Від Актау до Ленкорані

Непростий, якщо не сказати гірше, 2024 рік завершився кількома авіаційними інцидентами зі жертвами. Та якщо в ситуації з катастрофою в південнокорейському аеропорту Муан маємо справді нещасний випадок – літак зіткнувся з птахами, пілоти не встигли відкрити шасі, а за злітно-посадковою смугою стояла бетонна стіна, яка й погіршила наслідки жорсткої посадки до катастрофічних – то рейс №8243 авіакомпанії AZAL має зовсім іншу природу. І зовсім інший бекґраунд.

Для початку згадаймо, що подібні інциденти є хоч і не регулярними – все ж росіяни збивають пасажирські літаки інших країн не кожного року, – та при цьому притаманними країні-агресору. І йдеться не стільки про сам інцидент, скільки про те, що відбувається далі. Згадаймо один із найвідоміших інцидентів Холодної війни – збиття рейсу Korean Air 007 в районі острова Сахалін, яке сталося 1 вересня 1983 року.

Осінь-83 – це період погіршення і зовнішньої, і внутрішньої ситуації в СРСР, погіршення, яке стало прогнозованим наслідком появи на головній посаді в країні (тоді це був генеральний секретар ЦК КПРС) чекіста-кадебешника Юрія Андропова. Радянська ППО збила пасажирський літак, чітко це усвідомлюючи, а потім почала вигадувати версію за версією – від «пролетів і зник із нашого повітряного простору» до «самі винні, нічого було цивільний літак відправляти на розвідувальне завдання».

Жодного визнання своєї вини, жодного співчуття невинним жертвам. Ні, у Кремля тоді, як і зараз – завжди у всьому були винні усі, крім них. Точно таку ж історію ми побачили і десять з половиною років тому, коли ЗРК «Бук» ЗС РФ збив малайзійський Boeing. Світ почув найнеймовірніші вигадки, аж до народженого в мізках російських пропагандистів (і там же померлого) «іспанського диспетчера Карлоса».

Новий інцидент – з обстрілом азербайджанського Embraer 190 в районі Грозного, – а історія та сама. Невизнання своєї провини – причому йдеться не тільки про обстріл, а й про відверто підле закриття усіх російських аеропортів у регіоні та заглушення систем GPS-навігації протягом усієї ділянки польоту від Грозного до казахстанського Актау. Росіяни можуть вигадувати які завгодно відмовки, але світ тепер не переконаєш у тому, що вони не робили все, аби втопити уражений їхньою ж ППО літак у Каспійському морі – і в такий спосіб знищити наслідки атаки і свідків.

Ба більше, коли Владімір Путін цинічно вибачався перед Ільхамом Алієвим за те, що «інцидент трапився в повітряному просторі Російської Федерації» (обстріляй росіяни літак не в небі над Грозним, а десь на кордоні, ще над азербайджанською землею – то навіть цих вибачень би ніхто не почув), його кишенькові пропагандисти почали атаку на президента Азербайджану.

Причому ця атака була не тільки традиційно для росіян по-імперськи пихата і брудна – наприклад, ці люди пропонували помститися Азербайджану за те, що тамтешній лідер вимагає справедливості, тиском на азербайджанську діаспору в Росії. Кремлівські пропагандисти договорилися до того, що варто було б зайнятися роздмухуванням сепаратистських настроїв у цій південнокавказькій країні – зокрема, на півночі Азербайджану, серед лезгинів та інших дагестанських народів, і на півдні, де живе іранський народ талиші, корінний народ цієї держави.

Між іншим, талишський сепаратизм у південних районах Азербайджану – це не сьогоднішня вигадка кремлівських пропагандистів. Ще 1990 року в Ленкорані, найбільшому місті азербайджанської частини історичного регіону Талиш, розпочалися відповідні рухи. Рухи, які – що далі ми віддаляємося від тих часів, то більше свідчень і підтверджень цього з’являється, відкривається чи просто визнається тими людьми, які раніше мовчали, – найімовірніше, роздмухувалися саме Комітетом держбезпеки СРСР. У випадку з талишами це було б цілком логічно – Азербайджан тоді, на межі 80-90-х, був відверто антимосковськи налаштованим через Кривавий січень 1990-го, коли радянські війська влаштували в Баку справжнє знищення політичної опозиції, яке фактично перетворилося на вбивства мирних жителів. 20 січня в Азербайджані, між іншим, – офіційний День всенародної скорботи.

А 1993-го, у розпал Першої карабаської війни, у Ленкорані взагалі з’явилася так звана Талиш-Муганська автономна республіка. Розібратися з якою тодішній виконувач обов’язків президента країни Гейдар Алієв, який повернувся до Баку з Нахічевані буквально через три дні після появи цієї «автономії», зумів лише перекиданням значної частини військ з карабаського фронту. Фактично талишський сепаратизм став однією з причин поразки Азербайджану у війні за Карабах – наслідком чого став незалежний від Баку «Арцах», який на довгі десятиліття знищив перспективи примирення Азербайджану й Вірменії, а також зупинив перспективи розвитку Азербайджану, перед яким постійно стояв привид Карабаху.

І про це сину тодішнього глави держави Ільхаму, який сам зараз є президентом Азербайджану, не варто забувати. Не варто забувати про те, що ситуативне зближення з Росією на тлі успіхів у Нагірному Карабасі (яке обернулося охолодженням турецько-азербайджанських взаємин) аж ніяк не означає, що Кремль почне ставитися до свого південного сусіда нормально, по-людськи. Ні, якщо треба буде якось змити, замазати власний злочин – Росія залюбки піде на створення чергової гарячої точки. Тим паче, Азербайджан після вирішення карабаського питання готовий до ширшої інтеграції (зокрема, нафтогазової) у західний світ, а також до вибудовування нових взаємин із Вірменією.

Вірменією, яка з кожним днем віддаляється від Росії – і прагне знайти собі нових партнерів на Заході. Уявіть собі, що буде, коли Вірменія повністю витисне Росію зі свого політичного обрію, домовиться про новий формат взаємин з Азербайджаном і почне співпрацю з Євросоюзом. Наскільки це послабить напругу в південнокавказькому регіоні. Наскільки це спростить життя тому ж Азербайджану, у якого більше не буде під боком непримиренного, «вічного» ворога і проблеми окупованих територій. Це ж фактично виводить регіон з-за меж російського впливу, знищує інтереси Кремля на Південному Кавказі.

Тож до начебто емоційних заяв усього лиш пропагандистів про можливість талишського сепаратизму азербайджанській владі треба ставитися з усією серйозністю. У Криму й на Донбасі усе так само починалося з марґінальних «громадських рухів». А потім раптово сталося те, що сталося. Що триває вже понад десять років.