«Української культури нема, є спрощена демоверсія»
Культура

«Української культури нема, є спрощена демоверсія»

Монолог художника Олександра Ройтбурда

Назарій Тузяк, 25 вересня 201518937
фото Олег Куцкий

Олександра Ройтбурда часто називають найбільш відомим українським художником у світі. А коли згадують, що його картина «Прощавай, Караваджо!» була продана за $97 тис, то ще й додають, що це найдорожчий український художник.

Але цікавий він не лише своїми картинами, а й тим, як коментує всі ті процеси, що відбуваються у навколокультурному просторі. ZAXID.NET побував на дискусії про культуру і політику, на якій Олександр Ройтбурд пояснював, чому потрібно розстріляти Шевченківський комітет, чого Мінкульт підтримує мертве мистецтво і як модернізувати Україну.

Далі подаємо монолог художника із незначними скороченнями.

***

Сьогодні в країні криза, йде війна й існує багато внутрішніх розломів. Із Львова це не так видно, із Києва трішки більше, а в Одесі взагалі відчувається небезпека. Причинами цієї війни є не лише злам старої системи чи поганий вплив Путіна. Це також і всі ті проблеми, що накопичувалися у нашому суспільстві чверть століття. І на перше місце серед них я б поставив невизначеність з культурною ідентичністю України.

Я люблю цитувати великого політика нашого часу товариша Путіна. На запитання: «Що таке російська ідея?» він дав геніальну відповідь. Не будемо аналізувати міру лицемірства, не будемо аналізувати, що він насправді мав на увазі, але відповідь – це без жартів – була геніальною. Він сказав: «Російська ідея – це велика російська культура». Звичайно, ми розуміємо, що велика російська культура дуже ідеалізована, ще можемо говорити про те, в яку позу зараз її поставили, але в Україні так навіть не було поставлене питання – що в основі української ідеї лежить культура. Культура в Україні завжди перебуває на маргінесі.

Зараз часто говорять, що на Майдані і в АТО народилася нова українська нація. Давайте визначимося з тим, що таке нація. Є визначення нації через кров і землю (етнос і гени). А є інше визначення, яке, на мій погляд, для нас більш конструктивне, бо здатне Україну зшити. Це визначення нації як сукупності людей, які проживають на спільній території, і об'єднані спільною культурою та спільним проектом на майбутнє.

Територія у нас наче є. Проект на майбутнє ніби також є – «за все хороше і проти всього поганого». А от що таке спільна культура? Сам я не можу відповісти на питання, що таке українська культура чи що таке культура цієї землі, цієї країни. Мені здається, що це як була табула раса в культурному сенсі, так і залишилася.

«Замість того, щоб вивести Шевченківський комітет на задній двір і розстріляти, його продовжують чистити в гомеопатичних дозах»

Але скажу про головний парадокс української культури: її інтегральна картина - це всього лиш 10-15% від арифметичної суми локальних міфів. При цьому не потрапляють до цієї картини найбільш цікаві міфи, натомість там є загальні речі і нафталінні архаїчні явища, які зверху якось намагаються нормалізувати як еталонні. Але все це за визначенням мертве і тому не працює.

Ще у нас часто говорять про культуру як виключно «вишиванки, писанки і глечики». Я хочу розшифрувати, чому так сталося. Українську мову в Російській імперії то більше утискали, то менше, щось забороняли видавати, щось дозволяли. Але єдиною забороною, яка діяла навіть у часи найбільшої лібералізації (коли можна було видавати навіть книжку Тараса Шевченка «Кобзар» або драми Лесі Українки), була заборона на видання перекладної літератури українською мовою. Єдиним вікном у світ, єдиним порталом у світову культуру для українців залишалася російська мова і російська культура. А українській тим самим була відведена роль якогось локального явища, навіть якщо там всередині були люди, які мислили глобально, як-от Іван Франко і Леся Українка.

Тому в підсвідомості українських діячів культури був вживлений чіп, що нібито все, що є за межами нашого хутору, не має до нас відношення. Задовго до Черчіллівського визначення залізної завіси, Україна сама відгородила себе цією завісою.

Але поговоримо про регіони. Усі ми знаємо, що таке українська література. Скажіть мені, хто із західної України представлений у шкільній програмі? Так, щоб серйозно – це Іван Франко, трішки Стефаника, трішки Кобилянської, так? Тобто в основному українська література - це київська література. А хто із сучасних західноукраїнських письменників (від другої половини XX століття) вивчався у Києві у шкільній програмі або у Одесі чи Харкові?

«Україна абсолютно дезінтегрована культурно. Немає єдиної картини українського мистецтва, є демоверсія»

Тому, наприклад, усі художники, які були культовими у Львові, залишалися культовими у Львові. Усі художники, які були культовими в Одесі, залишалися культовими в Одесі. Декілька поколінь художників Одеси виросли завдяки Юрію Єгорову. На ньому базувалися шістдесятники, яких він опікав, і його пластика, розуміння кольору і форми так чи інакше передалися і їм. Це місцевий бог художнього мистецтва, який для багатьох є точкою відліку. Але коли у Києві показують роботи Єгорова, то всі дивуються – що це за художник такий? А хто це такий знають людей 20. Інші ж реагують так: «Ух ти, як цікаво, у нас такий художник був, да?» От якого харківського художника сьогодні знають у Львові чи якого львівського художника знають у Харкові?

Я вже не кажу про знання локальних міфів. Локальний міф Львова – це і Захер-Мазох, і Антонич, й багато інших явищ, які для львів'ян є дуже цікавими, але водночас у столиці вони є або абсолютно невідомими, або маргінальними. Це саме стосується й одеських локальних міфів, лише невелика частина з яких інтегрована в загальну культуру. Тобто Україна абсолютно дезінтегрована культурно. Єдиної, цікавої, актуальної картини українського мистецтва просто не існує. Існує якась демоверсія – спрощена, примітивізована, архаїчна і хуторська.

До того ж зараз у нас працює «культурна машина», яка дісталася всім від СРСР. Вона була сконструйована у 1930-1933 роках, коли ідеологічна централізація культури стала фундаментом масових репресій. Саме у цей період були створені спілка письменників, спілка художників... Тоді ж вийшла постанова ЦК КПРС про те, «що таке добре і що таке погано», що таке «сумбур вместо музыки». Усе продовжувалося до самої смерті Сталіна.

Ця конструкція була трішки гуманізована у хрущовську відлигу, у часи Брежнєва вона перетворилася на імітацію, за часів перебудови почала розпадатися і пізніше руїни цієї машини дісталися у спадок Україні. І сьогодні це все вже не їде. Вона й за Брежнєва мала імітаційний характер, а сьогодні відбувається імітація імітації.

«Конфлікт між Україною та Росією у свідомості європейців виглядає так: проти країни великого Достоєвського збунтувалася якась її аграрна провінція, населена бомжами і лохами»

Нам дісталися старі інституції, які непоєднувані зі світовими. Організм цей не функціонує, але ми намагаємося його якось пристосувати до життя. Нам дісталася система почесних відзнак і ми далі підтримуємо весь цей ідіотизм, продовжуємо давати всі ці звання, яких у цивілізованому світі просто не існує. Із Радянського Союзу до нас дійшла Шевченківська премія зі своїм комітетом, але замість того, щоб вивести цей комітет на задній двір і розстріляти, його продовжують чистити в гомеопатичних дозах, оновлювати по чайній ложці. У підсумку Шевченківську премію отримують книги, які ніхто не читає; художники, яких я не знаю; спектаклі, які ніхто не дивиться; фільми, які аж ніяк не стають помітною подією культурного життя – вони не збирають зали.

Навіть у сьогоднішній такій поганій, сповзаючій у тоталітаризм Росії премії все-таки отримують явища, які є цікавими. В Україні все те, що так чи інакше відзначається державою, є мертвим. Є прогресивна система президентських стипендій, але пожиттєву президентську стипендію у нас отримує майстер із плетіння чогось-там. У той же час я знаю геніальних письменників, які бомжують і не мають за що видати книжку.

Міністерство культури в своїй роботі імітує все найбільш тупе, що було в Радянському Союзі. Згадайте першу ініціативу пана Кириленка. Він водив в оперу на «Наталку Полтавку» сім бійців АТО – це дійсно потужний вчинок, достойний того, аби саме ця людина займала пост міністра і була віце-прем'єром з гуманітарних питань. Сім бійців АТО привели в театр і дали їм подивитися «Наталку Полтавку»... Це повністю повинне змінити їхню картину світу, чи як?

І ми живемо в країні такого маразму замість культурної політики. Натомість культурна політика країни повинна бути наступальною, вона повинна створювати імідж за кордоном. Це одна із головних наших проблем, тому що Європа взагалі не знає, що таке Україна. Конфлікт між Україною та Росією у свідомості європейців виглядає так: проти країни великого Достоєвського збунтувалася якась її аграрна провінція, населена бомжами і лохами, які не несуть ніякого культурного меседжу. Тому сьогодні багато європейських партій, у тому числі європейські ліві, стають на сторону Росії.

У мене є друг, який нещодавно мав турне по Німеччині. Це один із найбільш віртуозних виконавців Баха і Рахманінова. І він розповідав, що німці були дуже здивовані: «Що, в Україні є така музика?! До нас від вас приїжджають або фольклорний хор, або танцювальний ансамбль». Ось це проблема.

«Ще задовго до Черчіллівського визначення «залізної завіси», Україна сама відгородила себе цією завісою»

Якось я їхав поїздом із Києва у Москву. Не пам'ятаю, яка це була станція, але поблизу неї був завод із виробництва великих м'яких іграшок. І нам у вагон занесли велику кількість тих іграшок, одна з яких повинна була зображати собаку далматинця. Але цього далматинця пошили люди, які в житті його не бачили. Зате вони бачили свиню. І от вони на базі конструкта свині створили свій концепт далматинця. Те саме стосується формування культури в нашій країні – ми з державою просто говоримо на різних мовах.

Для нашої влади недотичність до реального культурного контексту є предметом гордості. Вони пишаються цим. У них просто є уявлення про функції. От функції – це пісні й танці, вони виділяють із бюджету гроші на участь якихось народних хорів в якихось офіціозних церемоніях і їх свідомість заспокоюється тим, що ця графа закрита. Усе інше не існує.

Сьогодні в країні живе 45 млн людей, які вважають, що жити в країні без великого музею, це нормально. У них немає потреби в існуванні такого музею і в їхніх дітей не буде, і у внуків не буде. У країні немає яскравого театру, зіркові режисери працюють за кордоном, і тут виростають люди, у яких немає потреби в такому театрі. Саме тому комунікувати з державою неможливо. Усе, що в нашій культурі є живим, існує поза державою.

Втім, члени творчої спільноти створили модель культурної модернізації України. Я опишу, як вона виглядає. Отже, треба створити платформу, щоб вона розробила дорожню карту і на основі цієї дорожньої карти потрібно створити кластер, який стане хабом, в якому існуватиме коворкінг, і там нам треба організувати фестиваль вуличної їжі. І все це має фінансуватися через краудфандинг.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук