До теми
Війна в Україні стала наслідком того, що російська і радянська влади протягом століть постійно зосереджували свою ідеологічну і політичну увагу на європейській частині Росії. При цьому вони ігнорували інтереси інших регіонів та їхнього неслов'янського населення. З цієї причини 75% російської території є внутрішньою колоніальною імперією Москви. Вона не лише фінансує війну своїми нафтою і газом, але й забезпечує гарматним м'ясом російських воєначальників, які не цінують життя бурятів, татар чи дагестанців так, як слов'янських громадян. Тож деколонізація є необхідною умовою для забезпечення демократизації Росії.
Передовсім Європа
Йшов 1582 рік. Козацький отаман Єрмак започаткував приватне підприємство купецької родини. Строганови шукали способи убезпечити свої торгові шляхи на схід, які неодноразово грабували сибірські ватаги. Хоча Єрмак невдовзі загинув у засідці, він проклав шлях для наступної експедиції, цього разу на замовлення царя. Московські правителі швидко поширили свою владу на схід. Менш ніж за 200 років їхня влада досягла північно-західних берегів Тихого океану. З невеликого князівства на околиці Русі Москва перетворилася на Російську імперію, що простяглася від Балтійського моря до Кореї та Японії.
Єрмак не міг знати, що його експедиція призведе до створення нової колоніальної держави. Однак, на відміну від західноєвропейських відповідників, її колонії офіційно були частиною метрополії. З цієї причини Росія була деколонізована лише частково. Після розпаду Радянського Союзу вона втратила залежні території, але зберегла внутрішні колонії. Результати цього чітко простежуються в діях Володимира Путіна в Україні: він намагається повернути собі території, які, на його думку, мають ключове значення для добробуту метрополії. Свій план він реалізує, використовуючи матеріальні та людські ресурси з периферійних територій.
Тож Путін діє від імені лише 25% загальної площі країни, за рахунок інших 75%, що лежать на схід від Уралу. Це нагадує те, як кожна європейська держава в XIX-XX століттях ставилася до своїх залежних територій в Африці, Америці чи Азії. Інакше кажучи, територія, що на 30% перевищує площу Сполучених Штатів або в 65 разів більша за Британію, експлуатується в майже відверто колоніальний спосіб через 60 років після піку деколонізації в усьому світі.
Існує два чинники, які пояснюють це явище. Перший пов'язаний з наративом історії та політикою пам'яті, яку Кремль проводить щонайменше з 2012 року. Ці ідеї насправді глибоко вкорінені в російській імперській риториці. Другий – це етнічний склад російських збройних сил в Україні, особливо з огляду на часткову мобілізацію і втрати, яких зазнали неетнічні російські солдати.
Слов'янська проросійськість
Коли Путін оголосив про своє повернення на посаду президента у 2012 році, він опублікував серію статей, які готували ґрунт для його нової-старої ролі. Зокрема, він описав Росію як окрему цивілізаційну одиницю, засновану на спадщині середньовічної Русі, православ'ї та традиційних цінностях, які росіяни нібито зберігали протягом століть. Тексти Путіна частково пояснюють те, як він бачить просторовий вимір основ Росії. Її коріння обмежується Східною Європою і трьома східноєвропейськими етнічними групами, які для Путіна є трьома гілками єдиної російської нації: росіяни, білоруси та українці. Вони становлять кістяк сьогоднішньої Росії, стверджував Путін, виходячи з єдності середньовічної Русі та домінантної ролі Москви.
Це частково пояснює зацикленість Путіна на Україні – саме в Києві була заснована перша руська православна митрополія. Для нього контроль над Україною має важливе значення для захисту ядра російської цивілізації. Він підтвердив і уточнив цю точку зору в липні 2021 року, коли в іншій статті спробував переконати читачів, що Україна є частиною Росії.
Пропагуючи такий наратив, Путін намагається применшити вплив інших політичних утворень на цій величезній території, таких як протодемократична купецька республіка Новгород або Річ Посполита. Водночас повністю ігнорується роль неслов'янських народів у розвитку російської могутності. Хоча вони населяли більшість територій, контрольованих Росією з часів її стрімкої експансії на схід наприкінці XVI століття, вони ніколи не ставали рівноправною частиною офіційного російського історичного наративу. Діти в Хабаровську та Владивостоці вивчають у школі події в культурі та політиці, які відбувалися за кілька тисяч кілометрів від них, і трактують їх як власну історію.
Як наслідок, сьогоднішня Росія залишається єдиною у світі колоніальною імперією, яка експлуатує власних громадян без будь-якої видимої правової дискримінації. Вона ніколи не була деколонізована з трьох основних причин, які також частково відповідають на запитання, яке всі ставлять собі з 1991 року: як Росія зможе коли-небудь стати повноцінною демократичною країною?
Внутрішні колонії
Російські колонії є невід'ємною частиною території країни, так само, як Алжир був частиною Франції. Різниця, однак, полягає в тому, що більша частина північної Євразії на схід від Уралу, над якою Росія взяла контроль, завжди була малозаселеною і не мала сильної політичної організації. Москві та Санкт-Петербургу було відносно легко здійснювати контроль над землями, вільними від організованих народів, незважаючи на їхні відмінні культури та усвідомлення неросійського минулого.
Росія побудувала більшу частину своєї колоніальної імперії на власній території шляхом прямої анексії. Протягом століть вона використовувала різні методи економічної експлуатації, а також політичного і культурного насильства. Я не маю на увазі народи, що живуть на південних кордонах Росії, на Кавказі та в Центральній Азії. Їхні політичні традиції та усталена культурна спадщина неодноразово спонукали їх до боротьби проти російського панування.
Цю точку зору можна пояснити, проаналізувавши події на заході імперії після Першої та Другої світових воєн. Росія і Радянський Союз спочатку здобули, а потім втратили контроль над територіями, населеними народами зі сильним почуттям національної ідентичності, часто підкріпленим традицією власної державності: поляки, литовці, латиші, естонці чи українці. Їхня мова, культура та еліти зуміли пережити російське панування і відновити політичний суверенітет у потрібний момент – між 1917-1918 і 1989-1991 роками. Вони не були під владою Росії, радше були провінціями в римському розумінні цього слова.
Путін часто згадує про багатоетнічність, мультикультурність та багаторелігійність Росії. Однак це лише риторична фігура для виправдання політичного контролю Москви над неросійськими територіями. Путін є послідовником Йосипа Сталіна, який обмежив політику коренізації (індігенізації), спрямовану на залучення неросійських еліт на бік більшовиків. Цей крок спочатку слугував консолідації влади, яка все ще була хиткою після п'яти років громадянської війни. Однак з початку 1930-х років росіян знову почали просувати по службі в адміністрації та армії, а російська мова стала державною мовою імперії, як це було за царів.
Ця політика мала не менш важливий економічний вимір. Більшість багатств Росії лежала на схід від Уралу. Вони використовувалися майже виключно в боротьбі за завоювання та утримання територій і впливу в Європі, а також для розширення європейської частини країни.
Доходи від видобутку нафти і газу в неросійських регіонах (таких як Ямало-Ненецький автономний округ, Ханти-Мансійський автономний округ) стимулюють інвестиції в Москву і Санкт-Петербург, запобігають економічному занепаду таких регіонів, як Новгородська, Брянська і Псковська області. Це типова модель економічної експлуатації, відома з Конго, Єгипту чи Латинської Америки. У цьому сенсі можна стверджувати, що російські регіони на схід від Уралу є частиною глобального Півдня.
Карта російської експансії 1533-1894 років (Encyclopedia Britannica, Inc.).
Неросійське гарматне м'ясо
Вторгнення Росії в Україну стало ще одним прикладом цієї колоніальної моделі мислення. Після низки поразок в Україні та успішного контрнаступу Києва, який завдав удару в саме серце російських окупаційних сил, Путін оголосив мобілізацію. Вона відбувається переважно в регіонах, де росіяни не становлять більшості, або серед неросійських мешканців країни, таких як буряти, дагестанці та південні осетини. Ще до мобілізації походження загиблих з російського боку солдатів вказувало на те, що російське військове командування використовує представників неросійських етносів як гарматне м'ясо. Зараз ситуація лише загострилася.
Кремль також використав мобілізацію, щоб позбутися тих, кого вважали політично підозрілими. На початок жовтня 2022 року близько трьох тисяч мешканців незаконно анексованого Криму були призвані до армії. Половина з них – кримські татари, хоча вони становлять лише 15% від загальної кількості населення регіону. Забезпечити призовників, які напевно загинуть у бою, набагато простіше, ніж переселити цілу етнічну групу, як це зробив Сталін у 1944 році.
Отже, Москва намагається вести війну в Україні, використовуючи етнічні меншини для захисту російського ядра нації, а також експлуатуючи відносно менш освічених і бідніших громадян. Для багатьох людей, що живуть на схід від Уралу, не маючи постійних джерел доходу та економічних можливостей, служба в армії є єдиним способом заробити пристойні гроші.
Крім того, їм легше повірити в те, що українці є нацистами – адже між цими двома групами немає ані реальної, ані уявної етнічної, культурної та історичної близькості. Ви б двічі подумали, перш ніж убити свого двоюрідного брата чи сусіда, але вам не потрібно вагатися, якщо ваш світогляд формується під впливом агресивної державної пропаганди, яка зачіпає деякі віддалені райони величезної країни. Пам'ять про боротьбу з Німеччиною під час Другої світової війни все ще жива серед народів азійської частини Росії.
Така ментальність заклала підвалини для звірств, скоєних у Бучі. Там дислокувалася 64-та мотострілецька бригада з Бурятії. Пізніше решту солдатів бригади відправили на найскладніші ділянки фронту в Харківській області. Деякі експерти стверджують, що Кремль у такий спосіб намагався їх знищити, щоб прикрити свої дії в Бучі.
Простих ліків не існує
З військовою та фінансовою підтримкою Заходу і власною рішучістю українці, найімовірніше, виграють війну. Хоча вона залишить країну спустошеною і глибоко пораненою, вона також стане завершальним етапом у побудові української національної ідентичності та державності. А як щодо Росії? Навіть якщо Путіна буде повалено, чи стане країна на інший шлях, чи залишиться вона парією Європи, а можливо, і світу?
На мою думку, відповідь на ці запитання значною мірою лежить у площині деколонізації Росії. Її політичні та економічні еліти (хай ким би вони були) повинні визнати, що їхня робота полягає в управлінні від імені всіх регіонів країни. Зміна колоніального бачення має призвести до більш рівномірного розподілу багатства, державних інвестицій та стратегій розвитку.
Азійська частина Росії потребує власної організації «Меморіал», яка донедавна викривала злочини, скоєні радянським режимом. Вона також потребує залучення місцевих неросійських лідерів, не тих, які номінально є такими (як Сергій Шойгу), а насправді відстоюють інтереси європейської частини Росії та етнічних росіян.
Водночас мобілізація спричинила масову еміграцію молодих росіян. З початку вторгнення Росію покинули понад чотири мільйони осіб. Оскільки представники інших національних груп відправляються на вірну смерть на полі бою, а етнічні росіяни тікають з країни, держава зіткнеться зі ще серйознішою демографічною кризою в найближчі роки.
Реформа чи занепад?
Федеративний устрій Росії, який наразі існує лише на папері, має стати новою реальністю країни. Усі суб'єкти номінальної федерації повинні мати можливість реалізовувати свої теоретичні права і з часом набувати нових. Не на папері, а в реальності.
Якщо цього не станеться, негативні наслідки війни можуть спричинити навіть розпад Росії. Це не такий вже й нереалістичний сценарій, зважаючи на низку проблем, з якими стикається країна: залежність від експорту викопного палива, брак інновацій, демографічна ситуація та етнічна напруженість. Москва вже посилює невдоволення населення, обкладаючи регіони новим військовим податком. Місцева влада тепер зобов'язана купувати певне обладнання для армії за наказом військового командування.
Це піднімає ще одне питання, яке має вирішальне значення для розуміння масштабів клептократії і корупції в сучасній Росії: якщо місцева влада купує каски або бронежилети на вільному ринку, чи означає це, що Росія переповнена легкодоступним військовим обладнанням? Якщо так, то воно може походити лише з військових складів. А це означає, що його колись вкрали самі військовики.
Усі ці проблеми наростають під поверхнею авторитарного режиму, який поки що тримає їх під контролем. Якщо ж цей режим припинить своє існування, шлях до демократизації Росії має пролягати через деколонізацію. В іншому випадку і російському суспільству, і Заходу не вдасться забути про існування колективного путінізму.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: Atak na Ukrainę jest częścią rosyjskiego kolonializmu
Ми використовуємо