Уроки кавказької війни

У чому полягала особливість кавказької війни 2008 року? Передовсім у тому, що Росія вперше виступила в ній як реальна сторона конфлікту. До 8.08.08 Кремль більш-менш успішно намагався приховати свою роль у найрізноманітніших «гарячих точках» на теренах колишнього Радянського Союзу. Війна в Молдові? Так це ж придністровці чинять опір «злочинному» кишинівському режиму. Війна в Абхазії? Природна річ: абхазці виборюють своє право на незалежність – усе згідно із закріпленим у Резолюції ГА ООН про право націй на самовизначення. Вірменсько-азербайджанська війна? Ну, тут ми взагалі ні при чім – це давні територіальні суперечки Баку і Єревана. І так далі.

Для мислячих людей було зрозуміло, що всі ці воєнні дії «підігріті», інспіровані і керовані з Кремля. Всюди стирчали російські вуха. Але офіційно Москва вдавала свою непричетність. Вона всюди застосовувала своїх «проксі», водночас клеючи дурника і стверджуючи, що «настамнєт».

А от 15 років тому Росія таки зважилася скинути машкару й заявити: так, це ми пішли війною на Грузію, щоб її «примусити до миру». Хоча й тут не обійшлося без «проксі», тобто тих самих осетинів, яких росіяни змушували обстрілювати грузинські села, аби таки спровокувати Тбілісі на удар у відповідь. Зрештою, і сам тодішній президент Росії Дмітрій Мєдвєдєв був «проксі». Адже секретом полішинеля є те, що реально віддавав накази про вторгнення саме Владімір Путін, хоч на той момент офіційно й перебував на посаді прем’єр-міністра.

Отже, саме тоді Росія вирішила, що можна вже вийти з тіні й на весь голос заявити про свої імперські плани відновлення СРСР. Тобто, за версією Путіна, виправлення «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття». Хоча насправді плани в нього були значно амбітнішими: зруйнувати увесь вибудуваний десятиліттями після Другої світової війни глобальний порядок, усю міжнародну архітектуру безпеки. А натомість збудувати нову систему, яка, як йому здавалося, більше відповідала російським інтересам, а головне – його особистим. Тобто все як у пісні:

«Весь мир насилья мы разрушим
До основанья, а затем
Мы наш мы новый мир построим…»

Цікаво, що оцей заклик до цілковитого руйнування світу присутній лише в російському перекладі «Інтернаціоналу». Ні в українському варіанті, ні у французькому оригіналі таких слів немає. Але це такий ліричний відступ, повернімося до аж ніяк не романтичної російсько-грузинської війни, щоб поступово перейти до паралелей з актуальною російсько-українською війною.

От ми зараз любимо на всі лади понарікати на те, що світ байдужий до нашої трагедії, що допомагає недостатньо, а дехто й взагалі виправдовує Росію. Але хочу нагадати вам суспільні, політичні і медійні настрої в серпні 2008 року. Адже війна відбувалася не десь на Фолклендах, не в Камбоджі, не в Нігерії, а в доволі близькій нам географічно Грузії. Ще більше близькій ментально. Адже за якихось кілька років перед кавказькою війною в наших країнах відбулися схожі події – Революція троянд у Грузії та Помаранчева революція в Україні – вони страшенно налякали Кремль, який досі із жахом говорить про можливість «кольорових революцій» у самій Росії. Тоді були безкровно скинуті корумповані уряди, відновлено систему чесних виборів зі широким суспільним контролем. В Україні тоді як рок-зірку найвищої ліги зустрічали Міхеїла Саакашвілі, а в Грузії під час приїзду нашого тодішнього президента багатотисячний натовп скандував «Ю-щен-ко!». У будь-якому разі наші країни були в ті часи найбільшими друзями, жили на одній хвилі. Здавалося б.

Але, які, наприклад, медіа-тренди ми спостерігали навколо кавказької війни? Зовсім не однозначні. Неодноразово доводилося читати тексти, здавалося б, недурних і зовсім не проросійських публіцистів, де у розв’язанні війни звинувачувалося грузинське керівництво і передовсім Саакашвілі.

А пригадаймо, як 15 років тому Верховна Рада голосувала щодо десятка постанов про грузинсько-російську війну, але не змогла жодної (!) ухвалити. Розсвареним коаліціянтам – БЮТ і «Нашій Україні» – більше залежало на тому, щоб поставити політичні підніжки один одному, аніж засудити російську агресію. Тож постанова про засудження військової інтервенції Російської Федерації на територію Грузії, заява «Про військову агресію Росії проти Грузії», заява щодо засудження акту агресії Російської Федерації проти суверенної держави Грузія тощо набирали по кілька десятків голосів. У такий спосіб, зокрема, кувалася перемога Віктора Януковича, але це вже зовсім інша історія.

А які настрої суспільства зафіксувала тодішня соціологія? Так, згідно з опитуванням громадської думки, яке провів Центр Разумкова наприкінці серпня 2008 року, найбільшу групу серед українців (30%) становили ті, хто вважав агресором у тій війні саме Грузію. Росію звинувачувало лише 25%. А ще 20% стверджували, що винні у конфлікті рівною мірою обидві сторони.

Чому про ці цифри варто пам’ятати нам, українцям? Та бодай для того, щоб зрозуміти, чому через п’ять років від тих подій німці, французи, італійці тощо дивитимуться на російську інвазію до Криму й Донбасу крізь пальці, чому вони «поведуться» на кремлівську пропаганду про «захист населення від фашистів», скоса позирають на антиросійські санкції, які запроваджуватимуть їхні уряди.

У вересні 2008 року мені випала нагоду побалакати з тодішнім віцепрем’єром Грузії Георгієм Барамідзе. Я не міг не поставити йому запитання, яке в контексті тієї війни мене найбільше хвилювало: «Невже Саакашвілі не розумів, що провокації на лінії розмежування Грузії та Південної Осетії навмисне й робляться, щоб заманити його, підштовхнути до збройної відсічі, аби потім нібито “законно” вчинити інвазію?». Відповідь була така: «Звичайно, і Саакашвілі, і все грузинське керівництво усвідомлювало таку загрозу. Але чи був у нас вибір? Ми терпіли стільки, скільки могли, і навіть більше. Ми апелювали до міжнародних інституцій, їхні представники приїздили на місця й тільки розводили руками. Тож нам довелося врешті-решт вдатися до жорстких заходів».

У світлі нинішніх подій хіба що дуже наївна людина може вважати, що російської інвазії в Грузію можна було б уникнути, наприклад, якби Тбілісі потерпів ще трішечки. Бо, наприклад, Крим не врятувало від анексії те, що всі тамтешні військові частини вирішили побавитися в пацифізм. Як і мінські домовленості, розведення військ, заборона стріляти у відповідь не врятували Україну від повноцінного вторгнення.

А 15 років тому Росія нахабно вдерлася в Грузію і ледь не дійшла до Тбілісі. А потім Кремль зумів собі виторгувати міжнародну індульгенцію та фактичне право на додатково окуповані території. Захід погодився на доволі беззубий план Мєдвєдєва-Саркозі, який Росія так досі й не виконала, зокрема в пункті повернення своїх військ на смугу, яка існувала до бойових дій. Міжнародна слідча група, яка розслідувала конфлікт і намагалася з’ясувати, «хто вистрілив першим», сором’язливо заявила про провину обох сторін.

Ми ж сподіватимемося, що світ виніс уроки з кавказької війни, окупації Криму і Донбасу. Що тепер ні Вашингтон, ні Брюссель не поведуться на російський блеф. Чітко усвідомлять, що дипломатією, терпінням, напівзаходами вгамувати агресивні плани Кремля не вдасться.