Українська Православна Церква (відома в народі з приставкою «МП») під керівництвом Митрополита Онуфрія оголосила 27 травня про незалежність і розірвання стосунків з Російською православною церквою. Проте це не зупинило місцеві ради від закликів про заборону цієї конфесії і переведення релігійних громади під юрисдикцію ПЦУ.
ZAXID.NET вирішив поговорити з митрополитом Львівським і Галицьким Філаретом про обставини проголошеня незалежності УПЦ і майбутнє православ’я в Україні. Висновки робіть самі.
Про співрозмовника
Митрополит Філарет (в миру – Сергій Кучеров) народився в Києві у сім’ї радянського військового, а юність провів у Казахстані, де служив батько. «Батько служив у ракетних військах. Чим саме він займався, я не знаю – ми це вдома не обговорювали», – каже митрополит. Зі старших класів школи він працював у місцевій лікарні, а опісля вступив до медичного інституту, який не закінчив, бо вступив до духовної семінарії у Москві.
Митрополит Львівський і Галицький Філарет (фото РІСУ)
«Попри те, що батьки були нерелігійними, я ріс духовною людиною, це було моїм внутрішнім покликанням. Моя бабуся, батькова мама, відчувала це і виховувала мене духовно», – згадує Філарет.
Бабуся жила в Овруцькому районі на Житомирщині, де майбутній архиєрей проводив дитинство і канікули під час навчання у семінарії.
«Я пригадую часи, коли приїжджав до бабусі, і моє серце було переповнене радістю. Я приходив в сад, лягав під грушу і радів, що я тут, на своїй землі, яка мене виховала. Я чітко визначив, що після навчання повернуся в Україну», – розповідає священнослужитель.
Коли говорить про навчання у московській семінарії у 1990-94 рр., митрополит Філарет згадує «виключно богословські, церковно-історичні і літургійно-канонічні науки» і відсутність політики. «Були такі часи, коли ніхто не ставив питання державно-церковних стосунків, стосунків церкви і політики. Нас готували до майбутнього пасторського служіння і місії церкви», – додає він.
У семінарії, за словами владики, було потужне українське братство, яке вирізнялося – «всі українці один одного підтримували, мали дружні стосунки». Вихідцем із Києва був і один з інспекторів семінарії, який розподілив майбутнього митрополита на служіння до тодішнього патріарха Російської православної церкви Олексія ІІ.
По завершенні навчання семінарист повернувся в Україну, досліджував екуменізм у Київській духовній семінарії, відчув поклик до монашества і вступив у братство Києво-Печерської Лаври. Сьогодні у багатьох Лавра асоціюється з нетерпимістю до інших конфесій і «філіалом ФСБ Росії». Проте владика Філарет каже, що більшість монахів – патріоти своєї держави, але дуже замкнені люди, які часто не хочуть і не вміють спілкуватися зі ЗМІ.
«Я прийшов у Лавру у 1996 році, це був її розквіт. Лавра була аполітичною, ми виконували свою місію – служіння. Я не можу сказати, що там деструктивна політика зараз. З часом думка про Лавру зміниться. Знаю, що монахи з радістю сприйняли звістку про розрив стосунків з РПЦ», – говорить Філарет.
Кар’єра майбутнього митрополита Львівського і Галицького тривала у Києві, аж поки у 2010 році його не призначили вікарним єпископом Львівської єпархії, а у 2012 – керівником Львівської єпархії УПЦ МП.
«Мені спочатку було важко зрозуміти місцеву ментальність, я звик до київського порядку. Але я повністю віддався новому послуху, став вивчати історію, культуру, традиції Галичини. Вечорами гуляв, їздив в трамваях, автобусах, спілкувався з таксистами, заходив в кав’ярні, говорив з людьми. Це було моє становлення як нової людини – як галичанина. Я полюбив Галичину», – розповідає владика.
Про війну, роз’єднання і цькування
Митрополит Філарет стверджує, що у Львові він чи не одразу розпочав діалог з усіма конфесіями: УПЦ Київського патріархату, УАПЦ, УГКЦ, Вірменською і Протестантською громадами.
«І коли у 2014 році розпочалась війна, мені тут легко було зустрічатися з єпископами і політиками, з представниками державної влади, тому що всі знали моє бачення України», – додає митрополит. Тоді він став одним із перших єпископів УПЦ, хто публічно засудив Путіна через анексію Криму.
За словами владики, всередині УПЦ усі розуміли, що це – війна, але він не заперечує, що «деякі священники могли мати свою іншу думку» (наприклад, про «громадянську війну»), адже всі – різні.
«Ми є різними – те, що підходить для Львова, не підійде для Одеси, Харкова чи Донецька. Але за духом ми переважно однакові – покійний Блаженніший митрополит Володимир (Сабодан) виховував усіх в любові до України і УПЦ. На жаль, десь у 2010 році пройшла якась межа на політичній карті, коли почали говорити про схід і захід. Раніше ніхто Україну так не розділяв. Я вперше про це почув у програмі Савіка Шустера», – говорить священнослужитель.
Утім, додає він, коли 24 лютого Росія розпочала новий етап війни проти України, то всі «різні» у культурі, традиціях, мові об’єдналися – і миряни, і духовенство. Всі відчули що це справжня війна.
На запитання про те, як під час війни упродовж 8 років могло йтися про різні думки, коли істина ж – одна, а війна – це війна, митрополит Філарет відповідає, що це через те, що у Церкву прийшла політика.
«Для християнина істина має бути однією – це сам Бог. Якщо священнослужитель є людиною духовною і сприймає життя через призму Євангелія, тоді у всіх одна істина і всі живуть у її межах. Якщо священник починає цю істину переносити у політичну площину або будувати свої відносини з громадою, з політиками в цій площині, тоді він може помилятися. На жаль, ми втратили орієнтири і не можемо розібратися, де є правда, а де – неправда. Дехто вважає, що він передає істину, хоча занадто увійшов в політику і змінив духовні орієнтири так, що якраз перестав відрізняти істину», – каже священник.
Саме у 2014 році, коли почалась війна на Донбасі, вважає владика, політики та ЗМІ знову стали використовувати народну приставку «МП» (Московського патріархату).
«Коли патріарх Алексій дав Грамоту (раніше боялися говорити ще це Томос, бо не хотіли вносити розбрат між помісними Церквами, але всі права і статус Церкви прописані в ній, як у Томосі) про проголошення Української Православної Церкви, яку очолив митрополит Філарет (Денисенко), її зареєстрували як УПЦ. Коли почались перипетії і митрополит Філарет пішов своїм шляхом, його структуру теж зареєстрували як УПЦ, але це було незаконно. Тоді назву змінили на УПЦ КП. Тоді ж виникла неофіційна приписка «МП», але у нас за документами такого немає. Після прохання Леоніда Кучми про примирення навіть журналісти перестали писати «МП», а писали УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ. Коли почалася війна на Донбасі, тоді знову з’явилась абревіатура «МП», – пояснює Митрополит.
Про перейменування і перехід громад
Ще у кінці 2018 року Верховна Рада зобов’язала УПЦ перейменуватися із вказанням у назві приналежності до Росії. За три з половиною роки, що минули з того часу, жодна громада УПЦ цього не зробила і закон де-факто не запрацював. Посилаючись на цей закон, нещодавно голова Львівської ОВА Максим Козицький заявив у відповідь на лист митрополита Філарета про «рейдерство громад», що УПЦ втратила свої юридичні права, коли відмовилась змінити назву.
Керівник Львівської єпархії УПЦ із цим не погоджується і нагадує, що остаточного рішення суду за позовом УПЦ у цій справі досі немає. Натомість є рішення про закриття державного реєстру в частині, що стосується УПЦ – навіть якби якась громада захотіла перейменуватися, то не змогла би.
«УПЦ – це не якісь "заїжджі москалі", як деякі політики вважають. Українська Православна Церква – це люди, які народилися в цьому селі або місті, які в ньому живуть, працюють, сплачують податки і є патріотами України. Це не структура, не офіс. Це спільнота. УПЦ – найбільша православна церква в Україні – у нас є близько 500 монастирів і більше 5 тисяч монахів, що є показником у всіх Помісних Церквах», – говорить митрополит Філарет.
Він додає, що у зверненні до голови ЛОВА йшлося про незаконні перереєстрації і захоплення храмів, коли це відбувається не за рішенням громади, а під політичним тиском.
«У нас є закон про вільне віросповідання. У нашому статуті також зазначено, що кожна громада має право визначитись з конфесійною приналежністю. Громада, яка утворює церкву і члени якої є парафіянами, які живуть церковним життям, можуть ухвалити рішення про перехід в ту чи іншу юрисдикцію. Такі рішення приймалися. А був інакший шлях – коли браму церкви закривали, громаду не пускали і ставили перед фактом, що статут перереєстрований. Так, «Геть від Москви» – це запит суспільства. Але є ще погрози, під якими громади ухвалюють рішення», – каже керівник Львівської єпархії УПЦ.
Архієрей додає, що єпархія провела аналіз відповіді на звернення від юридичного відділу ЛОВА про буцімто втрату юридичних прав і має, чим саме відповісти юристам, які посилаються на експертизи Мінкульту, адже ані статут Львівської єпархії, ані статут жодної громади Львівської єпархії експертиз не проходив.
Про проголошення незалежності від Росії і єдину православну Церкву
На початку березня духовенство Львівської єпархії звернулося до митрополита Філарета з проханням порушити питання про автокефалію УПЦ. За словами архиєрея, і до нього, і до його колег після вторгнення росіян 24 лютого писали не лише священники, а й миряни – в одних листах наполягали на проголошенні автокефалії, в інших ішлося про проголошення незалежності, треті писали про терміновий вихід з РПЦ. Всі ці листи по суті говорили про одне – УПЦ має стати незалежною структурою. Такі ж листи отримував і предстоятель УПЦ Митрополит Онуфрій.
Згодом відбувся архиєрейський собор , а відтак і помісний, на якому 27 травня УПЦ оголосила про свою незалежність, але не про автокефалію, і про розірвання стосунків з Російською церквою.
Під час дискусії перед голосуванням 80% учасників собору, за словами митрополита Філарета, виступили за відокремлення від РПЦ, а решта хотіли зберегти єдність, проте з них 7% були готові до незалежності, якщо її дарує московський патріарх Кірілл. Інша позиція була в представників окупованих росіянами територій Криму і Донбасу.
«Автокефалія – це складний процес. Її не проголошують, а надають. Та й скільки ще автокефалій буде в Україні? Ми мусимо думати інакше – не про створення незалежних структур, а про соборну апостольську Церкву. Про це йдеться 30 років і ми мусимо до цього результату дійти. Нам спочатку треба дійсно показати свою незалежність, розпочати діалог з помісними Церквами і далі говорити з ПЦУ про об’єднавчі процеси», – вважає митрополит Філарет.
Він додає, що де-факто УПЦ уже 30 років була самостійною і не виконувала рішень помісних соборів РПЦ, адже це була позиція покійного Предстоятеля Митрополита Володимира – жити за своїми порядками і законами.
«До 27 травня ми мали більше впливу на РПЦ, ніж вона за 30 років мала на нас. Блаженніший митрополит Київський був постійним членом священного синоду РПЦ. Будь-яке рішення без його підпису було б нечинним. Ми голосували на архиєрейських і помісних соборах – єпископат УПЦ досить чисельний і впливав на рішення Соборів. З 27 травня ми вийшли з керівних органів РПЦ», – пояснює архиєрей.
Скептики проголошення незалежності УПЦ і деякі представники самої Церкви поширюють думку що УПЦ проголосила незалежність, аби зберегти свої громади і майно від переходу в інші конфесії. Проте митрополит Філарет заперечує: «це було би актуальним, якби Церква не сказала, що готова вести діалог про єднання Православ’я в Україні».
«Рішення, ухвалене на Соборі УПЦ – це не рішення Церкви як управлінської структури, це рішення мирян, священників, єпископів, монахів, до свідомості яких дійшло, що нам необхідно бути незалежними. Було багато факторів, які привели до цього – і російська агресія проти України, і мовчання керівництва РПЦ, і позиція патріарха, і висловлювання про те, що ми не маємо права захищати свою землю. Все це змінило свідомість людей, які вчора ще думали, що нам треба підтримувати єдність з російською церквою», – каже він.
У статут УПЦ внесли зміни, що, зокрема, стосуються викреслення згадки про патріарха Кірілла. У новій статті зазначено, що «ім’я Блаженнішого Митрополита Київського підноситься за богослужінням у всіх храмах і монастирях (без згадки про Кіріла на початку), а митрополит Київський за богослужінням поминає диптих всіх Помісних Церков».
Утім, УПЦ закидають, що Кірілла в її храмах згадувати не перестали, до того ж – ігнорують предстоятелів Помісних Церков, які підтримали надання Томосу для ПЦУ, і самого Вселенського патріарха Варфоломія.
«Я бачу в інтернеті старі відео із підписами «Знову в Києво-Печерській Лаврі пом’янули Кірілла». А відео одне і те ж. Зараз його не поминають. Можливо, в деяких єпархіях, де позиція єпископа чи вірян була протилежною до рішення Собору», – відповідає архиєрей.
Він додає, що свого часу УПЦ обрала патріарха Кірілла, як лідера, який міг би змінити духовне життя людей: «Ми його знали як прекрасного богослова, апологета, якому довіряв раніше цілий світ. Навіть в той час серед політиків Львівщини лунала ідея у Львові провести зустріч Папи Римського і Патріарха Московського. А потім все змінилося – ми побачили іншого патріарха, який занадто погрузився в політику. Це, напевно, теж еволюція людини. Ми не знаємо, що відбувається у нього всередині».
Непоминання окремих предстоятелів митрополит Філарет пояснює так: «Диптих Православних Церков, що згадується предстоятелем Помісної Церкви на службі, включає в себе всі Церкви – від Константинопольскої до Американскої православної церкви, яка не визнана частиною Церков як автокефалія, а лише як канонічна Церква. Отже частина її згадує, частина – ні. Так і митрополит Київський згадує ті Церкви, з якими ми маємо канонічне спілкування. Коли надали Томос ПЦУ, священний синод УПЦ вирішив припинити канонічне спілкування з деякими Церквами, тому що цим вони не звернули увагу на УПЦ, що є канонічною структурою в Україні, і не прийняли до уваги нашу позицію».
Водночас митрополит Філарет додає, що «було би правильно, якби Блаженніший Митрополит Онуфрій згадував всіх предстоятелів, незалежно від того, чи є канонічне спілкування, але для цього має прийти час».
Про вірян, священників і свідомість
Коли Філарет говорить про те, що УПЦ – це люди, згадуються історії про вороже ставлення її вірян і священників до інших конфесій, про священників-колаборантів, про російську пропаганду в храмах тощо. Мало проголосити незалежність, найважче – змінити свідомість. Архиєрей погоджується, що імідж УПЦ багато втратив.
«У кожній сім’ї може бути дитина, яка не сприймає її бачення – у неї є своя думка, вона виступає проти життя родини, проти батька, сестри чи брата. Так само може бути і в релігійній організації. Є і вкрай радикально налаштовані православні віряни, які сприймають лише те, що прописано в канонах. З такими людьми важко – вони мають свою думку і з нею помруть. Та переважно наші віряни розумні та адекватні люди, які прагнуть незалежності УПЦ і єднання православних», – говорить священнослужитель.
За його словами, до надмірного негативу щодо УПЦ долучився і медійний простір, тож тепер Церква має два завдання – «довести ортодоксальним вірянам, що через незалежність і зміни статуту вони не потраплять до пекла» і «зняти напругу в інтернет-просторі».
«Це важкий шлях. Ми будемо єднатися, а нас будуть розділяти. Ми будемо іти назустріч один одному, а нам ставитимуть перепони, і через прірву нам буде важко пройти один до одного, але ми все одно маємо йти і доводити українському суспільству, що УПЦ – це не вороги», – каже митрополит Філарет.
Він нагадує, що міжконфесійне протистояння на політичному рівні тривало в Україні десятки років і припинилося, коли про це попросив особисто президент Леонід Кучма.
«З того часу медійне протистояння припинилося. Предстоятелі почали зустрічатися і подавати руку один одному на державних заходах, хоча колись заходили до зали крізь різні двері і сиділи в різних кінцях. Це побачили священники і віряни, а відтак змінилася ситуація знизу – в єпархіях. Але з 2014 року почався новий конфлікт, коли політика увійшла в Церкву», – вважає владика.
На його думку, у 2018 році стосунки православних конфесій в Україні і діалог між ними були відкинуті на 15 років назад. Тож тепер доведеться почати з нуля і надолужити втрачене за пару років.
«Через який час буде єдина Церква, залежить виключно від нас – від УПЦ і від ПЦУ. Я особисто готовий до діалогу на Львівщині і впевнений, що владика Димитрій [митрополит Львівський і Сокальський ПЦУ] і владика Макарій [колишній глава УАПЦ] теж готові, ми давно цього прагнемо. Ми маємо іти до цього з чистим серцем, припинити агресію і говорити», – вважає митрополит Філарет.
Ми використовуємо