«Я не уявляв, що латвійські росіяни є настільки сильними путіністами»

На Форумі видавців у Львові фінський журналіст Юкка Ріслаккі, який більше двадцяти років живе у Латвії, презентував український переклад книжки про в'язнів радянських таборів «Воркута!». 

Під час виступу перед студентами Львівського національного університету імені Івана Франка, Ріслаккі розповів, що зацікавлення ГУЛАГом у нього розпочалось близько десяти років тому, коли він випадково зустрів одного із колишніх в'язнів Воркути. Відтоді він розпочав збирати матеріали та писати книжку.

«На жаль, книжку «Воркута» ще не переклали російською, хоча, як мені видається, росіяни якраз найбільше її потребують», - каже Ріслаккі, додаючи, що ще не зустрічав жодного росіянина, який би читав його книжки. 

Інша книга, автором якої є Ріслаккі, має назву «Маніпуляції фактами: латвійський варіант», і в ній йдеться про неправильне розуміння Латвії, яке мають росіяни. У ній Ріслаккі розповідає, як насправді здійснюється дезінформація. В інтерв'ю ZAXID.NET Ріслаккі розповів про своє зацікавлення Україною, подолання тоталітарного минулого в Латвії та роботу іноземних журналістів у часи конфліктів. 

Як ви гадаєте, чи добре Латвія впоралася із завданням побороти тоталітарне минуле? Чи могла б від неї чомусь навчитись Україна?

Гадаю, що Латвія впоралася з цим відносно добре. Хоча досі у місцевому політикумі є старі персоналії, які займали керівні посади ще за радянських часів, або ж перебували у комсомолі. Зараз деякі з них представлені у міській владі, і їх вплив, на жаль, ми можемо відчувати. Також нинішні латвійські олігархи у радянські часи, якщо так можна сказати, вже були «у бізнесі». Хоча загалом Латвія є досить модерним та західним суспільством. А щодо прикладу для України... Можливо, ви могли б більше взяти від Естонії – там тоталітарного минулого позбулися значно швидше, ніж у Латвії.

Як виглядає мовна ситуація у Латвії зараз? Чи є проблеми у співіснуванні латиської та російської мов? Адже в Україні останнім часом про це ведуться активні дискусії – попри те, що українська є офіційною мовою, російська в Україні набагато більш поширена.

Російська в Україні більше поширена, ніж українська? Я не знав цього, адже принаймні тут, у Львові, виглядає так, наче кожен розмовляє українською. Але так, я розумію, що це – лише частина України.

Це дійсно складне питання. Дуже важко давати поради у цій сфері будь-кому. Адже у Фінляндії, до прикладу, є дві офіційні мови – фінська та шведська, попри те, що шведи складають лише 5% населення Фінляндії. Обидві мови на одному і тому ж рівні є державними мовами. Але у країнах Прибалтики ситуація різниться – є певна загроза етнічним мовам. Позиція російської – дуже сильна, вона використовується всюди. Тоді як латиська – ні. Тому, гадаю, Латвія вчинила правильно, зробивши офіційною лише одну мову – латиську. Проблема в тому, що росіяни, які проживають у Латвії, не хочуть вивчати латиську. І в цьому контексті постає та проблема, що вони дивляться виключно російське телебачення.

Як, на вашу думку, у такій небезпечній ситуації має діяти держава: чи можна застосовувати якусь жорстку мовну політику?

Якби люди бачили, що для них добре вчити латиську, вони, очевидно, вивчали б її. Для того, аби піти до школи, чи вступити до університету, ви повинні вчити латиську. Звісно, не всім це подобається, однак для мене це виглядає нормальною ситуацією. Гадаю, в Латвії мали б виділятися державні кошти на те, аби люди вивчали латиську. Також мали б бути хороші медіа саме цією мовою. Але, на жаль, у Латвії поки що цього немає. Але, в будь-якому випадку я вважаю, що краще діяти м'яко.

Яку головну річ ви відкрили особисто для себе, працюючи над книгою про Воркуту?

Багато всього. Я дізнався багато нового про українців, зокрема, що вони становили значну частину в'язнів ГУЛАГу. Також я з подивом для себе дізнався, наскільки системно функціонував ГУЛАГ. Я дійшов до висновку, що табір у Воркуті був дуже важливим для ГУЛАГу зокрема, а повстання у 1963-му році досить сильно вплинуло на історію СРСР загалом.

Як ви вважаєте, чи в найближчому майбутньому вплив російської пропаганди у Латвії зменшиться?

Відверто кажучи, ніхто не знає, що з цим робити, адже вплив російської пропаганди у Латвії і надалі залишається надзвичайно сильним. До прикладу, до анексії Криму і воєнного конфлікту в Україні я не уявляв, що латвійські росіяни є настільки сильними путіністами. Майже всі вони підтримують політику Ху*ла, особливо що стосується Криму та Східної України. Це дійсно мене лякає. Я знав, що на останніх президентських виборах у Росії вони голосували за Ху*ла, але не уявляв, що у такій ситуації, як зараз, вони все ж залишатимуться на боці агресора.

В одному зі своїх інтерв'ю ви згадували, що проблема іноземних журналістів у Латвії – що вони не розуміють історичного контексту та місцевих особливостей. Схожа проблема постала із початком війни в Україні, чи можна її якось вирішити?

Раніше проблема іноземних журналістів, що висвітлювали латвійські події полягала в тому, що вони робили це з Москви і розмовляли російською, не володіючи балтійськими мовами. Коли ж вони приїжджали до країн Прибалтики, то могли брати інтерв'ю лише в російськомовних. Якщо ж говорити про фінських журналістів, то вони досить ґрунтовні - хочуть вивчати предмет глибше, читають книжки, вивчають історичний контекст перед тим, як кудись вирушити.

Але ситуація в Україні розпочалась настільки раптово... Я особисто не знав багато про Україну до цього, проте цьогоріч у Фінляндії було опубліковано чимало книг про українську історію. Мені слід їх всі прочитати [сміється].

Однак це завжди проблема – коли іноземні журналісти приїжджають до країни на короткий проміжок часу, а потім повертаються, аби опублікувати свої статті з численними помилками. Мені часто доводиться це спостерігати. Рішення проблеми, можливо, в тому, що українці мали допомагати надавати інформацію таким журналістам, проте м'яким, не жорстким методом.

На лекції в університеті ви припустили, що в Росії скоро можуть взагалі забути про ГУЛАГ. Ви дійсно притримуєтесь цієї думки?

Звісно, це було сказано досить сильно. Однак, коли я бачу, як в Росії поводяться з власною історією, ця думка час від часу приходить до моєї голови. Одна із естонських героїнь моєї книжки про ГУЛАГ сказала, що дуже важливо, аби вона записала те, що пережила, для своїх дітей. Бо, в протилежному випадку, превалюватиме російська версія подій – що ця жінка була ворогом народу і заслужила своє покарання.