

Зрештою нині як Віктор Янукович, так і Юлія Тимошенко відхрещуються від спроб перенести вибори глави держави до сесійної зали. І, напевно, мають рацію. Бо імплементації чистого парламентаризму в Україні, за актуальної політичної ситуації, може спричинити масу проблем. Спробую пояснити. Якщо, поглянути на німецький взірець такого устрою, то слід зауважити, що для стримування влади канцлера та правлячої коаліції, аби вона не виходила за рамки пристойності, існує досить багато важелів. Це – в першу чергу федеральні землі, котрі на своєму рівні вирішують більшість господарсько-політичних питань і мають для цього необхідний бюджет. Землі втручаються й у питання загальнофедеральні, шляхом делегування своїх представників до Бундесрату. Окрім того, у Німеччині досить сильна й не здискредитована судова гілка влади, яка завжди може справедливо вирішити конфлікт між представниками різних політичних сил. Зрештою і „четверта влада” в країні потужна, як ніде. Підтримка незалежної преси в ФРН внесена окремим пунктом в Основний Закон, яким там ніхто не наважується нехтувати. Тому шанси німецького канцлера „зволюнтаризуватися” зведені практично до нуля.

В Україні ж судова гілка влади славиться хіба що своїми «колядниками». Журналісти найвпливовіших ЗМІ вперто виборюють звання представників найдавнішої професії. Всі заяви політиків про необхідність зміцнення регіонів, деконцентрації й децентралізації влади так і залишаються деклараціями. Тому загроза монополізації влади в Україні зросте на порядок у разі запозичення німецької моделі.