Артцентри замість заводів

Підзамче ще донедавна вважався одним із віддалених, депресивних і недолюбених районів Львова. Це найдавніша частина міста, яку заселяли ще в княжі часи ремісники і торговці. Після прокладання залізниці дільниця стала промисловою. Вже у XX ст. там створили єврейське гетто. Після всіх режимів, окупацій і людських трагедій пам’ять суспільства досі жива, і це відбивається на ставленні до району.

Однак зараз Підзамче потрохи оновлюється. Капітальний ремонт її осьової дороги – вулиці Богдана Хмельницького, загосподарювання території занепалих підприємств та розвиток мистецьких закладів змінюють стереотипи щодо Підзамча. Цей район, який раніше асоціювався зі звуками залізниці, гудків заводів і неприємними запахами з підприємств, змінює свій наратив. Аромати тут залишились хіба приємні — кави та шоколаду, бо підприємства, які їх виробляють, продовжують працювати, а на місці індустріальних з’являються культурні інституції, які, крім творення прекрасного, займаються ревіталізацією району.

ZAXID.NET розповідає промислову історію Підзамча та його культурну трансформацію в наші дні.

***

У княжі часи ця частина не входила в межі Львова, це було передмістя, не захищене міськими мурами, але доступне для поселення представників різних націй. Також там жили вільні, не цехові ремісники, так звані «партачі». Розгалуження річки Полтви і численних її приток саме у північній дільниці, напрямок течії з міста сприяли розвитку тут виробництва: середньовічні ремісники користувалися водою з річки і туди ж зливали стоки. Біля водойми створювали гарбарні (майстерні з вичинки шкіри), різню, будували млини.

Залізниця – рушій прогресу

У часи Австро-Угорської імперії у XIX ст. через Підзамче проклали залізницю, згодом до жовківської рогатки (перехрестя вулиць, що раніше було межею міста і митним постом) прокладають другу міську гілку кінного трамвая. Це дуже змінило район: почали створювати підприємства, район з ремісничого поступово стає промисловим.

Будівництво станції Підзамче сприяло розвитку району

«Для промисловості важливою є логістика. Залізниця дала поштовх для розвитку району. Все було взаємопов’язане. Вагонами на станцію привозили зерно, біля станції був елеватор, недалеко – парові млини. Поруч на теперішній вул. Жовківській запрацювала Фабрика ремонту машин, котлів і вагонів Зеленевського, Фіцнера і Гампера (у радянські часи – завод для ремонту радіорелейних станцій). Зерно використовували для виробництва спирту на фабриці “Кронік і син”, а вже цей продукт доставляли Бачевським для виробництва горілки», – розповідає дослідник львівської історії Юрій Сторожинський.

Фабрику спиртових виробів «Кронік і син» (вул. Хмельницького, 124) створили у XIX ст. Тоді ця ділянка була в межах села Знесіння: Львів і Підзамче закінчувалися на рогатці, що була митним постом. У радянський час там теж працював лікеро-горілчаний завод, розливали вина з Молдови та Алжиру, а згодом обладнали цех з переробки овочів та фруктів. Власне продукування повидла і створило теперішню назву – Фабрика повидла, вже не промисловий, а мистецький центр.

Фабрика алкогольних напоїв в минулому, а нині – арт-центр Фабрика повидла

На жовківській рогатці працювала відома фабрика горілки і лікерів Бачевських. На її будинку досі вибитий рік заснування виробництва – 1782. У післявоєнний час з величезної території фабрики Бачевських зробили три заводи, розповідає Юрій Сторожинський. Цех, який робив пляшки, радянська влада перетворила на склозавод. На базі механічного цеху постав «Алмазінструмент». На ньому робили бури для буріння свердловин Східниці, Борислава, Дашави. Також продовжили традицію виробництва лікеро-горілчаної продукції. Нині закинуту промислову територію забудовують житловим кварталом.

Логістично було продумано розташування підприємств і на вул. Промисловій. Туди на початку XX ст. перенесли міську різню з однойменної площі у центрі міста. У радянський час різня стала м’ясокомбінатом. Як згадує Марія Малетич, яка 30 років пропрацювала на підприємстві, крім переробки м’яса, там був ковбасний цех, виробляли ліки, була прокладена власна колія до станції Підзамче. Через дорогу був шкірзавод «Світанок», який вичиняв шкіру тварин з м’ясокомбінату. Його продукцію використовували на взуттєвій фабриці «Прогрес», що працювала по сусідству.

Будівля нової міської різні, яка запрацювала у 1904 році на вул. Промисловій

Власне м’ясокомбінат та шкірзавод створювали чи не найбільш нестерпний запах у районі. Та їхня промислова діяльність вже в минулому. Зараз у сторічному будинку з червоної цегли з головою корови на фасаді працює банк та інші офіси, а місце з промислового поволі стає туристичним. Однак не всі підприємства Підзамча створюють неприємні запахи. До прикладу, там досі працюють «Світоч» та «Галка», тож мешканці іноді вловлюють на своїх вулицях кавові чи шоколадні аромати.

Історія шоколадної фабрики на вул. Ткацькій-Заводській розпочалася 1910 року: брати Гамер і Цимер створили там кондитерську фірму «Hazet». Оскільки вони були євреями, їхня діяльність обірвалася у часи війни. Радянська влада продовжила виробництво під назвою «Більшовик», а у 1962 році виробництво об’єднали з ще однією колишньою єврейською фабрикою кондитера Маурісія Брандштадтера – «Бранка», що працювала на вул. Шептицьких з 1882 року (цей рік «Світоч» і зазначав початком своєї діяльності), та Чортківською кондитерською фабрикою. Також до них доєднали потужності першої української кондитерської фірми «Фортуна нова», заснованої у 1922 році Климентиною Авдикович. «Світоч» локалізувався на місці виробництва «Hazet», де він працює донині, вже під назвою Nestle.

Продукція довоєнної фабрики «Hazet», яка працювала на місці теперішнього «Світоча»

Про ще одне українське підприємство, що функціонує на Підзамчі досі, розповідає львівський краєзнавець та екскурсовод Дeниc Бyлaвiн. У 1932 році четверо українців організувались у виробничий кооператив «Суспільний промисл», який потім трансформувався у «Галку». Спочатку вони виробляли не каву, а домішки і її замінники. Найпопулярнішими були два продукти – солодова кава «Луна» і ячмінна кава «Пражінь». Згодом виготовляли цикорій з сировини, яку постачали селяни з приміських сіл. «Свій до свого по своє» – популярне галицьке гасло, яке використовувала фабрика для реклами своєю продукції і підтримки українського виробника.

Станція Підзамче дала назву цьому мікрорайону, але одночасно розділила колишнє Жовківське передмістя на дальнє і ближнє, що посилило відокремленість дільниці. Австрійська влада напрацювала проект розвитку Підзамча, планувала збудувати там новий міський центр, але задумам завадила Перша світова війна. А після Другої – радянська влада почала націоналізовувати всі приватні підприємства і виробництва.

З індустрії в культуру

Ще тоді, в період промислової історії Підзамча, його мешканці потребували культурного відпочинку після важкої фізичної праці. Після їхнього протесту через відсутність розважальних закладів у районі влада виділила біля залізниці землю для будівництва клубу дозвілля. Гроші на його спорудження робітники збирали самостійно. Так з’явилася установа, відома сьогодні як Палац культури ім. Гната Хоткевича. Тоді у ньому був боулінг, бібліотека, актова зала, кімната для настільних ігор, буфет.

Ще один будинок культури відкрили для працівників склозаводу «Райдуга» і шкірзаводу «Світанок» на вул. Хмельницького, 114. Це приміщення кінця 1920-х років колишньої польської просвітницької організації «Товариство народної школи», яке у міжвоєнний період перетворили на кінотеатр, а згодом у палац культури «Райдуга». Зараз приміщення ремонтують і пристосовують під студію відеопродакшену.

Після тимчасового занепаду району через закриття заводів і фабрик Підзамче дочекалося ревіталізації. Щоправда, зміни тепер не економічні: промислові будівлі перетворюють у мистецькі та культурні резиденції. Ще у 2014 році Інститут розвитку міста реалізовував проект «Ревіталізація Підзамче». Зараз у частині приміщень заводу РЕМА облаштовують простір інженерних, дизайнерських та мистецьких експериментів. У Фабриці повидла, яка на реконструкції, працюватиме Jam Factory Art Center.

Розвиває свої напрямки діяльності і Палац Хоткевича: його команда реалізовує проект «Підзамче. Нарешті», намагаючись залучати в розвиток району місцевих мешканців. Для найактивніших проводять тренінги для написання грантів та менеджменту власних проектів. Створили також літературний і туристичний маршрут, оснований на життєвих історіях мешканців, з використанням старих світлин району та відсканованих за допомогою технології доповненої реальності об’єктів.

На Підзамчі чи не найбільше муралів​. Розписують стіни тут всі: від шкіл до приватних забудовників, а на вул. Замарстинівській, 29 є ціла галерея сучасного вуличного мистецтва. Малюнки експозиції час до часу оновлюють.

Будь-який художник може стати учасником експозиції Lviv street gallery після погодження з кураторами

Щоб зафіксувати плинність змін на Підзамчі, Jam Factory Art Center вирішив розповісти історію дільниці крізь призму персонального досвіду її мешканців, їхніх спогадів та відчуттів. У своєму проекті разом з мистецькою резиденцією Magic Carpets організували своєрідну машину часу за допомогою відчуттів – запахів, звуків та дотиків. Спогади мешканців, які колись працювали на промислових підприємствах Підзамча, та інсталяції сучасних митців відтворили індустріальне минуле цієї дільниці. У такий спосіб намагалися дати ширшу перспективу розуміння району.

«Ми тут розташовані не перший рік (Jam Factory Art Center – ред.) і давно розпочали діалог з мешканцями. Минулого року ми працювали із підлітками Підзамча, намагалися показати їм, що є в районі, як це все використовувати. Цього року ми спілкуємося з людьми старшого віку, які пам’ятають більше про район, – пояснює ZAXID.NET координаторка проекту «Слідами спогадів Підзамча» Анна Гайдай. – Для львів’ян Підзамче залишається ментально віддаленим районом. Хотілося б відкривати цю дільницю не тільки через шокуючі факти, але й через персональні історії і спогади. Нам хочеться продовжувати партисипативні практики, розповідати про сучасне мистецтво, роблячи його доступним».

Культурні центри активно працюють з місцевою громадою (фото Jam Factory Art Center)

На основі інтерв’ю з мешканцями Підзамча саунд-мисткиня з Хорватії Сара Ренар створила треки ключових локацій району, використовуючи характерні звуки кожного з них та уривки зі спогадів мешканців. Емоції та інтерпретацію спогадів підсилили спеціально розробленими ароматами. А художниця Тереза Барабаш зробила дві інсталяції, які апелюють до історичної пам’яті.

«У контексті змін району не хочеться просто перегорнути сторінку і перестрибнути через певний некомфортний момент, а сфокусуватися на тому, що тут є життя людей і їхні історії. І нам би хотілося через їхню оптику сприйняття і спогади цю важливість зафіксувати», – підсумовує Анна Гайдай.